Минуло більше року з того часу, як вимучений міжфракційними баталіями та корпоративними міжусобицями український парламент під тиском грядущих змін суспільно-політичної ситуації ухвалив доволі компромісний варіант закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Про юридичну зваженість та ідеологічну прийнятність більшости його норм свідчить хоча б те, що їх однаково не сприйняв як українофобський істеблішмент наших «зичливих» сусідів (насамперед росіян, угорців, румунів), так і радикальний сегмент ультраправих сил. Причому якщо перші розносили його за нібито націоналістичні положення й дискримінацію прав етнічних меншин, то других не влаштовували дуже ліберальні, на їхню думку, позиції у сфері мови освіти чи занадто м’які форми покарання за невиконання закону.
У підсумку позитивна експертиза Венеційської комісії та непохитність української дипломатії, зокрема, у протистоянні з угорською гуманітарною агресією, гарантували правову валідність затвердженого механізму зміцнення державного статусу української мови на всіх рівнях її функціонування.
Перший тривожний зумер пролунав тоді, коли лідер стихійно збитої політичної партії «Слуга народу» в ейфорійному піднесенні після перемоги на президентських перегонах серед неконтрольованого потоку публічних обіцянок згадав і про перегляд окремих статей мовного закону. І це при тому, що рівень його підтримки в західних та центральних областях країни був доволі пристойним. Цей натяк з шаленим ентузіазмом підхопила кремлівська фракція в новоскликаній Верховній Раді і вже з перших дебатів на погоджувальній раді спробувала протягнути «московський язик» під купол зали засідань найвищого законодавчого органу. Але виважена позиція майбутнього спікера дещо охолодила їхній запал, бо усі виступи недержавною мовою одразу ж німіли через акустично неспроможні резонатори вимкненого мікрофона. У період зміни урядів вдалося також створити цілком професійну Національну комісію зі стандартів державної мови та оголосити конкурс на посаду уповноваженого із захисту державної мови. У соціальних мережах почастішали повідомлення від небайдужих громадян про факти неповаги до української мови та її носіїв. Однак справжньою трагедією у грудні минулого року стало вбивство проросійським криміналітетом громадського активіста Артема Мірошниченка у Бахмуті. Лінгвоцидний мартиролог новітньої доби з присутніми у ньому Олексою Гірником та Ігорем Білозором, на превеликий жаль, поповнився ще одним іменем. До цього чи не найжахливішим проявом московського дикунства й бузувірства на підконтрольному Україні Донбасі був розстріляний Шевченків портрет у Слав’янську.
Як це не прикро, але наприкінці третього десятиліття відновлення державної незалежности маятник офіційного політичного курсу в Україні все далі відхиляється у бік промосковського реваншизму та совкового необільшовизму, що, без сумніву, одразу позначилося на такому чутливому феномені націєтворення, як мова. Національно індиферентні й ідеологічно вихолощені відеоролики Володимира Зеленського скеровані на послідовне утвердження культу громадянської байдужости з його адорацією інфантилізму та псевдосоціальною вузько прагматичною аксіологією (освітлені міста, заасфальтовані вулиці, недражлива історична героїка, колабораційна поведінка, зручна мова тощо). І це всупереч тому, що всі соціологічні опитування потверджують виняткову значущість української мови як важливого складника національної ідентичности та невід’ємного атрибута політичної самостійности. Зокрема, за результатами загальнонаціонального дослідження від Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, «69% українців вважає, що українська має залишатися єдиною державною. 81% громадян підтримують твердження, що українська мова є важливим атрибутом незалежності України, причому так вважають в усіх регіонах України: на заході (95%), у центрі (86%), на півдні (71%), на сході (64%)» (матеріяли із сайту Портал мовної політики). Така статистика є промовистим свідченням моноетнічности народу України за мовним критерієм, а відтак будь-яка аргументація політичних лузерів від ОПЗЖ при пропихуванні в суспільний простір «русского язика» задоволенням потреб їхніх виборців є брехливою і маніпулятивною.
Невизначеність і розмитість позиції Президента і його оточення щодо питань культурно-мовного будівництва в державі миттєво провокують до активізації як доморощене малоросійство, так і наволочне (від наволоч – ‘приблуда’) москвофільство. І першого й другого в Україні ще вистачає, і перше й друге вочевидь взяло гору над українством у чинному парламенті. Важко пригадати, коли українська державницька позиція у Верховній Раді кількісно була представлена таким мізером депутатів. Ефект від легковажного вибору українців не змусив довго чекати: із лав Слуг народу під склепінням Верховної Ради України лунають уже відверті антиукраїнські заклики – відтермінувати впровадження мовного закону в освіті до 2023 року або й узагалі скасувати цей закон, не вивчати історію України в школах. Не пасе задніх в українофобстві й ОПУ, де взагалі вирішили випробувати на міцність український нерв: запропонували до складу переговорників в українсько-російській війні ввести «третю» сторону – бойовиків із ОРДЛО. І жодної ініціативи від Гаранта Конституції, його офісу та його слуг щодо утвердження державної мови, вітчизняної культури упродовж року володарювання. Ба, навпаки, враження таке, що нова влада прийшла, аби блокувати й саботувати розвиток української мови та культури.
