Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
ХIV. Дещо про переклад
Користаючи з нагоди, дозволю собі, відхилившись тим разом від головної теми – поезії Тараса Шевченка, сказати дещо про переклад загалом. Якби запитав хто, чим для мене цікаве перекладання, я відповів би: передусім — високою мірою неперекладності, а в окремих випадках (це стосується ліричних мініатюр) – ледь не цілковитою неперекладністю.
Цікаве тому, що виводить на важку, але багату на пригоди у праці над словом стежку пізнання першотвору в усіх його глибинних тонкощах (звісно, коли оригінал – класичний твір). Цікаве, коли перекладач (у передмовах, примітках) спроваджуватиме на цю стежку й читача, живо й відверто, не вдаючись до термінів, зізнаватиметься, що йому вдалося перекласти, а що й через що – неперекладне. Отож: неперекладність слова, поетичної фрази, ліричної мініатюри (прикладів – не зрахувати).
Слово. Чи не найпоказовіший приклад – латинське слово-образ «umbra» (тінь). Одне з його значень у римській поезії – це, сказати б, «антисвіт»: протяжне у вимові (перед збігом аж трьох приголосних), темне своєю барвою «U» в уяві античного слухача одразу викликáло образ похмурого Тартару, царства тіней. У перекладі ж – перелітне, легке, мов тінь метелика над сонячним полем, – «тінь» (у цьому значенні – жодного синоніма!).
Поетична фраза. «Púlvis et úmbra sumús» – із перлини Горацієвої лірики (ІV, 7). У тій знаменитій (знайдемо в кожній збірці крилатих висловів) поетичній «формулі» – чотири рази повторене «U»; до нього – «ударні», мов заступ могильника, «P», «B». Українською: «Ми – це лиш порох і тінь». Є віршовий ритм (початок гекзаметра), поезії ж, «єдності сенсу й звуку», – немає. Якими б римами, епітетами й метафорами не «прикрашали» ми переклад, як би його не вдосконалювали, а майстерність Горація, який з незрівнянною віртуозністю озвучував свої оди (пісні), залишиться поза рамками перекладу. Майстерність, стиль, отже й сам автор, адже «стиль – це людина».
Лірична мініатюра. Чому саме мініатюра? Бо тут перекладач не має простору для «маневру», не має можливості десь в іншому місці «компенсувати» втрачене (все вирішується «тут і тепер»). А ще тому, що автор мініатюри конденсує у цьому жанрі всі потенції слова, всі його звукові можливості. Такою є, зокрема, знаменита, таки дійсно мініатюра і дійсно геніальна, – «Нічна пісня подорожнього» («Über allen Gipfeln ist Ruh…»), де згадане «U» в усіх його тональностях, в його темності й протяжності повторене десять разів (усіх повнозначних слів у мініатюрі й двадцяти немає). А ключовим, у співзвуччі з «auch» (також), є звуконаслідувальне «Hauch» – подув, подих («Земля ж дихає, – зауважив Ґете Еккерманові, – хіба не чуєш?»). Ключовим, бо в ньому – сенс мініатюри (сенс – виражений звукописом): усі ми в цьому світі подорожні, а відійшовши – спочинемо, приєднаємось до дихання Землі (порівняймо у нас: «Маєва нічка леготом дише...», «Сумно зітха верболіз» тощо).
Такою, зауважмо ще раз, є філософська думка цієї мініатюри (думка – й емоції, які вона викликає), її «зміст». Що вже казати про високу ґотику споночілого (повтори «U») гірського краєвиду, контури якого в унікальному співзвуччі (римі) «Gipfeln» (гірські верхи) – «Wipfeln» (верхи сосон)?.. Хай би яким геніальним був перекладач, а з цими «викликами» оригіналу – не впорається: «красу красою» (Гельвецій) – не перекладе; лат. «forma» – краса. Вона ж, краса, в «Нічній пісні…» передана звуком. Здається, в жодній з українських версій ні слова «Hauch» (подих) не знайдемо, ані, тим паче, гірської «ґотики». Тож читач так і не зрозуміє, у чому ж… геніальність цього твору. До речі, Шевченкова мініатюра «Сонце заходить, / Гори чорніють…»), принаймні її зачин, – одне з цікавих відлунь «Нічної пісні» (згадаймо і «Горные вершины…» Лермонтова).
Тут маємо нагоду знову ж наголосити на важливому: говорячи про те, що є перекладним, а що ні, маємо триматись якогось конкретного твору. Бо якщо «Нічну пісню подорожнього» («Über allen Gipfeln…») вважаємо неперекладною, то ще одна «Нічна пісня подорожнього», така ж мініатюра Ґете («Der du von dem Himmel bist…»), – перекладна.
