Усе, що пише Марія Матіос, варте якнайширшої читацької уваги.
Бо це — завжди щиро й відверто, навіть без натяків на конформізм із так званим здоровим глуздом чи хитрою політкоректністю.
Це завсігди розуміння, що часом сягає трагедійної глибини, а відтак не має нічого спільного з угодовською толерантністю. І це — завше високе письмо, ніби вистояне вино.
Навіть тоді, коли написане нею вже ніби й… не зовсім література. Як-от в останній книжці «Мами» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2023).
Під цією обкладинкою — п’ять оповідей про жінок, які втратили своїх синів. Одна — молиться спогадами, що розкриваються в ній стигмами. Це не сторітелінг, а обряд прадавніх замовлянь.
І це автобіографічна частинка; читач уже стикався з тою стіною мовчазного плачу: «Пальці перебирають щоденні перла: / Я цього року двічі не вмерла» (Жіночий аркан у саду нетерпіння.— Л.: Піраміда, 2007).
Друга — не здатна слухати фальшиві людські голоси (бо «в селі споконвіку ведеться однаково: як нема ніякого скандалу з людиною — то й нема особливої цікавости до людини… А там і людська цікавість помалу згасає»). Третя…
Але перелік не важить. Материне горе майже не надається до літературної фіксації. Єдиний відомий мистецтву спосіб — пієта, невимовний символ оплакування Христа Богородицею.
В одному з раніших творів Матіос уже наближалася до цього стану «кінця слів»: «Далі не було нічого, крім продовження драми» (Мама Маріца — дружина Христофора Колумба. — Л.: Піраміда, 2008). Книжка «Мами» саме й завершується медитативним віршем з однозначною назвою «Пієта».
І там є таке: «Не лізьте їй у душу / Стуліть свої писки / Вступіть мовчки дорогу / Дайте побути їй зі своїм горем / наодинці / як зі своїм сином».
Вся решта книжки — скорботна медитація, яку замість нас, недолугих, здійснила Матіос. Окрім однієї справжньої повісті, що має традиційний сюжет: «Мама Сидонія».
Про сільську медсестру, яка втратила сина-добровольця пропалим безвісти і таки знайшла його слід — безіменну могилу Краснопільського військового цвинтаря на Дніпропетровщині.
В суті справи — це повість про ПТСР в усіх його стадіях. Спочатку «тиснула свою біду в кулак, доки могла»; врешті дійшла розуміння, що «у людей є біди більші» — бодай тому, що ті інші так і не знайшли синового поховання.
Замість звичного на селі — перейматися городом — вишиває сумні цвинтарні рушники і кілька разів на рік одвозить їх на те розпачливе Краснопілля: «Їй здається, що так вона переливає своє тепло спочатку в шиття, далі воно переливається з рушника на хрест, а з хреста тепло іде в землю, аж до Вітальчика і до тих, до кого, може, ніхто й ніколи не прийде, бо не шукатимуть їх, або не зможуть знайти, або не було нікого рідних, чи вони не мали на те Сидониного терпіння».
Щоразу після тих поїздок через усю країну почувається дивно — «ніби повернулася з курорту». ПТСР ніби відступає. А тоді все знову рушає по колу.
Мирне життя у буковинському закутку не здатне адекватно реагувати на завдані війною травми. Та й хіба так тільки там? А людина зі стресовим розладом не годна умістити у своїй голові бездумність земляків.
Тож навіть побутові комунікації електризуються, іскрять, спричиняють нерозуміння або й ворожість на рівному, як-то кажуть, місці. Пригадується лише один твір, де так само талановито відбився цей розпач нерозуміння, — «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко.
* * *
Книжка «Словник війни» (Х.: Віват, 2023) у першому наближенні лишає враження однієї з багатьох нині збірок свідчень біженців та волонтерів, що їм допомагали. Зазвичай авторство маркується тут як укладач/упорядник, а анонімні оповіді вибудовуються в лінійну історію того чи того епізоду війни. Але з цією книжкою все інакше.
«Автор ідеї» (так зазначено на титулі) Остап Сливинський є, як на мене, цілковитим і повноправним автором. «Словник» — винятково його твір, хоч і базується на почутому. Зрештою, це підґрунтя чи не всієї літератури взагалі, чи не так?
Ідея Сливинського — дослідити на письмі зміни побутової свідомости підо впливом війни: як сильно трансформується доти звичне сприйняття «банальних» чи то пак «прописних» істин.
Звісно, це завдання для соціальних психологів та філософів. Література здатна допомогти їм, фіксуючи символічні знаменники. Приміром, на початку ХХ століття Ґюстав Флобер написав сатиричний «Лексикон прописних істин», який нині вважають за обов’язкову лектуру для розуміння масової свідомости вищо-середнього класу тодішньої Франції.
В українській літературі жанр словника-лексикону, що творить книги-чотки, трапляється геть нечасто — пригадуються хіба твори двох знаних колекціонерів вражень і досвідів: «Лексикон таємних знань» (2003) Тараса Прохаська та «Лексикон інтимних міст» (2011) Юрія Андруховича.
