Пауль Целан: авангардист після Аушвіцу

13

Пауль Целан — поет, який народився в Україні та, переживши тут Голокост, зміг дати свою виразну відповідь на питання про поезію в часи катастроф. Це актуально і сьогодні, коли світ знову нагадує старе добре двадцяте століття.

Все почалося з Чернівців

Місто  Чернівці, столиця українського регіону, відомого під поетичною назвою Буковина, має особливий колорит, який, втім, можна назвати структурно типовим для Центрально-Східної Європи. Насамперед це мікс культур і мов у затінку Карпатських гір. Якщо навіть у сьогоднішніх  Чернівцях, після всіх катаклізмів двадцятого століття, чути українську, російську та румунську, а культурні проєкти репрезентують набагато більше країн і народів, то сто років тому все було ще строкатіше. У Чернівцях буяли взаємовпливи українського, румунського, єврейського та німецького елементів, але також не без польського і російського, а в анамнезі — й османського. Наприклад, тривалий час на одній з чернівецьких площ сусідили Турецька криниця (прикрашена легендою про невдалі залицяння турецького паші до українки), юдейська міква (резервуар для обмивання) та православна церква.

Українські книгарні

Звісно, взаємини всіляких інших не завжди бували ідилічні. Промовиста цитата з книжки чернівчанина Ізраеля Халфена «Пауль Целан. Біографія юності поета» змальовує атмосферу 1920-1930-х років: «Пам’ятник Шиллеру перед міським театром мусив у 1918 р. поступитися статуї румунського національного поета Емінеску. Однак розташований за театром публічний парк все ще зветься “парком Шиллера”. З його найвищої точки можна легко побачити західну впадину, в якій чітко виділяються швабське село Рош і гора Цецин. Єврейські екскурсанти, які по неділях влаштовували вилазки на Цецин, мусили рахуватися з камінням, яким бомбардувала їх молодь Роші».

Так, падіння Австро-Угорщини (той самий 1918 рік), яка тримала своїх підданих у рамках, вибудовувала баланси та заганяла суперечності вглиб, посилило напругу. Перехід Буковини під контроль Румунії, політика румунізації стали конфліктними моментами. Але громада Чернівців і надалі трималася мультикультурності. Потужним елементом мозаїки залишалися німецькомовні євреї. Саме в цій спільності народився у 1920 році Пауль Анчель, майбутній поет Пауль Целан. Його батько, маклер у торгівлі деревиною, мав сіоністські погляди, а мати обожнювала німецьку літературу та привчала сина до «правильної» німецької вимови. Від традиційної єврейської культури в них залишалося небагато. Це була доволі сучасна небагата родина, в якій єдиний син перебував під вельми задушною опікою. Що стало, мабуть, не останньою причиною, чому хлопець зростав доволі нервовим. Але при цьому дедалі виразніше давалася взнаки любов до читання, а також бажання бути в центрі уваги: чи то в ролі вчительського помічника, чи в ролі ключового учасника юнацької компанії, чи, пізніше, в ролі поета.

Читайте також: Юрій Скіра про львівську «фабрику життя», яка рятувала від Голокосту

Пошуки себе

Тридцяті роки. Юний Пауль шукає свій шлях взаємодії зі світом. Долає вплив і тиск батька. Зокрема його політичні імперативи. Всупереч батьковій сіоністській орієнтації, Пауль, як і багато хто з його покоління, віддає перевагу лівим поглядам. Майбутній поет ходить на збори антифашистського гуртка та цікавиться лівою політичною думкою.

Марксизм, зокрема радянського кшталту, його не захоплював, натомість симпатії викликали такі постаті, як Кропоткін і Троцький. Біограф целанової молодості Халфен супроводжує це кумедним психоаналітичним коментарем:

Російський анархізм, який протестував проти «батюшки царя», відповідав власному бунтові Пауля проти батька. Його пізніша симпатія до вигнаного з Росії Троцького, відштовхнутого «сина революції», дозволяє ідентифікувати його з постаттю упослідженого, приниженого «батьком Сталіним» сина.