І все ж, незалежно від ступеня неперекладності, – перекладати треба («Navigare necesse est», пливти необхідно, – казали римляни; додамо: «…од слова путь верстаючи й до слова»). Потрібно передусім для того, щоб випробувати всі можливості української мови (вона, як і інші мови, не бідніша від мови оригіналу, вона – інша); для того, щоби збагатити її новою лексикою, новими інтонаціями – згадаймо творчість Миколи Лукаша, Григорія Кочура… А ще для того (а це так важливо в добу глобалізації!), щоб показати, яке то добро – різність мов!.. Яке тонке порозуміння між народами саме завдяки тій різності! Таж при одній, «загальнозрозумілій» мові ці «тонкощі», які належать душі, а не розуму, попросту зітруться («Зрозумів, то чого ще треба?» – дратувались у тоталітарну добу: яка, мовляв, різниця?); позбавлене кореня в національному ґрунті слово втратить ту глибинну енергію, яка зворушує (лат. «emotio» – зворушення)… Як сумним для ока був би неозорий одноцвітний луг, так для вуха – одномовна планета…
Спробував і я торкнутись німецької (неперекладної) мініатюри саме з тим, щоб показати її неперекладність. А втім, уважний читач помітить намагання перекладача бодай натякнути на те, що є неперекладним:
Над верхи, над гори –
Тінь сну…
Ледве чутно в зворі
Бір зітхнув
У млу без меж.
Умовкнула в лісі пташина…
Крок ще, хвилина –
Сам ти заснеш…
Зауважить – якщо акцентуватиме й протягуватиме, особливо у другому рядку, темне «у»: «Тінь сну…», зіставить його з «Ist Ruh», згадає, що сон, за Гомером, – «брат смерті» (у «Студіях одного вірша» роздуми над цією мініатюрою – на тридцяти сторінках книжкового тексту; подані українські переклади).
Добре було б, якби перекладознавство (зароджувалось як наука за мого студентства) частіше виходило за межі своїх рамок («для спеціалістів») і ставало цікавим для всіх, хто тягнеться до слова, – якомога простіше, не надуживаючи термінами, говорило про найскладніше, найтонше, найцікавіше.
«Не важся слово перекладати цим же словом», – чи не найдавніша настанова перекладачеві, яку дав Горацій. «А яким?..», – подивується перекладач-початківець. Відповідь – знову ж з уст античних авторів: «Usus magister optimus» (найкращий учитель – досвід). Потрібне слово знаходимо з досвідом, із вихованням у собі того, що римляни окреслювали дієсловом «intellegere» (звідси «інтелігент») – думати, зауважувати, пізнавати, не впадати в крайнощі, отже – вміти робити вибір.
То що ж таки, врешті, переклад?.. Є різні його дефініції («de-finitio», рос. калька «о-пределение», – визначення межі). Та як встановити чіткі межі чогось безмежного, важко вловного?.. Чи є очевидні границі (а мали б бути) між жанрами: переклад, переспів, наслідування тощо?.. Можна, для усмішки, дати цьому мистецтву таку «дефініцію»: «Пере-клад: взяв – поклади на місце»… «Поклади» – у двох значеннях: спочатку спробуй, якої ваги є обрана тема для писання чи твір для перекладу. Якщо «твої плечі не подужають її» (Горацій), то краще поклади на місце. У другому значенні: взяв «потрібне» слово – поклади його на «потрібне місце» – йдеться про «світлий порядок» (lucidus ordo) слів у викладі думки.
Щодо першого випадку, то є різниця між важкоатлетом і перекладачем: той і «на око» може оцінити вагу нагромадженого перед ним залізяччя, а цей, беручись до перекладу, часом і не здогадується, що то за вага. Втім, мали б налаштувати на найвищу по-вагу самі ймена: Горацій, Ґете, Шевченко…
Дозволю собі зацитувати (мовою оригіналу) уривок адресованого мені листа Сергія Аверинцева (у відповідь на надіслані йому твори Горація в моєму перекладі): «Горациевы оды я люблю превыше всякой меры, почти маниакальной любовью, именно по этой причине у меня всегда не хватало отваги перевести из них хоть строчку или написать о них хоть страницу…» (1982).
Мушу зізнатися, що тоді, ледь не півстоліття тому, я ще не відчував такої поваги й любові до Горація (тому й наважився перекладати), такої поваги – як тепер, тому-то недавно (2021) видав «нового» Горація: вдосконалив переклади його лірики; поділився посторінково з читачем своїми міркування, спроваджуючи його на стежку, про яку щойно мовилось… Так і з «Кобзарем»: щойно тепер я наважився торкнутись Шевченкового Слова, щось про нього сказати…
Але повернімось до гумористичного «визначення» пере-кладу: «взяв потрібне слово – поклади його на потрібне місце». Не завжди вдається це зробити. Ось один із знову ж таки незліченних прикладів. «Áurea príma satá (e)st aets…» (áуреа прíма сатáст етáс). Таким гекзаметром починається опис золотого віку в Овідієвих «Метаморфозах» – «золотій легенді античності». Українською: «Першим посіяно вік золотий…» (ідеально лягає в ритм кожне слово). Та ба!.. Золота немає… Першим у рядку мав би засвітитися прикметник «aurea», золотий, що перегукується з іменником «aura», подув (далі – саме про подув, що пестить «самосійні квіти»). Той прикметник у зачині вірша осяває весь пасаж – опис щасливого віку, сівачем якого був Сатурн. Дає змогу слухачеві ступити крок у те світло, відчути у весняному леготі його чарівний дотик до тіла. А в українській версії на першому місці – геть немилозвучний числівник «перший». То хіба це не прикра втрата?.. Але поема розлога, десь можна цю втрату компенсувати; твір, хай з великими втратами, на відміну від мініатюри, – перекладний.
