Як відомі українські письменники Василь Королів-Старий і Наталена Королева хотіли поселитися на Закарпатті
У лютому виповнилося 145 років із дня народження відомого українського письменника Василя Короліва-Старого (1879–1941), творчість якого за радянських часів замовчувалася. Що й не дивно, адже він брав безпосередню участь у національно-визвольних змаганнях 1917–1920-х років, став одним із засновників Української Центральної Ради.
Міжвоєнне двадцятиліття уродженець Полтавщини Василь Королів, який підписувався псевдонімом «Старий», провів у Чехословаччині, куди належало в той час і Закарпаття. Це була надзвичайно обдарована особистість, яка залишала помітну участь у всьому, за що бралася. Писав дитячу і дорослу прозу, поезію, драматургію, публіцистику і мемуаристику, займався перекладами, вів політичну і громадську діяльність. А ще був вправним художником, педагогом і навіть господарником.
Спадщина Василя Короліва-Старого велика. Свого часу він був одним із найплідніших українських авторів закордоння. На жаль, чимало його рукописів так і не було опубліковано, серед них — унікальні свідчення. Прикро, якщо вони втрачені назавжди. Нинішньому українському читачеві Василь Королів-Старий відомий насамперед збірником авторських казок «Нечиста сила», який вивчається в шкільній програмі.
Заслуга перед нашою культурою Василя Короліва-Старого ще й у тому, що саме він вплинув на свою дружину Наталену Королеву, аби вона, уродженка Іспанії, обрала для себе українське письменство, і нині вона є вже хрестоматійною постаттю в українській літературі ХХ століття. Натомість повернення самого Василя Короліва-Старого у рідну культуру ще триває.
Нещодавно у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан» у серії «Раритет» вийшли спомини письменника – «Згадки про мою смерть» та два розлогі нариси про близького приятеля і соратника Симона Петлюру, з яким разом навчалися. На жаль, життя Короліва-Старого раптово обірвалося у віці 62 років.
Із автобіографічної книжки дізнаємося, що письменник мав тісні контакти із Закарпаттям. І не тільки розмальовував тут церкви, зокрема, і відомий Боронявський греко-католицький монастир, але навіть планував переселитися з дружиною до Ужгорода. Ось як про це пише сам письменник:
«Мої щорічні відвідини Підкарпаття, щодалі — то більше притягували мене до цього клаптя української землі. Навіть прилинув я до нього всім серцем, може, навіть дужче, як до рідної Полтавщини. Притягала мене й чудова природа, і милі, сердечні люди в селах, і ті приязні зв’язки, що утворились у мене з усім чесним орденом василіянським. Уже мені зробили й пропозиції, правда, ще не деталізовані, від монастиря Ужгородського й монастиря Мукачівського перенестись на Підкарпаття на стало. Мав я там обійняти й посаду професора. Та на перешкоді стояла затримка з державним громадянством.
Тим часом прийшла до нас неочікувана пропозиція від матері ігумені сестер василіянок з Ужгороду. Мати ігуменя Магдалина повідомляла нас, що вона сама і її чесні сестри, знаючи наше незавидне становище, яке мусить негативно відбиватися на літературній продукції насамперед моєї дружини, вирішили в інтересах католицької української літератури та церковного українського малярства запросити нас до Ужгороду. Знаючи наше протиурбаністичне наставлення, пропонують нам на повне самостійне вживання гарненьку подаровану їм садибу в селі Минаї. Минай лежить у чотирьох кілометрах від Ужгороду, саме при станції залізниці, що є першою зупинкою від міста. Крім помешкання, з якого можемо користати, як схочемо, до самої смерти, також нам пропонується повне утримання, послугу і навіть спосіб комунікації з Ужгородом.
Що ж торкається нашого майна в Мельнику (село, де жило подружжя неподалік Праги – О.Г.) й наших евентуальних заробітків — усе те лишається виключно до нашої диспозиції. Жодних зобов’язань від нас не береться й рішуче нічим не зв’язується нашої волі.
Якби ж ми все-таки хотіли ту пропозицію зі свого боку якось реваншувати, нам дається можливість заповідати по нашій смерті монастиреві, які будемо хотіти наші речі: рукописи чи образи, книги і т. д. Останнє пропонується на те, щоб ми не почували себе, ніби живемо на ласкавому хлібі.
Сталось це в добі, коли ми існували на 20 чеських корон денно. Коли дружина і я мусили витрачати силу часу на фізичні господарські праці. Коли нас обох мучили недуги, проти яких ми не могли ні купити ліків, лише лікувались травами, що самі собі сіяли в садочку або вишукували на полях. Коли навіть замість чаю, що я до нього призвичаївся ще з Московщини, ми вже протягом кількох років уживали сушених пелюсток із троянд.
Очевидно, що така пропозиція була королівським жестом із боку чесних сестер. Я поїхав до Ужгороду, щоб їм подякувати й особисто подивитись на запропоновану нам садибу. Також треба було вияснити чимало дрібних питань, зв’язаних із переїздом. Сестри були незвичайно врадувані, що ми їхній княжий дар приймаємо.
— Але, — сказала із жалем одна, — трохи нас огірчує мала несподіванка: перед кількома днями залізнична управа перенесла станційку, що була майже в сусідстві з нашим домком, кілометрів зо два далі від Ужгороду. Та й тому якось зарадимо. Можемо дати вам маленьке авто. Навчитесь керувати — і буде ще ліпше.
— Та керувати автом я вмію. Навіть маю й чеський «вудчі ліст» (шоферський пас).
Отже все було навіть ліпше, як гадалось нам у Мельнику. Та не хотіли ми й сідати на шию милим сестрам. Коли б ми продали в Мельнику хату, що все ж таки помалу звільнялась від боргів, можна було б за пропонований «бегінаж» (монастирську садибу – авт.) дати бодай якийсь грошовий реверс.
Крім того, дружина працювала над великим романом, що вимагав випозичування друків із більших празьких книгозбірень, а також і вишукування наукового матеріялу. Сестри ж тим часом мали привести до порядку наше майбутнє житло. Таким чином було умовлено, що навесні року 1939-го ми остаточно поселимось під крилом василіянського чину на Підкарпатті.
Але вже з осени1938-го року почались знані події. В березні вже не було й Чехословаччини, не кажучи вже про її частину — Підкарпатську Україну. Самі бідні сестри побували вже й в Хусті, і на Словаччині, і в Відні, і, нарешті, опинилися самі на еміграції в Празі. Навіть був момент, коли ми самі хотіли були кілька сестер прийняти до своєї мельницької хатки, але ж і того не дозволили обставини. Так скінчилось і з цим проєктованим переселенням».
Отже, як бачимо, тільки окупація Карпатської України завадила двом відомим авторам того часу – Василю Короліву-Старому та Наталені Королеві приєднатися до чільних українських письменників, які тією чи іншою мірою були долучені до національного пробудження Закарпаття. Таких, як Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко, Улас Самчук, Олег Ольжич, Юрій Горліс-Горський, Микола Чирський.
Олександр Гаврош
