Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Вітер в гаї нагинає
Лозу і тополю,
Лама дуба, котить полем
Перекотиполе.
Так і доля: того лама,
Того нагинає;
Того котить, а де спинить,
І сама не знає…
(«Мар’яна-черниця»)
Цей ліричний вступ до поеми (епіграф) – частина присвяти Оксані Коваленко. Під заголовком – сама присвята: «Оксані К…ко. На пам’ять того, що давно минуло»… Чимось милим і водночас сумним війнуло від тієї присвятної фрази, її кінцівки: «що давно минуло»… Те, що давно минуло… давноминулий час, що передував іншому, який минув…
Яке життя, така мова: втрачаємо тонші струни того дивовижного інструменту; на граматичному рівні ще розрізняємо минулий і давноминулий, та з розмовної мови, з письма він уже відходить, знову ж таки – в далеке, давнє минуле, невідкличне (irrevocabile), той час, що так ним рясніла була староукраїнська. Його відлуння – в уточненні «було», прислівниках «давно», «колись» (ходив я давно колись до школи).
І знову ж подивляємо повноту, емоційну насиченість Кобзаревого життя: минуло якихось два десятки років від спілкування з Оксаночкою, яка «навчила очима, душею, серцем розмовлять», – і вже воно те, «що давно минуло». Та варто (зауважив Леонардо да Вінчі) вихопити з того давноминулого якусь «картинку» й «поставити» її перед очима – й часу немов не було: хай яка давнина, а вже вона з нами, у тій картинці – рукою сягнути. Тоді й кажемо: «І де той час дівається?.. Здається, щойно те було…» З тих «картинок», життєвих «случаїв» і зіткана Шевченкова поезія: «Віршую нищечком, грішу, / Бог зна колишнії случаї / В душі своїй перебираю / Та списую…» Саме так, «в душі», бо ці картини («случаї») – то пам’ять серця; пам’ять, що в образах, «світлинах», які й перекладаємо на папір – «списуємо».
А от ліричний вступ або епіграф – то наче погляд на твір із часової відстані, нерідко, як в «Гайдамаках», – з погляду вічності (sub specie aeternitatis). В античній драмі таку роль виконували хорові партії. У вступі до «Мар’яни…» – розгорнуте порівняння (без нього й не уявити собі гомерівського епосу): вітру – з долею. І така тут мистецька гра слів, такий «колісний» звукопис («…котить полем / Перекотиполе…», що мимоволі згадуємо особливо популярне в Середньовіччі «колесо Фортуни» – Долі, що так часто робить собі забаву з людиною… «Мене котить, а де спинить, / І сама не знає…»
«Одна річ, коли йдеш, інша, – уточнювали прискіпливі до слова стоїки, – коли тебе несуть», тобто на лектиці – ношах, у яких носили вельмож, багатіїв (у нас, на марах, – покійників). Поета ж по світу носила сувора до нього доля, як вітер перекотиполе носить. А в духовному просторі – він ішов: «Ми просто йшли…» Йшов просто й твердо, не нагинаючись, як гнеться лоза.
Тож образом долі тут – вітер, буревій, що своїм напором «нагинає», «ламає», «котить». Вітер зламав поетові життя, яким воно бачилось йому («Поставлю хату і кімнату…»), та його самого не зміг він ні зламати, ані нагнути («Караюсь, мучуся, але не каюсь!..»). Хатою для Шевченка стала вся Україна. Він для неї – духовною вертикаллю, яка тримає її, нашу спільну світлицю, допомагає їй ставити чоло найпотужнішому бурелому.
І знову – тяглість думок, ідей, образів: Вергіліїв, із «Енеїди», дуб, світове дерево, що верхів’ям сягає Олімпу, корінням – підземного царства… «Дуб» Руданського: «І до пекла достань, і у пекло заглянь; / І до хмари достань, і у небо заглянь. / І ввесь світ обдивись, і усе розпізнай, / І що доброго є, ти у себе впивай»… Можливо, таким мужем стоїчного гарту Руданському бачився Кобзар, бо ж йому й завдячує початковим образом: «Нехай гнеться лоза, куди вітер нагне…»
Він-бо, Кобзар, зазирав за найдальші обрії світової культури, «впивав» у себе, що в тому світі «доброго є», а що злого – проти того боровся. Він – «глибоко у глиб твердий корінь пустив»… Звідти, з тих народних глибин, і високий його зріст, і високе, сповнене невичерпної снаги, що й нині наснажує нас, Кобзареве слово – Сторож нашого українства…