Чи щасливий перекладач?.. Щасливий, бо постійно зі словом (не лише – коли у «тихій пристані робочого стола»), зі словом, тобто – з життям, як його розуміли античні. Втім, що глибше входить він у світ слова, що тонше відчуває його потенції, то частіше те щастя змінюється розчаруванням, навіть болем («Разбилось лишь сердце мое» – так Лев Гінзбург назвав книгу про своє перекладацьке життя»)…
Найбільший відсоток втрат і розчарувань випало на долю перекладача античної, передусім Горацієвої лірики. Хай би як натрудився над своєю версією (саме версією, перекладом, а не переспівом, наслідуванням, що не вимагають великого труду) – вона, ця версія, не сподобається читачеві «з першого погляду», не скаже він: «Як то гарно!»… Мало хто ступить на важку, але таку цікаву стежку пізнання, на яку його спрямовує перекладач своїми пояснення (коментарями)… Стежку цікаву й щасливу, бо щастя – в самій дорозі до Горація, до інших поетів…
Як це не дивно, але на таку ж нелегку стежку має ступити читач Шевченкової лірики (не тільки в перекладі, а й в оригіналі) – лірики, яка подобається таки з першого погляду (декламуємо її, співаємо). Має ступити – щоби пізнавати душу України, отже й свою душу, самого себе («Пізнай самого себе»). Саме пізнавати, а не пізнати, бо (знову ж античні, Геракліт) – «Якою б дорогою не йшов, не знайдеш меж душі: настільки глибока її міра».
Маємо ступати на ту стежку, щоб від уподобання «з першого погляду» (на тому «Як то гарно!» часто й закінчується знайомство з «Кобзарем») – іти до пізнання, до знання. І знову згадується Вергілій: «Якими щасливими були б… якби знали, чим володіють…» Володіємо – «Кобзарем», де кожне слово – кличе. Кличе в дорогу до України, до себе, але – й у широкий світ: «І чужому научайтесь…» Кличе до боротьби за те щастя, для якого й народжується людина; за щастя, яке вона має пізнавати, щоб бути людиною… Шевченко ж писав не для науковців – для кожної людини, щоб вона зростала, збагачувалась душею при його слові. У Франковому «Я син народа, що вгору йде…» – Шевченкова позиція…
Отож, повертаючись до перекладу, ще раз зауважимо: втрат чимало, й озиваються вони болем… От перекладач і задумується про вічне: про те, чи належно використав даний йому для праці (отже для життя) час; про так тісно пов’язану з темою часу – незглибиму таїну слова: «Ну що б, здавалося, слова…»
*
Чимало місця у цьому дописі було відведено «Нічній пісні…» Й.-В. Ґете. Тож видається доречним, знову ж таки для усмішки, навести тут уривок із роману Даніеля Кельмана «Обмір світу» в перекладі Юрія Прохаська.
«Наступного дня вони випливли на Ріо Неґро; тут, над темними водами, і москітів поменшало. Та й повітря було ліпше […]
Маріо попросив Гумбольдта, щоб і той щось розповів.
– Історії – то не мій сильний бік, – сказав Гумбольдт, поправивши капелюха, що йому була обернула мавпа. – Та й не люблю розповідати. Зате міг би задекламувати найпрекрасніший німецький вірш у вільному перекладі іспанською: «Понад верхівками усіх дерев – тиша. В деревах не чутно вітру. Птахи теж замовкли, і незабаром ми помремо».
Всі глянули на нього.
– Ось і все, – сказав Гумбольдт.
– Як то все? – перепитав Бонплан.
Гумбольдт простягнув руку за секстантом.
– Перепрошую, – сказав Хуліо. – Таж бути не може, щоби то було все.
– Ну, звісно, це не історія про кров, війну і чари, – відказав Гумбольдт роздратовано. – Тут немає чаклунів, ніхто не перетворюється на рослину, ніхто не літає, ніхто нікого не поїдає.
Одним швидким рухом він скинув мавпу, що саме намагалася розв’язати йому шнурівки, і пожбурив її до клітки. Мала заверещала, кинулася на нього, висолопила язик, відчепірила вуха і показала йому задок.
– Та й взагалі, – сказав Гумбольдт, – якщо я не помиляюся, на цьому човні кожен має доволі праці».