Хто дає голос нашим письменни_цям у різних мовах? З якими викликами доводиться стикатися перекладач_кам української літератури нині і що стимулює приходити — і лишатися — в професії (та мові)?
З початком повномасштабного вторгнення ми стали свідками безпрецедентного сплеску інтересу до української літератури, який водночас оголив іще гострішу, ніж раніше, потребу в фахових перекладач_ках з української. Увиразнилось і те, що перекладач_ки в нинішніх реаліях часто беруть на себе значно більше функцій, аніж лише ті, що пов’язані з перенесенням сенсів з однієї мови в іншу. Нерідко саме від зусиль цих людей залежить міра присутності української культури в певній країні та мові, а часто — і увага до України загалом. Та чи можемо говорити, що нова хвиля інтересу обернеться цього разу бодай якимись системнішими змінами, — питання відкрите.
Наприкінці серпня в Літературному колоквіумі Берліна відбулася перша в історії міжнародна зустріч перекладач_ок української літератури мовами світу Archipel U, що об’єднала понад тридцять учасни_ць із Європи та Північної Америки. Навздогін програмі ми поспілкувалися з кількома колегами, щоб розпитати їх про роботу в нинішніх умовах.
Доната Рінкевічене
(Литва). Членкиня Асоціації літературних перекладачів Литви. Серед її перекладів: Артем Чех, Андрій Любка, Таня П’янкова та ін. Невдовзі з’являться «Катананхе» Софії Андрухович і «Мої жінки» Юлії Ілюхи.
З української я активно перекладаю з 2019 року. Ця ідея — чи то радше мрія — прийшла до мене під впливом читання, коли я зрозуміла, що в нас майже не знають сучасних українських авторів. Так з’явилося литовське видання «Карбідa» Андрія Любки. Я не збиралася зупинятись, і одна за одною виходили наступні книжки.
Прикро визнавати, але інтерес до української літератури відчутно зріс лише з повномасштабним вторгненням. Ці зміни відчула і я: видавництва почали самі пропонувати книжки, а медіа охоче публікували есеї з воєнними рефлексіями й уривки творів про війну.
Зараз інтерес до воєнної тематики спав, але дедалі частіше мене просять порадити щось інше. І я залюбки це роблю. Хоча на моєму столі лежить і кілька «воєнних» книжок, для яких я дуже хочу знайти видавництва.
В Литві є невелике, але доволі згуртоване перекладацьке середовище. Загалом близько десяти людей, які перекладають з української. Зокрема Юрґіта Яспоните, Витас Декшнис, Марюс Бурокас, Антанас A. Йонінас, Бенедіктас Янушявічюс, які багато роблять і для популяризації. Хоча йдеться передусім про поетичний переклад. На жаль, у нас іще немає майстерень чи курсів для тих, хто тільки починає, але принаймні ми збираємось у своєму маленькому колі й обмінюємось досвідом.
У Литві досі замало перекладів з української. Не буду приховувати: іноді мені важко переконати видавництва, що книжка знайде свого читача. Тож я ретельно готую кожну свою пропозицію: перекладаю кілька сторінок твору, готую біографію, опис книжки, додаю фото тощо. Часом мені кажуть, що книжка вийде лише за фінансової підтримки. На жаль, Lithuаnian Сouncil for Сulture підтримує не всі видання, тож якби не конкурси УІК, в книгарнях не було б кількох дуже дорогих мені книжок.
Недавно я була на радіо ефірі з поетом і перекладачем Марюсом Бурокасом, де ми говорили якраз про переклад з української. Зокрема про те, що інтерес видавництв до поезії дещо впав. Але тішить — і водночас дуже болить, — що до першої річниці загибелі Максима Кривцова друком вийдуть «Вірші з бійниці» (пер. Марюса Бурокаса, Антанаса Йонінаса, Бенедіктаса Янушявічюса). Влітку вийшла збірка поезій Василя Махна (пер. Антанаса Йонінаса). 2022 року в Литві видали антологію сучасної української поезії «Пам’ять. Вогонь. Кисень» (упорядник і перекладач — Антанас Йонінас). На тому-таки ефірі Марюс Бурокас розповів і про свою мрію — наступну антологію української поезії, але вже значно більшу за обсягом, до якої увійде і т. зв. «поезія з окопів». Адже найменше, що ми можемо, — це увічнити ці тексти і їхніх авторів. Щиро сподіваюся, що цей задум вдасться втілити.
