Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночі
Зострічають сичі.
Тне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси.
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить.
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить.
І не пом’яне.
«Приспівує старий, косить…» А приспівуючи, певно, посміхається. Саме так, не усміхається, а посміхається: усмішка – сповнена теплом і тільки теплом, а тут – інші складові, що й окреслити їх нелегко. Щоб «розшифрувати» ту посмішку, яка ховається під вусом старого, треба було б розгадати, що в нього на мислі… А щоб і приспівування почути, треба було б знати, що в нього на душі… Що б там не було, а в тій посмішці, напевно, й те, про що у четвертій строфі: «Приспівує старий, косить, / Кладе горами покоси, / Не мина й царя», – ось, мовляв, чого варте твоє царство… Старий задоволений своєю роботою (як у Лукреція – хвороби, «майстри смерті»), інакше б не приcпівував. Час од часу хіба що попльовує в долоні, а от коси – «не клепає»: нíколи…
До речі, про «приспівування». «При-спів» латиною – ac-centus, грецькою – pros-odia. Цей термін веде нас до тих часів, коли слово було співаним, пісенним, коли в поетичні фрази вплітались «логаеди» (грец. logos – слово, aoide – спів), вірші змішаних розмірів; найчастіше – у хорових партіях грецької драми: трагедії, комедії. «Косар» – це, сказати б, трагікомедія: тема поважна, а подана – жваво, з елементами бурлеску, травестії (brioso, alla burlesca). Травестії і бурлеску, бо тут – не наша «кістлява» з косою та й не грецький Танатос (одягнений у темне, з чорним заростом чоловік; за плечима – великі чорні крила, в руці – меч), тут – старий, яким бачимо нашого косаря. Старий, що під орудою Смерті виконує свою щоденну й щонічну роботу (подібно – й вітер: «Питається вітер смерти, / Кому треба нині вмерти…» – «субординація»)
Отож «приспівування». Годі й уявити собі, як Шевченкового «Косаря» (м’яке «р», до речі, – вплив східних регіонів) мав би виголошувати декламатор. Якщо не акцентувати (приспівувати) протяжності довгого складу (понад по-лем іде, / Не по-ко-си кладе, / Не по-ко-си кладе – го-ри»), то початкові анапести (◡ ◡ – | ◡ ◡ –) не будуть образотворчими: втратимо розмах тих покосів, втратимо й пісенність… Далі – «біжучі» трохеї (бо ж поспіх!): «Стогне земля, стогне море / Стогне та гуде!» Після приспівування – важка стопа Косаря: перед черговим покосом таки вчувається його важка стопа (згадаймо нашу ступу): «іде – кладе – гуде» («за решоткою» – «задавить»)… – наче відлуння Горацієвої «блідої смерті»: «Смерті блідої стопа – їй байдуже – б’є і в царські брами, / Й у двері хижки, Сестію щасливий!» (ось, мовляв, твоє щастя, Сестію).
У Горація – трагедія, а в Шевченка є щось від комедії, принаймні у звукописі. Зіставмо, наприклад, із ритмомелодикою жартівливої народної пісні «Ой казала мені мати…», де другий рядок «І при-ка-зувала» співзвучний із зачином «Косаря»: «Понад по-лем іде, / не по-ко-си кладе» (виділені чорним склади, зауважмо ще раз, – акцентовані й подовжені: приспівуються). І якщо вже під косу йде і «мужик, і шинкар», то згадаймо ще, із «Малих поем» Вергілія, кінцівку «Шинкарки»: «Гей же, до гри, до вина! Пропади, хто дбає про завтра! / Смерть-бо за вухо щипне, скаже: «Живіть – я гряду»».
Що вже казати про «Gaudeamus»: середньовічне студентство геть не журилося завтрашнім; про смерть співало теж не в трагічному ключі. Згадаймо й відлуння тих бурлескних настроїв у наших піснях: «А як прийде, браття, Костомаха, / А як прийде, браття, із косом, / Я їй скажу: – Будь здорова, свахо! / Прощай, кумо-люба, і зо мном!» («Ой наступала та чорна хмара»)…
Шевченків «Косар» – в особливому ключі. Вражає передусім уже згадуваний розмах: поле у тій поезії (косар іде, щоправда, «понад полем» – як то з-за обрію зринають міфічні постаті), те початкове наше поле одразу ж набуває всеземного виміру: «Стогне земля, стогне море, / Стогне та гуде!» Косар, на відміну від Сатурна, який усе, що лиш є на світі, стирає «гладесенько» (отже, й тихесенько), виконує свою роботу зі смаком, із гуком – «кладе горами покоси». І якщо смерть у Ронсара, обмотавши ноги повстю, ступає у цілковитій, мертвій тиші, то Шевченків «Косар» – мабуть, найгучніше, пов’язане з образом смерті, fortissimo.
А що поспішає, не має часу ні спочити, ні коси наклепати, – то це тому, що всі хоч-не-хоч поспішають під цю косу, як про це в Овідія: «Téndimus húc omnés, metám properámus ad únam» (всі ми прямуєм туди, до мети спішимо однієї). От і назбируються «не покоси – гори». Тих, кого вже скосив той Косар, греки окреслювали словом hoi pleistoi – ті, кого не зрахувати, незліченні»… «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» Обабіч – незліченність, посередині – острівець, на якому й орудує той Косар: косить… приспівує…
От Шевченко й залишає нас із тим приспівуванням, з тією посмішкою, що блукає в старого під вусом… Залишає – щоб ми розгадували і те приспівування, й ту посмішку старого як світ Косаря…
