…останні дні літа того року, коли він залишився наодинці з собою, були якимись особливими; зачинившись у хаті, де вікно на захід сонця, і забувши про світ, він писав про благословенний час, коли все залишиться позаду, і на світі враз стане тиша, а за вікном на всі боки до вузької смуги обрію лежатимуть сліпучо-білі незаймані сніги; так ніби милостивий Господь уперше зійде на цю землю, щоб благословити її разом із заблукалими в сірих димах дивними людьми; вони шукатимуть і ніяк не знайдуть спокою під цими кошлатими хмарами, і відходитимуть тихо й непомітно, як тіні за фанерними щитками на вулиці, котра загуслою, зчорнілою кров’ю стікає вниз, чіпляючись за вклякле під мощеною бруківкою химерне коріння і здимаючи жили, що пульсують розчахнутими стигмами; так, тоді буде зима, і не сонце сліпитиме очі нестерпним світлом, і не біла віхола пахучих яблуневих пелюсток укриватиме покірні пагорби з відвислими закляклими боками, і поснулі, і змертвілі, закутані в холодний саван принишклі поля; чисті сніги тієї зими, невимовно білої і нестерпно яскравої, аж до сліпоти в очах, поховають сліди чорної важкої осені і холодних тривог; осені, в якій навскіс, навперейми, вперемішку з вогненними стрілами, падали холодні дощі, і кров підступала до горла, а розквашена земля їх приймала як мати, і вони заривались у неї, вгризались зубами і роздирали скривавленими нігтями, відчуваючи, як б’ється її велике серце, і як нуртують і двиготять у глибоченному череві її гігантські нутрощі, а небо стривожено наливається свинцем, і чорним смердючим погаром, і сивіє важкими збагровілими димами, о, Господи… писав про дивне місто на цій старій землі, в якому сплелося докупи красиве й потворне, реальне й містичне, і де чорні горбаті тіні минулого воскрешають із пам`яті давно забуте; там цькували, тицяючи пальцями, і голосно кричали: «візьми його!»; у камінних склепах і на розхристаних майданах слова ці, злітаючи до тьмяних свинцевих небес, відлунювали як «розіпни його!»; і було важко дихати від невидимого тягаря, і страх волохатою рукою зчіплював горло, а замість слів лиш немічне хрипіння доносилося туди, де зусібіч бовваніли похмурі люди зі скляними невидющими очима і заллятими гарячим воском вухами… писав про цих прототипів-привидів з перекошеними й пісними обличчями, — у той момент, коли грали вони чергову аматорську сцену з безкінечної вистави під назвою «життя», і були водночас акторами і глядачами, водночас плакали і сміялися, аплодували і свистіли, — ці провінційні підстаркуваті актори з дешевої мелодрами у бутафорському театрі на околиці великого міста; на його сцені, прикрашеній зачовганими і поруділими декораціями, дешевими паперовими квітами отруйних барв і брунатно-помаранчевими гірляндами, котрі зміями звисали над головами акторів, під оплески переспілих жінок невизначеного віку і сполоханих інтелігентів у зім`ятих штанях, час від час упродовж вистави патетично зойкали декольтовані, з фарбованим волоссям, героїні у довгих сукнях, і штучно поставленими голосами, фальшиво збиваючись на фальцет, їм у чомусь, картинно падаючи на коліна, клялися герої; їх було небагато, тих чоловіків у театрі, і грали вони різні ролі, залежно від вистави і задуму невидимого режисера, але при цьому повсякчас вони шумно тупотіли своїми зношеними акторськими черевиками, а іржаві шпаги їхні не дзвеніли сталевою крицею, а понуро, якось навіть безпомічно бряжчали; поцілунки ж їхні не викликали у героїнь жодних емоцій, — здавалося, що насправді то горбаті євнухи були, а не звабливі і плечисті дон-жуани; подеколи вони спускалися у напівтемну залу і перетворювалися на збайдужілих глядачів, всідаючись у рипучі, потемнілі від часу стільці, човгали ногами і неуважно дивилися на сцену, де грали вже інші герої – такі ж несправжні, незрозумілі, з пісними дерев’яними обличчями і скляними безбарвними очима, і такі ж безталанні, приречені довічно грати у це життя і жити на цій сцені… потім вони знову мінялися місцями у тому дивному провінційному театрі, на старій заяложеній і вичовганій сцені, котра пам’ятала їх завжди, навіть до їхнього приходу, — бо вистава тривала давно; так давно, що навіть найстаріші люди в тому місті не могли пригадати її початку, і незрозумілим був задум невидимого режисера, бо скільки б разів ясна весна не змінювала довгу зиму, і скільки б разів жовтаве сонце не піднімалось в сині небеса і не опускалося донизу, за пурпуровий обрій – актори в театрі приречено грали довгу виставу під назвою «життя»…
(«Візерунки на пергаменті часу»)