Тим часом ультраправий «тріумф волі» ламає плани і мрії Пауля та його рідних щодо навчання. За традицією вважалося, що він поїде навчатися до Відня — там родичі, там давня метрополія, що асоціюється з освітою, культурою, розвитком. Там годилося б отримати поважний фах (наприклад, медицина), що допоміг би добре матеріально облаштуватись у непривітній реальності. Але — після пертурбацій в Австрії, що закінчились «аншлюсом», їхати до Відня не випадало, та й родичі Анчелів ледве встигли втекти до Великої Британії.

Омріяне місто було закрите, і юнак поїхав вивчати медицину до Франції в університет міста Тур. Натоді, в 1938-му, маючи румунські документи, єврей ще міг безперешкодно транзитом перетнути нацистську Німеччину. Не назвеш лише збігом обставин, що він проїздив через Берлін саме на ранок після «Кришталевої ночі». Що віддзеркалиться через роки у вірші «La Contrescarpe», що ввійшов до збірки «Нічийна троянда» (переклад Петра Рихла):

(…) Через Краків

прибув ти, на Ангальтськім

вокзалі

очам твоїм навстріч клубочився дим,

він був уже завтрашнім. Під

павловніями

ти бачив, як оголялись ножі,

знову й знову,

гострі навіть на віддалі (Quatorze

juillets. Et plus de neuf autres.)

Геть покривлені, мавп’ячі, косороті

вдавали прожите. Якийсь чолов’яга

вийшов, загорнутий у транспарант

до юрби. Він клацнув

себе,

сувенірчик на пам’ять. Авто-

спуском був

ти.

Французьке навчання тривало до 1939 року. Бо на канікулах почалася Друга світова війна. Знову невдача. Довелося вступати до  Чернівецького університету. Цього разу було обрано не медицину (поет казав, що планує повернутися до неї по війні), а філологію — романістику, точніше французьку мову та культуру.

Студент Пауль осягав нові рівні свободи від батька, їхні стосунки холонули. Зате не згасала палка любов до матері, зокрема й на літературному ґрунті. Біограф Халфен вважає, що відданість матері в якомусь сенсі не давала Паулю почуватися вільніше у взаєминах із протилежною статтю. З усім тим, Пауль Анчель дедалі активніше спілкувався саме з дівчатами. Серед хлопців було менше зацікавлених поезією та загалом літературою. Але, звісно, поезія не виключала еротики. Й еротичні вияви бували доволі екстравагантними.

Спогад Ільзе Ґольдман, однієї з симпатій Анчеля: «Я познайомилася з Паулем, коли мені було п’ятнадцять, а йому майже шістнадцять. Ми мали тоді певну популярність серед молоді, кожен зі своїх причин. Було літо, я плавала в Пруті й раптом помітила, як хтось уперто пливе за мною — аж до небезпечних місць — обоє ми були добрими плавцями. Врешті він мовив нещасним голосом: панянко, ви приймаєте мене не за того, я не маю лихого наміру, я переслідую вас із цілковито інших причин, через ваші ідеї, я хочу поговорити з вами про ваші ідеї».

Влітку 1940 року він познайомився з акторкою Рут Лакнер. Це були головні стосунки його ранньої молодості. Саме Рут надихнула його на багато поезій, саме вона й зберегла значну частину текстів у веремії війни.

Нова реальність і перекладацтво

Тим часом виконуючи умови пакту Молотова-Ріббентропа, СРСР висуває ультиматум Румунії: передати Радянському Союзу Північну Буковину (з Чернівцями), Бессарабію та нинішню правобережну Молдову. Румунія підкоряється, 28.06.1940 до  Чернівців заходить радянська армія.

Пауль Анчель і його друзі та подруги, схоже, сприйняли нову реальність не без стриманого оптимізму — вони звільнялися від тиску й обмежень (зокрема, антисемітських) дедалі націоналістичнішої румунської влади. Втім, на зміну прийшов не вільний соціалізм, а тоталітарний сталінізм. Паулю — тепер радянському студенту Павлу Львовичу Анчелю — довелося поносити транспаранти на «добровільно-примусових» радянських мітингах, стати свідком депортацій на Схід, доносів та арештів. Але й ближче познайомитися з українською та російською мовами та культурами. Це стане важливим у його житті. Переклади російської літератури на румунську будуть підробітком. А в діалозі з російською поезією — наприклад, із Мандельштамом та Цвєтаєвою — Целан перебуватиме й у паризькі роки. Навіть якось напише про себе жартома «Pawel Lwowitsch Tselan, Russkij poët».