Читайте також: Не(по)одинокі: виклики для українських перекладацьких спільнот
Івона Борушковська
(Польща). Літературознавиця, перекладачка. Серед її перекладів: «Львівська сага» Петра Яценка, «Спитайте Мієчку» і «Драбина» Євгенії Кузнєцової, «За лаштунками імперії. Есеї про українсько-російські культурні відносини» Віри Агеєвої та ін.
З української я перекладаю близько десяти років, і причин для мого вибору було декілька. Та головна — це захоплення українською культурою і літературою. А ще любов до української мови, так би мовити, з першого звуку.
Неймовірною пригодою під час навчання було відкриття різних українських голосів. І ставало сумно, що через мовний бар’єр тут їх не можуть пізнати. Нині ж переклад є також формою підтримки українських автор_ок. Вірю, що література здатна зводити мости між людьми й культурами, і хочу й надалі долучатися до цього процесу.
Звісно, інтерес існував і раніше, та все ж не такий, як до інших європейських літератур. Водночас маємо тривалу історію тісних взаємин між польськими та українськими автор_ками, як і довгу традицію взаємного перекладу. Після 2014 року була, звісно, хвиля зацікавлення — і серед публіки, і серед видавництв. Але значно менша, ніж після повномасштабного вторгнення. З 2022-го в Польщі значно більше людей почали читати українську літературу, намагаючись через неї краще зрозуміти ситуацію в Україні та вбачаючи в цьому форму солідарності з українським народом.
Нині можна говорити й про певні системніші зміни. Видавництв, зацікавлених в українській літературі, стало більше. І йдеться тепер не лише про твори на воєнну тематику, а й про класику XX століття, а також про досі не перекладені сучасні тексти.
Своєю чергою, завдяки видавництвам зросло і читацьке коло. На зустрічі з автор_ками приходить більше саме польської публіки. Але поки важко сказати, чи стане це довгостроковою зміною.
В Польщі існує своє перекладацьке середовище, вага якого в останні роки зростає. Більше стає і тих перекладач_ок, які спеціалізуються на українській літературі; в професії з’явилися нові імена.
У нас існують перекладацькі організації, наприклад, Асоціація польських перекладачів, що сприяє співпраці та обміну професійним досвідом. Що ж до освіти, то багато університетів пропонують відповідні програми — як от українську філологію і перекладознавство. Є також чимало курсів української мови. Для менш досвідчених є різні семінари, колективні проєкти і, головне, — програми менторства, що важливо для плекання нових кадрів.
Найбільша проблема, як на мене, в тому, що літературний переклад досі часто не має належної оплати. Важко заробляти на життя лише перекладом, а низькі ставки можуть відштовхувати від нових проєктів і обмежувати можливості для професійного розвитку.
Алессандро Акіллі
(Італія). Літературознавець, перекладач. Серед його перекладів — Василь Стус, Василь Барка та ін. Співупорядник і перекладач антології української поезії італійською мовою.
Перекладаю вже років вісім, але більш-менш «регулярно» тільки з початку повномасштабного вторгнення. Почалося все з роботи над дисертацією, бо треба було перекласти вірші Стуса, якими я займався. Перша перекладена проза — «Жовтий князь» Василя Барки, якого переклав 2016 року.
До повномасштабного вторгнення інтересу до української літератури з боку видавництв було значно менше. 2022-го я та інші перекладач_ки працювали страшенно інтенсивно (що втомлювало фізично, але дуже допомагало психологічно). Але, на жаль, про системні зміни на італійському книжковому ринку говорити не можна. Маю на увазі насамперед поезію, бо з прозою ситуація трохи краща.
