У повітрі злипається музика
не важливо – земна чи з небес:
сім кульбабок в жовтявих картузиках,
сім рослинних тонких поетес,
під штахетною під загорожею,
під шляхетним гудінням джмеля,
вони стали на мить заворожені
і зелені, як чорна земля.
В них немає жодного вибору:
дочекатись, коли з картузів
парашутик насіння вибере
і нестиме вздовж рік та полів.
І джмелі, оснащені кузовом,
ваговиті – що й лапки в медах –
їх жовтяву повітряну музику
по горóдах і городáх
порозмащують і поприклеюють,
позаносять у нотний щільник,
в жупанах і відлогих киреях
кармазинне сукно у них.
Що я петраю в віршах кульбабиних?
Що я відаю про джмелів?
Те, що музика синіми барвами
пахкотить поверх наших голів.
Як студентки перед семестрами –
сім кульбабок в зеленій траві –
що обмінюються есемесками
й невідомо що в них в голові.
Знимка Анатолія Бабійчука