А що з українською? Її не назвеш найпоширенішою мовою міста Чернівці першої половини XX століття, але вона була тут постійно присутня. Навколо Чернівців української було взагалі дуже багато. Отож, Пауль Анчель іще в дитинстві мусив її регулярно чути і міг на якомусь рівні знати. У радянському Чернівецькому університеті 1940-41 років вивчали українську мову (головний український целанознавець Петро Рихло цитує у своїх дослідженнях радянську анкету, в якій Пауль зазначає, що нею володіє). Але, звісно, наша мова і культура навряд чи могла бути важливою для поета. Надто важко було б йому перетнутися з такими зразками української літератури та культури, які корелювали б з його смаками та інтересами (зокрема модернізм, авангард). У самих Чернівцях натоді не існувало масштабного українського літературного середовища такого типу, а щоб читати відповідну літературну і мистецьку періодику, треба було надто вже цілеспрямовано зануритись у питання, та й мати систематичну практику читання українською. Зате в «Біографії юності поета» є курйозна розповідь про відвідини Паулем десь у 1940-1941 роках українського театру:

Натомість охоче відвідував Пауль український театр, вистави якого відбувалися у залі колишнього німецького, згодом румунського міського театру, й там він насолоджувався мимовільним комізмом, який виникав у виконанні безталанних акторів, що грали в знаменитих класичних трагедіях. З вельми живою мімікою імітував він відтак надмірну жестикуляцію й сміховинні наголоси.

Але вже в 1945 році Анчель працюватиме перекладачем з української на румунську в редакції місцевої радянської газети «Bucovina Sovietică». Чудові мовні здібності дозволяли поету перекладати між нерідними йому мовами.

Повернення Румунії до Чернівців

1941 рік. Новий рівень Другої світової — напад нацистської Німеччини та її союзників на Радянський Союз. Найжорстокіший фронт і найжорстокіший режим на окупованих територіях.

Чернівцям і тут випала окрема доля. Румунія за участь у війні на боці Осі та допомогу Німеччині нафтою отримала можливість окупувати Буковину, Бессарабію і так звану «Трансністрію» — територію між Бугом і Дністром, зокрема фрагменти сучасних Вінницької, Миколаївської та Одеської областей України, включно з самою Одесою. 5 липня 1941 року до столиці Буковини повернулася румунська влада і румунська армія, у супроводі німецьких частин. Пауль Целан був серед тих, хто не евакуювався з радянською армією та або не вбачали смертельної небезпеки в перспективі опинитися під владою «Великої Румунії», або просто воліли не залишати дому.

Повернення румунської влади виявилось абсолютно новим режимом. «Велика Румунія» під орудою «кондукетора» (румунською — провідник, вождь) була державою з виразно фашистським духом. До воєнного занепаду додалися жорстокі репресії на політичному та етнічному ґрунті. І звісно, нищення євреїв. Румунський Голокост, як пишуть історики, в окремі моменти своєю жорстокістю надихав навіть німецьких «учителів», але загалом був менш послідовним і тотальним. Євреї «Великої Румунії» мали більше шпаринок, щоб порятуватися. Чернівцям пощастило, що головою міської адміністрації призначили Траяна Поповича, який не був ані фашистом, ані антисемітом і постійно намагався полегшити становище євреїв, добивався від губернаторської та центральної влади пом’якшень.

Якийсь час Анчелі уникали депортації до «Трансністрії», де євреї масово гинули в трудових таборах, від стрімкого виснаження і розстрілів. Пауль мусив стати до примусової праці в Чернівцях. Але після чергового посилення антисемітського пресингу родина опинилася поза законом, над ними знову висів дамоклів меч депортації. Ізраель Халфен розповідає, що Пауль за допомогою Рут Лакнер знайшов нічліг для себе і для батьків — щоб не ночувати вдома, де була загроза арешту. Але батьки не схотіли переховуватись через загальну апатію і виснаження, а ще через надію, що й у таборах можна вижити. Є версія, що нічліг знайшли самі батьки, спеціально для сина. Пауль пішов до свого прихистку сам. Коли він повернувся додому, квартира була порожня. Батьків забрали до «Трансністрії». Там батько помер від тифу, а матір розстріляли. Така драматична втрата рідних, а особливо матері, стала для поета величезною травмою, що отруювала все подальше життя.