Загалом інтерес видавництв до українських книжок дуже непередбачуваний. Щодо публіки, то мені здається, що коли організують зустрічі або читання з письменни_цями, то людей це цікавить. Публіка хоче бачити і слухати, може, навіть більше, ніж читати.
Не ідеально, звісно, але сподіваюся, що поступово це все ж допоможе «нормалізувати» присутність української літератури в італійському суспільстві, щоб нарешті всі зрозуміли, що вона існує (давно, а не з 2022 року) і є європейською, а не «екзотичною».
Перекладацьке середовище в Італії повільно формується. Нас — тих, хто перекладає з української, — до десяти, хоча ще кілька років тому було менше. Нові перекладач_ки — це переважно аспірант_ки-славіст_ки, які необов’язково є україніст_ками, але швидко опанували українську завдяки іншим слов’янським мовам (і не тільки російській). Цікаво, що саме цього року з’явилася програма для менш досвідчених перекладач__ок, яка дає нагоду співпраці в рамках європейського проєкту «CELA» (Connecting Emerging Literary Artists). Це дуже корисно. Кілька років тому це було б немислимо. Але загалом програм підтримки дуже бракує, національних зокрема. Попри все, ми далі робимо своє.
Читайте також: Перекладацька видимість: не обкладинкою єдиною
Остап Кінь
(США/Україна). Перекладає на англійську мову, зокрема поезію Юрія Андруховича, Сергія Жадана та Мойсея Фішбейна. Редактор-упорядник двох антологій української поезії в перекладі англійською.
Загалом переклади з української з’являлися і раніше, хоча не в такій кількості й не з такою періодичністю, як хотілося б. Про деякі з перекладних поетичних видань XX століття мені вже доводилося розповідати.
Після повномасштабного вторгнення українська література привернула до себе небувалу увагу — такого раніше не траплялося. З іншого боку, постає питання: скільки ще триватиме цей особливий інтерес і що можна встигнути за цей час?
Оскільки я займаюся головно поезією, яка посідає окрему нішу в будь-якій літературі, то, мабуть, зарано говорити про якісь системні зміни. Можу хіба поділитися особистим досвідом: невдовзі вийде збірка вибраних поезій Юрія Андруховича, яку я переклав у співпраці з Джоном Геннессі. Цей поетичний том, який вмістив вірші 1980-х до 1990 року включно, побачить світ у чільному нью-йоркському видавництві «New York Review Books» у важливому циклі «Poets». До слова, найближчим часом у цій серії мають вийти твори Пауля Целана, Чезаре Павезе, Данте Аліґ’єрі та інших знакових авторів і авторок.
Протягом останніх років розвиваються дві серії перекладної літератури при американських видавництвах, де систематично видають поезію: «Contemporary Ukrainian Poetry Series» у видавництві «Lost Horse Press» (майже двадцяти томів) і «The Harvard Library of Ukrainian Literature при Harvard Ukrainian Research Institute» (кілька томів поезії).
Як на мене, українська література суттєво б виграла, якби більше видавництв зважувалися на переклади й видання літератури ХІХ і XX століть. Без текстів того періоду картина українського письменства дуже неповна. І хотілося б ширшого представлення жанру оповідання. Крім того, дуже важливо, щоб перекладні видання супроводжувалися відгуками й рецензіями в медіа, обговореннями та презентаціями.
Клаудія Дате
(Німеччина). Перекладачка, дослідниця, одна із засновниць об’єднання «translit». Перша лауреатка перекладацької премії «Drahomán Prize». Серед її перекладів: Сергій Жадан, Маріанна Кіяновська, Остап Сливинський, Софія Яблонська та ін.