Соціолінгвістична панорама сучасної України буде неповною, якщо оминути суттєве збільшення української мови в радіоефірі та ще донедавна у телевізійному просторі, що стало результатом запровадження відповідних квот для українськомовного контенту. Здавалося б, мине ще трохи часу і з аудіовізуальних медіа мова аґресора й окупанта щезне зовсім. Та не так сталося, як гадалося. Відсутність регулярного моніторингу за останні півроку (безпосередній функціонал мовного омбудсмена Т.Монахової) призвела до цілковитого ігнорування квотних норм і поновлення домінантности «русскоговорящих». Таким чином, в умовах епідеміологічно-карантинної турбулентности чинна влада обрала чіткий курс на згортання вже утверджених державницьких позицій української мови через послідовний саботаж ухваленого у квітні минулого року закону України. Реалізація цього плану передбачає адміністративно керовану бездіяльність у кількох напрямках.
Духовно-ціннісний: нав’язування усіма засобами публічної інформації та культурно-мистецькими ресурсами пропагандистських імперських міфів стосовно приналежности українського етносу до ефемерної східнослов’янської спільноти, яку фактично ототожнено з всепожираючим «русским миром»; поширення брехливих ідеологічних кліше і наративів (від спільного історичного минулого в лоні російської імперії до запаморочливого «побєдобєсія» у теперішній час) як спроба перенаправити державницькі вітрила України з демократичного європейського курсу на повернення у дику гавань московської деспотії; зведення розгорнутого функціонального діапазону мови як духовної субстанції виключно до її комунікативного призначення, у результаті чого головним критерієм при виборі мови спілкування стає цілком прагматична категорія зручности; пропагування ідеї політичної нації, яке посилює значущість соціальної аксіології, натомість витісняючи дискусії про націєтворчу сутність мови на марґінеси суспільної актуальности.
Інституційно-кадровий: ігнорування думки громадськости під час затвердження кандидатури уповноваженого із захисту державної мови (активного в освітньо-науковому і культурному просторі, досвідченого Тараса Кременя з легкістю випереджує інертна і бездіяльна Тетяна Монахова); свідоме зволікання із формуванням секретаріату Уповноваженого та затвердженням Положення, що реґламентує його діяльність; регулярні спроби протягнути через гуманітарний комітет зміни і доповнення до Закону, якими передбачено продовження використання російської мови в освітній сфері та дозвіл на російськомовні виступи у парламенті; систематичне порушення норм мовного законодавства з боку міністра внутрішніх справ Авакова, його заступників та інших чиновників при виконанні своїх безпосередніх обов’язків; брак достатніх повноважень Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення для позбавлення ліцензій відверто антиукраїнських каналів.
Інформаційно-культурний: відсутність моніторингу телевізійного простору стосовно дотримання чинних норм для українськомовних програм відповідно до затверджених квот; поблажливе ставлення освітнього міністерства до якості мовного оформлення відеоуроків та інформаційних блоків, що їх супроводжують (аудіо- та відеоролики промоційного чи рекламного штибу); маніпулятивне обстоювання необхідности ширшого використання російської мови у південно-східних регіонах через брак відповідних українськомовних експертів; відверте спекулювання пропагандистськими стереотипними кліше про російськомовних патріотів та учасників ООС (АТО); намагання за будь-яку ціну втримати гуманітарний простір України інформаційно-культурному полі прокремлівської ідеологічної матриці, зібраної з ціннісних залишків міфологізованого імперського та совєтського наративу.
Соціально-побутовий: неусвідомлений перехід з державної мови на російську у процесі міжособистісного спілкування; нехтування фактами побутового приниження українськомовних споживачів у сфері надання послуг; суржикалізація культури усного публічного мовлення при спілкуванні із журналістами та під час інших публічних виступів; безграмотність та неохайність інформаційно-оглядових дописів у соціальних мережах; пасивність та кволість у виявленні діяльного спротиву порушенням мовного законодавства у громадських місцях; неусвідомлення реальної загрози від домінування російськомовних спільнот аж до втрати національної ідентичности.
Усе це ланки одного ланцюга, що неодмінно за тривання в подальшому такої політики («какая разніца» або «і так паймут») призведе до згортання Української Державности. Державне будівництво на будь-яких інших підвалинах і засадах, крім утвердження своєї мови, культури й самобутности, призведе в кінцевому результаті не до розбудови самостійної держави і гідної нації, а до утвердження колонізованої території з покірним населенням.
Ярослав Гарасим, професор (Львів)
Віктор Мойсієнко, професор (Житомир)