Ні до, ні після «Кантики для Лейбовіца» Волтер Міллер романів більше не писав. Майже.
Можливо, через проблеми з алкоголем та ПТРС після Другої світової, а, можливо, тому, що вклав у свій magnum opus усе, що хотів сказати людству. І, коли читаєш «Кантику», розумієш — Міллер мав про що поговорити з читачем.
Для українського книголюба Волтер Міллер — явище загадкове. Як загадка він і для читача американського. Герой війни, відлюдько, цинік, людина складного характеру і складної долі. На позір — суворість, обпечена фронтовими вибухами. У текстах — совість людства і гуманіст. Літературні критики США дійшли висновку, що головним мотивом, тінь якого наявна в усій творчості Міллера, є спогад про бомбардування старовинного італійського монастиря під час Другої світової. Як виявиться згодом — у церковній споруді не було військових, літаки кілька днів бомбами зрівнювали із землею культурну спадщину чужого народу через помилку розвідки. Ціна цій помилці — 200 загиблих монахів та цивільних.
Складно точно вказати на мотиви дій такого замкнутого чоловіка, як Міллер, але в 1947 році він приймає католицизм. Можливо, як спокуту, можливо, як шлях пізнання світу.
Зі спогадів про жахи війни, із складного періоду ядерного протистояння СРСР та США, із релігійності самого Волтера в 1960 році народжується текст, який стане культовим для західних прихильників фантастики.
«Кантика» — це літературний триптих, який описує 1200 років постапокаліпсису через призму трьох історій про монастир святого Лейбовіца. Між цими оповідками лежить часова прірва в 600 років, але автор спромігся описати і показати розвиток нового витка цивілізації краще, ніж деякі багатотомні цикли.
Міллера цікавить лише три точки в історії цивілізації, три епохи, які б дозволили глибоко проаналізувати роль церкви та науки в історії людства: раннє Середньовіччя, коли релігія була ще «чистою», щирою, а монастирі — центром наукового знання; Ренесанс, коли наука та релігія розійшлися окремими дорогами; Новітня історія, коли наука без духовності може наробити невиправних помилок.
Ці три епохи і творять чітку сюжетну композицію, вони ж і класичні «три акти» драми людського знання, що розгортається на сторінках книжки.
Вірування «Нового Риму», головного церковного органу пост’ядерної Америки, — це гримуча суміш католицького різновиду християнства та поклоніння фундаментальним науковим знанням. Рання епоха, що лише шукає своїх мучеників і святих, радо бере за приклад і великих учених. Не дарма ж більшість подій книги розгортаються у келіях та на подвір’ях монастиря святого Лейбовіца. Формули, схеми, підручники — ось священні тексти нової епохи, яка вже пережила лють так званої «епохи Спрощення»: спалення книг, убивство вчених і тому подібного; але ще не розуміє жодного слова з нового Святого письма. Вона лише зберігає його для нащадків. Для тих, хто колись, через століття, розшифрує і зрозуміє. Хто знову зможе сконструювати лампу розжарювання і друкарський верстат.
Але цинік Міллер не бачить у поступовстві ліків від усіх проблем людства. Бо від законів оптики у другій частині роману наука прямує до нової ядерної бомби у третій. І роздуми старого монастирського абата про необхідність пригальмувати прогрес, осмислити наукові досягнення вже не видаються бурчанням діда, який боїться підійти до комп’ютера.
За книжку я брався з острахом, що тема релігії, монастирського життя буде лише ширмою, темою для висміювання, іронії щодо вірян та самого поняття віри. Але замість пародії на церкву отримав щире прагнення автора примирити релігію та науку. Персонажі-церковники тут — не заскорузлі ретрогради, а живі люди зі своїми принципами й позицією, автор дає змогу виговоритися всім: і представникам «Нового Риму», і науковцям нової епохи. Міллер ставить непрості, але цікаві питання: наскільки віра і наука різні, чи можливе їх співіснування у симбіозі, де церква є джерелом морального для науки, яка розвивається занадто швидко і вкладає в руки сильним світу цього занадто багато влади, до якої вони ще просто не доросли?
І, як кожен великий твір, «Кантика» дає читачеві право самому відповідати на ці питання.
Міллер узагалі сприймає читача як рівного. Не як ідіота, якому треба все детально розжувати, а як освічену людина, що сама в змозі винести необхідне для себе із його твору. Звідси й складнувата для пересічного українця церковна лексика, і купа діалогів латиною, і багато філологічних та історичних «великодніх яєць», які щедро розсипані сторінками тексту. Уважний читач знайде тут і Вічного Жида, і алюзії на середньовічні наукові теорії, і цілі молитви на кшталт «Боже, бережи нас від гніву норманів», перекроєні для потреб нової епохи.
Із попередніх абзаців може виникнути хибне уявлення про те, що книжка — збірник сухих філософських концептів, монологів про складне і високе для вузького кола спеціалістів. Проте Міллер не забуває і про сюжет. Кожна частина трилогії — завершений твір, зі своїм набором персонажів, конфліктів, урешті-решт текст про живих людей. Не про святих і наймудріших, а про грішних і сповнених сумнівів. Автор розуміє, що складні ідеї варто показувати як суму простих життєвих подій, тому кожна частина — це окремий твір усередині твору, який можна приймати і як художнє чтиво, і як філософський трактат.
Насамкінець варто віддати шану праці тих людей, що зробили все, аби «Кантика для Лейбовіца» стала рідною і зрозумілою для нашого ринку. Колектив «Навчальної книги — Богдан» уже не вперше створює майже еталонні видання зарубіжної фантастики, але праця, яку вони доклали до твору Волтера Міллера — це зовсім новий рівень якості. Під рукою Олени Кіфенко і Богдана Стасюка світ Святого Лейбовіца не просто заговорив, заспівав українською. Кількість приміток, пояснень, глосарій, карта світу, внутрішні ілюстрації — одразу стає зрозуміло, що тримаєш у руках результат роботи людей, яким було не байдуже, що випускати у світ. Ці люди не забули навіть додати закладинку до кожного примірника «Кантики». Усе, аби український читач повністю розчинився у світі пост’ядерного католицизму.
Якщо зводити враження від книжки до десятибальної системи, то це однозначно 3,1415926535…. із десяти, бо «Кантика» поза межами цих рамок. Це справді Література. Після таких книжок розумієш, навіщо ти взагалі читаєш. Світ святого Лейбовіца, його ідеї та концепти, його персонажі та унікальна стилістика ще довго не відпустять вдумливого читача. Дякую, Волтере Міллере, дякую.
Іван БАРАН