Українську літературу перекладаю вже 20 років. Першими були вірші Сергія Жадана: його «Історія культури початку століття» вийшла 2006 року в «Suhrkamp Verlag». Уже на початку 2000-х українська літературна сцена була і суспільно, і літературно дуже динамічною, що відображалося і в текстах. Я вважала, що українські голоси неодмінно мають чути в німецькомовному просторі.
Інтерес до української літератури до Помаранчевої революції 2004-2005 років був дуже незначний. Хоча задовго до того перекладачка і культурна діячка Анна Галя Горбач невтомно намагалася просувати українську літературу, пропонуючи її відомим німецьким видавництвам. Але тридцять років її спроб виявилися марними.
Інтерес з’явився лише з виразними політичними змінами в самій Україні, але завжди був пов’язаний із політичною ситуацією. Після Помаранчевої революції, Євромайдану і повномасштабного вторгнення цікавість щоразу зростала. Але щойно медійна увага спадала — зникав і інтерес до літератури. Після 2022 року було подібно, і вже два роки після початку вторгнення знову намітився відчутний спад.
Ситуація з видавництвами після 2022 року теж мало змінилася. Книжки українських автор_ок сприймають як щось «важкостравне». Видавництва і не сподіваються, що їх вдасться продати великим накладом. А тому — за винятком «The Ukraine» Артема Чапая, що вийде наступного року у видавництві «btb», — навіть після 2022 року не вдається залучити справді популярні видавництва до видання української літератури.
Окрім «Suhrkamp Verlag», де на рік з’являється два-три нових видання, українська література виходить переважно у нішевих видавництвах. Тому і публічний розголос лишається дуже обмеженим, адже у невеликих видавництв немає ані розгалуженої системи збуту книжок, ані достатніх ресурсів для роботи з громадськістю, щоб зробити їхні видання помітними для широкого загалу.
2010 року ми разом із німецькими колегами створили спілку «translit», яка займається публікацією, контекстуалізацією і популяризацією української літератури. Тут згадаю тільки два наші проєкти: серію відеороликів про українські книжки «translated – animated» (2021-2022) і видання «Majdan! Ukraine, Europa» (2014).
Український інститут у Берліні та Німецький перекладацький фонд (Deutscher Übersetzerfonds) докладаються до навчання перекладач_ок літератури — як плекання нових кадрів, так і професійного розвитку досвідченіших колег. Якраз за їхньої підтримки ми щороку організовуємо майстерні, на яких перекладаємо тексти, обговорюємо методи й різні підходи до роботи.
Найбільша проблема з перекладом і поширенням української літератури, як на мене, — це суперечність між сподіваннями на комерційний успіх книжок і їх значенням для поширення української культури та зменшення асиметрії в її рецепції.
Українські книжки з’являються у видавництвах, які є комерційними підприємствами і, відповідно, орієнтовані на збут своєї продукції. Натомість поширення української літератури як деколонізаційна практика — це завдання культурної освіти, а не економічної діяльності. Тому і не вдається залучати популярні видавництва до видання українських автор_ок, а розголос через невеликі видавництва лишається дуже обмеженим. Компенсувати це в кращому разі можна завдяки фінансовій підтримці заходів і проєктів, пов’язаних із літературою, хоча це мало впливає на обсяги продажів.
Читайте також: Шукайте своїх. Або яку пораду ви б хотіли отримати на початку перекладацької кар’єри?
Translators In Action (TIA) — ініціативна група, що займається розвитком перекладацької спільноти та створює проєкти та інструменти для зміцнення та підвищення професійної захищеності українського книжкового перекладацтва.
TIA інформує, підтримує, лобіює/адвокатує інтереси, навчає, сприяє взаємодії у спільноті, працюючи на стику культурної, активістської, дослідницької та освітньої сфер.
Серед завдань TIA: підвищення поінформованості перекладач_ок з юридичних питань, сприяння видимості та захищеності перекладач_ок у правовому полі, інформаційна, консультаційна та організаційна підтримка перекладацьких ініціатив, організація освітніх і культурних перекладацьких проєктів, лобіювання інтересів спільноти, проведення фахових опитувань і досліджень.