Це двадцять новел про фінал людського життя. Так, про те, як до людей приходить смерть, або принаймні про те, як їм доводиться підбивати підсумки, готуватися до переходу у вічність, де вже не діють наші земні умовності, де все за своїм, гамбурзьким рахунком. Оця от зміна масштабу, усієї етичної парадигми — в центрі уваги письменника. Тобто оповіді про те, як людина стрічається з Богом. За життя Його уявляли дуже по-різному, а Він виявляється болісним самосудом кожної людини над самою собою.
Двадцять оповідань дуже різні за формою: тут і традиційна оповідь від третьої особи, і самозвіт, і діалог чоловіка і дружини, і пачка синівських листів до матері, і потік свідомості, і передсмертні марення, звичайний сон, діалог двох сестер, якісь медитації між небом і землею, застільні бесіди. Це різноманіття — із самого невичерпного і незбагненного до кінця життя.
Назву збірці дало оповідання “Білий легіт” (легкий вітерець) про пасічника Андрія Гіркого, який наприкінці життя йде в ліс “змайструвати колибу і в ній дожидати свій час”, але по дорозі “посковзнувся на слизькій жовтій глині, головою вдарив об камінь”. Мовляв, людина прогнозує, а доля редагує. Як мовиться в оповіді “Дерев’яний смуток”, “треба ж постаріти, щоб нарешті побачити й зрозуміти красу?!” автор заперечує, що старість — це доба згасання. Навпаки, у кожному оповіданні ідеться про остаточне просвітлення, осяяння.
Завершується усе це оптимістичним оповіданням “У фатальному коловороті”: “То ж доведеться забути й кінцеву зупинку, її ще немає. Життя ще гуркоче. І я знову в автобусі. Зі мною ще десь семеро пасажирів, яких монотонний гуркіт мотора повільно кидає у сон. Кожному сниться щось своє”. Човник Харона перетворюється на автобус, який традиційно виступає символом надії і розради. Згадується Сосюрине: “Ні, я зовсім іще не заповнив золотої анкети життя!”
Що й казати, фінал життя у різних людей такий самий несподіваний, різноманітний і змістовний, як і саме їхнє життя упродовж довгих десятиліть. Кожний фінал — особливий акцент, без якого пісня лишилася би неповною, невиспіваною. Тільки це надає життю остаточної завершеності, розкриває вповні його сеанс, доторк до вічності розтаємничує те, що ховалося у повсякденності, затінювалося житейською суєтою. Не дивно, що новели надзвичайно афористичні, переповнені символічними образами, їхня поетика близька до біблійної, особливо до Екклезіаста і Притч Соломонових. І. Яцканин взагалі майстер інтригуючих заголовків, не зраджує він собі і тут: “Светр з чужих ниток”, “Не та трава, не ті крила”, “Втеча від нескінченності”.
Книжка залишає світле враження. Кожне оповідання, по суті, є поминальною молитвою за того чи іншого персонажа. Головна думка — немає марних життів, кожне має той чи інший сенс. Який так чи сяк, рано чи пізно виходить на поверхню (краще рано, ніж пізно, але то вже як виходить). Часто отой доторк до вічності відбувається навіть усупереч волі самої людини, зовсім не тоді і не так, як вона собі уявляла чи планувала, але виявляється, що усе було по-своєму закономірно, зумовлювалося усім попереднім життям. Це як у детективі: читаєш не для того, щоб з’ясувати, хто ж там убивця (хоча і це важливо), а щоб насолодитися самим процесом розстеження. Так і тут — важливе все життя в цілому, хоча його фінал освітлює усе неповторним світлом і остаточно розставляє всі крапки над і.
Глибоко психологічна проза інколи нагадує лаконічні висновки-вироки судово-медичної експертизи, де знаків запитання загалом більше, ніж знаків оклику. Бо кожне життя людське — загадка, і навіть його фінал хоч і багато чого прояснює, проте не дає відповіді в останній інстанції. Щось таки завжди лишається поза дужками.
