Однією з яскравих подій кінця листопада для мене став приїзд польського колеги (поета), представника Польської спілки письменників, а також священника, монаха-августинця, вікарія з парафії св. Катерини Олександрійської у Кракові Пйотра Лямпрехта. Направду, мені часом не вірилося, що на моє запрошення відвідати Україну Пйотр відповість ствердно саме зараз, коли більшість іноземців не наважуються перетинати наші кордони. Пйотр не просто пообіцяв, а оперативно розібрався з купою своїх великих і дрібних справ, не побоявся масованої атаки напередодні на Київ, купив квитки і приїхав. Про всяк випадок – із кузеном Томеком, який хоч і не був ніколи в Україні, але працює в охоронній сфері. Уже спокійніше.
Три дні перебування Пйотра й Томека в Україні були дуже інтенсивними, тож для мене головним завданням стало вчасно доставляти гостей на зустрічі з читачами, які відбувалися щодня.
Першим містом, яке відвідав Пйотр у день свого приїзду, був Ірпінь. Виступу в бібліотеці передувала екскурсія добряче спотвореним росіянами містом, яку нам любʼязно погодилася провести начальниця відділу культури, національностей і релігій Євгенія Антонюк попри перебування в короткій відпустці. Екскурсія багато чого відкрила не тільки Пйотру і його кузену, а й мені. Польські гості бачили наслідки російських бомбардувань по телевізору, я частково теж, частково — на власні очі. Але цього разу перед нами постали не тільки чорні, спалені, розбиті будинки, а й відремонтовані, й ті, які активно штукатурять, фарбують, яким утеплюють фасади… Це дає надію на майбутнє і привід порадіти за тих, у кого після пережитих страждань знову зʼявилося чи незабаром зʼявиться оновлене житло.
Відвідали місце масової евакуації ірпінців — зруйнований міст через Романівку, а також Будинок творчості письменників. Якби їх відродити — можна приїздити закордонними делегаціями, активніше співпрацювати, влаштовувати літературні резиденції… Та й українським літераторам це було би дуже помічним. Про це, до речі, зауважив під час зустрічі з першим заступником Ірпінського міського голови Андрієм Кравчуком, який прийняв у себе і презентував книжки про місто.
А потім — зустріч із читачами. Пйотр здивувався — в Україні так багато людей цікавиться літературою! У Польщі не завжди просто зібрати зал. Але ірпінці прийшли не лише послухати вірші гостя в перекладі українською, а й засвідчити свою вдячність польському народу — серед присутніх були й ті, кого поляки на початку війни гостинно прийняли. Та й місце давно обжите — календар бібліотеки рясніє регулярними творчими зустрічами.
29 листопада — день у Києві. Києво-Печерська лавра, музеї, галереї, виставка, присвячена голодомору, Майдан незалежності, столична випічка — бодай побіжно, але все ж устигнути краще пізнати, як і чим живе український народ. І в усьому — російський слід: насильство, гніт, нові й нові спроби як не підімʼяти наш народ під себе — так зовсім знищити. Поляки миттю вловлюють це, переглядаючи архівні фото, на яких українці, загиблі від голоду в 30-х роках, і ті, хто полягли за незалежність держави в останні роки.
Виступ у Національному музеї України став центральною подією під час приїзду Пйотра Лямпрехта. На цей вечір не пошкодував часу і зусиль і спеціально приїхав видавець і перекладач Юрій Завадський із Тернополя — це завдяки його перекладам лаконічні поезії Пйотра зазвучали українською. Відвідав захід і голова НСПУ Михайло Сидоржевський, і секретар Європейської академії наук, мистецтв і літератури Дмитро Чистяк, і ті кияни, які слідкували за нашими літературними проєктами, які ми за підтримки Пйотра втілювали у Кракові. Зокрема, цикл зустрічей «Польща — Україна: спільнота письменників», під час яких у центрі Кракова вдалося представити творчість понад 30 українських авторів. (Цікаво, що в цей самий день, поки ми приймали Пйотра, в його рідному місті відбувалася дзеркальна зустріч із поеткою з Ірпеня — наш проєкт підхоплений українцями, котрі там залишилися.)
Останній день присвятили Бучі та Ворзелю. У Ворзелі — похід у музей «Уваровський дім», екскурсію в якому провела його директорка — історик і журналістка Алла Багірова, і відвідини католицької семінарії, пан директор якої вільно говорить польською й охоче показує напрацювання свого колективу, пригощає смачним і ситним обідом. Усюди — нагадування про війну, окупацію, біль і втрати, розмови про побачене й пережите.
У Бучі — відвідини спільноти жінок, які плетуть маскувальні сітки на фронт і виготовляють свічки, аби воїни могли зігрітися в окопах та випити гарячого чаю. Опісля — храм Святого Апостола Андрія Первозванного — місця масових поховань убитих і закатованих бучанців, алея Героїв у центрі міста. І — зустріч із учасниками Спілки поляків в Україні. І тут — повна зала глядачів. Довго не відпускають. Запитують, дякують, діляться враженнями…
«Ця поїздка для мене сповнена контрастів. Нові враження, утома, мандрівка не тільки в просторі, а й у часі, повітряні тривоги на власному досвіді (вперше в житті), і — творчі зустрічі, руйнації та оновлення, горе і стійкість, сили творити і жити далі… Це щось несамовите», — не приховує своїх емоцій Пйотр.
Утім, не можна сказати, що Україна для нього зовсім незнайома країна. Його предки — зі Львова (поляки), а зараз, коли вибухнула повномасштабна війна, Пйотр узявся активно допомагати українцям: багато хто знайшов тимчасовий прихисток у його монастирі, дехто й досі перебуває під його опікою. Та й українську чернець-поет уже непогано розуміє без перекладача, ба більше, в бучанській крамниці придбав добірку книжок для вивчення нашої мови.
Звісно, що подібні зустрічі — це ще одна сходинка до кращого розуміння між польським та українським народами, співпраці та співдружності. Варто й зустрічатися, і перекладати одне одного, і започатковувати спільні проєкти, і берегти те, що вже склалося. Ворог прагне нас знищити. Натомість ми маємо вийти з цього лише сильнішими, відкривати світ і відкриватися цьому світу самим.
