Відгук на поетичну збірку Надії Мориквас «танець спійманої рибини»
Танець спійманої рибини: поезія. Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2023. 128 с.:іл. ISBN 978-966-997-197-5
Я дуже рідко щось пишу про нові книжки, бо цілковито переконаний, що на це спроможний лише всевладний час, який і визначає справжню вартість книги, а мої слова – тут нічого не значать, проте скажу дещо про нову поетичну збірку Надії Мориквас «танець спійманої рибини», що побачила світ наприкінці 2023 року у чернівецькому Видавничому домі «Букрек».
Як писати поза часом?.. Як збагнути себе у часі й переконати пам’ять зберігати найдрібніші деталі життя – голоси, звуки, запахи – і це втілити в слові?.. Чи можна взагалі позбутися певного часового виміру, щоб створити вартісні мистецькі речі, суголосні серцю й душі?..
Надія Мориквас як справжня мисткиня слова у своїй новій книжці доводить: можна.
Це естетська поезія. Потужна, незбагненна і справжня. Зараз обмаль такої, на жаль…
Риби – німують, не подарував їм Господь голосу, проте риба Надії Мориквас – промовляє до Всесвіту, і в цьому її значущість і змога. Як відомо, за християнськими віруваннями, символ риби – це сам Ісус Христос, його тіло, його безгрішність, безсмертність. І це як слово, яке теж – безсмертне й нетлінне, бо вічне, якщо воно справжнє.
Це самобутня поезія, де кожен вірш живе своїм окремим життям, як людина, і має свій потаємний смисл, свою енергетику і своє призначення.
Поетка фіксує множинність і різнобарвність світу, майстерно нашаровуючи метафори, досягаючи ефекту раптовості, коли змальовує неоціненні й незбагненні миті життя, їхню минущість, всеохопність і шал, поривчастість і згубу, де Божа любов межує зі смертю єства і новим народженням-переродженням у часі, вимірі, просторі.
Тихоплинне прядиво думок Надії Мориквас неодмінно приводить до виру, до нурту, до повені. А ще вражає ця пластика образів, оздоблена епітетами, і ця своєрідна, тільки цій мисткині притаманна, побудова фрази, ця архітектоніка вірша, визріла й болісна, прониклива і правдива. А ще, на моє переконання, це аристократична поезія – виважена і точна, дуже чуттєва і сповнена незбагненності.
Наприклад: «жалі дощів – і ті минуть// і що залишиться від тебе?».
У цій книжці дощ – як образ світання і світіння. Очищення і питво для спраглих. А ще – як тло: синє, блаватне. Цей загадковий колір блавату – як музика у фільмі – дуже важливий, можливо, навіть головний, бо увічнив обкладинку самої збірки.
Колись поет Микола Чирський (1902 – 1942) писав: «В очах моїх синіє безвість неба…» – у Надії Мориквас у книжці синіє безвість розбурханої води.
1969 року український поет Семен Заславський написав і присвятив свій вірш «День предивний. Осінь. Сум…» українському поету й правозахиснику Іванові Сокульському (1940 – 1992), де є такі рядки: «Листя стримує тремтіння.// Й палить неба синій струм…» – тут синій колір митець порівнює зі струмом, тобто з тією силою, яка неймовірна від своєї природи, яка концентрує всесвіт, перетворюючи його на зсідок – крові, пам’яті.
Задум поетки – спрямувати свідомість читача шляхом риби, тобто людини, для якої іноді мовчання важить значно більше за голос. Проте тут риба кричить, хоча німа від народження.
Ця книжка – таємниця, яку має спізнати уважний читач, а верлібр, який використовує поетка, дає їй можливість без штучності донести до читача величне й важливе.
Надія Мориквас уникає ком – цих непотрібних у її текстах синтаксичних камінців-зупинок: «вибираю цей простір і час і дорогу…», – пише вона. І взагалі її синтаксис – аскетичний: авторка робить акцент лише на суті, а решту має домислити сам читач.
Колись Франц Кафка у «Листах до Феліції» зізнався, що, коли він пише, – його долає неспокій. А неспокій митця – це той стан, який дарує можливість душі осягнути реальність уповні. Саме такий неспокій ми бачимо у віршах Надії Мориквас – і це попри нібито природний тихоплин думок, який усе одно призводить до шаленої бурхливої повені.
Можливо, персоніфікація речей світу – незбагненних і незбутніх, їхнє своєрідне поетичне олюднення є крізною в корпусі збірки, а ще – можливість осягти неосяжне – той важливий досвід душі, яким вона щедро ділиться з довколишнім світом.
Наприклад: «спинитися – щоби з розгону// гаряче серце не розбити// об скла тоненьку перепону…». Чи: «цвіте над цвинтарем осінній сад// цвіте безвітряно і мовчки// тут найтихіший листопад// листки роняє на горбочки…». Або: «мої запечені уста// не ронять більше слів// не ронять…».
А ще у цій книжці переважають запахи – вони особливі, львівські: Виногори, Левандівка, вулиця Лемківська. Це затишні, але й, на жаль, минущі запахи, запахи ще мирного часу…
А ось яке сучасне, пророче і болісне: «вже Мати Божа// положила// Сина спати// росте у сні Дитя// й до мук вже доростає…».
І як тут не згадати слова Наталії Лівицької-Холодної (1902 – 2005): «Так страшно жить в цей час лихий, недобрий!»!
Надія Мориквас відтворює множинність світу, де слово важить надто багато, де відповідальність за нього лежить насамперед на раменах автора, тому іноді її вірші читаються, як молитва, бо й створені були для тих, хто здатен серцем увібрати написане.
1969 року українська поетка і громадська діячка Атена Пашко (1931 – 2012) у своєму вірші «Ти розумієш – це земля моя» пише: « Я світ один – і два світи в мені:// Цей, що п’є листям сонячне проміння,// І той, з якого проросла корінням.// Тому мене немає в однині» – і ці слова співзвучні рядкам Надії Мориквас: «скільки вмирань і воскресінь// протікає крізь наше серце» – тут багатовимірність буття постає наче неоціненний спадок живого єства, здатного й після смерті відроджуватись і жити, проростати отим безсмертним корінням роду, яке цупко тримає нас усіх на цій грішній землі.
Поетка звертає увагу й на паузи в поезії, тривалість яких зумовлює час. Наприклад: «поезія не прощає відступництва// але витримує довгі паузи –// тривалі як глибокий видих// наскільки витримають легені// наскільки ти зможеш без повітря// хліба вина і води// і без поезії…».
Вірші цієї книжки обіймають величезний відтинок часу: 1991 – 2023 рр. Та й між поетичними збірками самої Надії Мориквас – прірва.
Я вважаю, що кожне слово поета – це його кров, безвідплатно й свідомо віддана іншим. Тому, пишучи щось вартісне, митець знекровлює себе і йому потрібне тривале відновлення. І можливо, тому між виходом у світ нових поетичних збірок у поетів, які здатні промовляти до Вічності, зяє провалля часу.
Але ж упіймати поетичну рибу Надії Мориквас – неможливо. Усі намагання це зробити – будуть марними.
Тож пориньмо у неозору глибочінь цієї збірки і торкнімося риби-рибини, яка промовляє до Всесвіту, яка має серце і кров, заховані під срібною лускою!
Побудьмо в її лусці!
Київ, 17 лютого 2024 року
Джерело: В’ячеслав Гук
Чільна світлина Юрка Морикваса