Кожна «словникова стаття» у Сливинського — це такий собі синопсис внутрішньої драми/трагедії, ущільнений до одного-двох абзаців. Наприклад, під титлом «Алича» — історія про те, як у перші дні окупації старенька боронила хирляве деревце в маріупольському дворі. Наприкінці фраза, що не відпускає, хоч як ви пручатиметеся:
«Я й не питала потім, що з нею сталося. Не хотіла питати. Деякі речі вже просто в серце не вміщаються». Цілком мирні раніше поняття, що їх ми часом сприймали навіть з гумором, починають кровити, ніби ті самі стигми.
Багато образків пов’язані з потребою пояснювати війну дітям. Ось «Танк»: хлопченя проситься мамі на руки, аби побачити ворожий «танчик»: «Нічого тобі там дивитися, там трупи поїхали», — відказує та.
Або «Коник»: біля портретів загиблих дітей біля квітів лежить дитяча іграшка. Малеча питає: чи можна того коника взяти додому? Замість пояснити заборону, мама раптом каже: «Можна. Бачиш, ці дітки дарують коника тобі, щоб ти бавилася з ним і любила його, бо ти жива».
«Статей» з абстрактними поняттями у цьому лексиконі апокаліпсису майже немає. Хіба ось «Свобода» (наведу цілком): «Свобода — це така штука, якої ніхто тобі не здобуде. Ніхто тобі не дасть свободи, не подарує, і ні від кого її чекати не можна. Тільки сам собі її можеш зробити. Так, гендмейд (сміється). Немає фабрик свободи. Несерійний продукт».
Те, що робить Остап Сливинський, — це шлях Світлани Алексієвич. Її цей шлях привів, між іншим, до Нобелівської премії.
* * *
Книжка оповідань Віталія Запеки «Бабах на всю голову» (Х.: Віват, 2022) — одна з обнадійливих несподіванок цього літературного сезону. Професійний фотограф, воював ще в АТО. Випустив кілька книжок-оповідок у маловідомому видавництві, котрі не мали логістичних шансів пробитися на широку авдиторію. Але їх помітили у «Віваті»: відділили зерна від плевел, і вийшла одна, але неабиякої чутности, книжка.
В якомусь інтерв’ю пан Запека сказав: «Я не письменник». А тоді трохи замислився й додав: «А може, і письменник…». Результат його спільної з професійними редакторами роботи в «Бабаху» переконує, що маємо-таки нове письменницьке ім’я.
До цієї думки схиляє і перегляд його фотографічних творів (на фаховому сайті Photographers.ua має персональну сторінку): видно, що він добре знається на символічній силі деталі й водночас розуміє шкоду від перевантаження фрагментами-підказками; відчуває, де слід зупинитися попри спокусу розлогости. Сторітелінг у фото та літературі — майже те саме; саморедакція — чи не головне.
А нею, як тепер бачимо, наш автор володіє і там, і там. Чіпкість ока нерідко зачаровує — ось оцініть проникливість одного-єдиного погляду, сказати б, фотолітературного: «Встигаю помітити хату, що від фундаменту до самісінького даху обкладена мішками з піском. Лише для вікон-дверей вузькі щілини. Усе здається диким і водночас страшним. Проте так хазяїну спокійніше. Від снаряда не врятує, але осколки втримає».
Коли вдатися до письменницьких порівнянь, то за динамікою викладу Запека наближається до Івченка, але переважає того значно більшою дозою гумору; веселий прищур у воєнних бувальщинах, може, й виразніший у Жолдака, проте по боці Запеки — реальний фронтовий досвід; своєю чергою у Сайгона того досвіду ще більше, але йому бракує мінімалістичної привабливости Запеки. Словом, перед нами — втілення чи не головного сторітелінгового постулату: не розпорошуй увагу читача.
А ще один «доказ» справжнього письменницького статусу знаходимо у дитячій книжці Запеки «Полінка в Королівстві дурниць» (Х.: Віват, 2023). З одного боку, це відверта «гра в Керрола»: «Яка наша Полінка розважлива та кмітлива! З якою обережністю до халеп утрапляє!.. У мене он скільки розумних думок кубляться в голові! А скільки всякого я вкоюю, не думаючи!».
З іншого боку, втішено стежачи за кумедними перипетіями, ловиш себе на думці: та ж він не просто бешкетує в дусі Дерманського/Фальковича/Кузякіна, а пише про… наше нинішнє політсередовище.
Спробуйте самі подивитися під таким кутом на такі-от цитати: «Звісно, я не промовчала, а поставила запитання з великою культурністю в голосі: А ти хто такий?.. Музиканти замість слів записують музику спеціальними позначками! Вони від нас щось приховують! Музиканти не хочуть, щоб ми розуміли музику!.. — Дивне відчуття… — зізналася королева Нісенитниця. — Раптом захотілося накерувати чогось такого, без усіляких дурниць. — Не переймайтеся тим, що вам не властиво, Ваша Величносте».
Чи не нагадує це моніторинг українського інформпростору? І чи не дістанемо ми колись від Запеки чогось на кшталт сатиричних романів Крістофера Баклі?
Читацький висновок простий: варто чекати на нові книжки Запеки.