Сам Пауль невдовзі «легалізувався» в розрахунку на те, щоб, потрапити на легші, ніж у «Трансністрії», примусові роботи.

На будівництві дороги, імовірно біля Теберешть неподалік давнього міста Бузеу, глибоко в Румунії, за сотню кілометрів від Бухареста, було тяжко, але можна вижити, навіть давали відпустку. Анчель писав вірші та висилав їх до Рут.

У 1944 році й взагалі з’явилася можливість повернутися додому. Під кінець війни Румунія потроху дистанціювалася від нацистських практик, і тим чернівецьким євреям, що вижили, вже було можна трохи видихнути. А часом навіть дозволити собі деякі слабкості. Наприклад, навесні Паулю Анчелю так закортіло побачити пробудження природи в «Народному саду» (нинішній Парк імені Тараса Шевченка), що він вирушив туди, попри заборону євреям відвідувати цей парк. Затриманий поліцейським патрулем, він, однак, відбувся побиттям.

Читайте також: Зіштовхнути лобами українців і євреїв. Петровський-Штерн про совєтську «дружбу народів»

З Чернівців до Парижа

 Чернівці визволено від румунсько-німецьких військ навесні 1944-го.

Що робити далі? Досвід 1940-1941 років та перші місяці після повернення радянської влади переконують Пауля, що залишатися в СРСР не варто. На відміну від більшості громадян радянської держави, він має вибір. Як і на інших новозахоплених територіях, на Буковині багато хто має змогу виїхати до Румунії.

За роки війни з початківця Анчель перетворився на серйозного поета. І встиг створити деякі визначні тексти — наприклад, таку абсолютну класику, як «Фуга смерті» (1944 чи 1945 рік).

Чорне молоко світання ми п’ємо його надвечір

ми п’ємо його опівдні і зранку ми п’ємо його вночі

ми п’ємо і п’ємо

ми копаєм могилу в повітрі де лежати не буде тісно

Один чоловік живе в хаті він зі зміями грає він пише

він пише коли темніє в Німеччині твоя золотиста

коса Маргарито

він пише це й з хати виходить і зорі блищать

і свистить він на псів

свистить на євреїв своїх і велить копати могилу в землі

і грати до танцю наказує нам…

Це фрагмент з перекладу Миколи Бажана. До «Фуги смерті» зверталися ще, наприклад, Василь Стус і Петро Рихло. Петро Рихло, власне, здійснив колосальну роботу — переклав українською всі книжки Целана.

До речі, образ «чорного молока» (в Стуса — «молозиво», в одній з версій перекладу Рихла — «дійво»), як вважається, Целан запозичив з вірша своєї старшої землячки Рози Ауслендер. Сама вона потрактувала це як нормальну інтертекстуальну практику, аж ніяк не плагіат. Так само висловлювався про зв’язок свого вірша «ВІН» із «Фугою смерті» ще один чернівчанин, німецькомовний поет і приятель Целана в юнацькі роки, Іммануель Вайсґлас — у них було одразу кілька спільних образів, включно зі смертю як майстром з Німеччини. Стилістика і суть целанівських текстів, попри спільні «товариські контрапункти» (визначення Вайсґласа), була зовсім інакша.

У віршах Пауля поєднувалися частково «неоромантичні», ранньомодерністичні тенденції, більш характерні для перших років творчості, та нові шукання — з несподіваною метафорикою, асоціативними лабіринтами, працею над мовою на мікрорівні, складним ритмом і мелодикою.

Та про це наразі знали тільки друзі. Паулю Анчелю належало ще стати Паулем Целаном. Це відбулось у столиці Румунії. Пауль приїхав туди навесні 1945 року. У Бухаресті сформувалася ціла «чернівецька громада» переселенців. У ній Пауль і шукав підтримки, а тому рушив до Альфреда Марґула-Шпербера, німецькомовного поета з Чернівців. Альфред разом із дружиною Єссікою привітно зустрів земляка, а потім гідно оцінив його творчість і активно сприяв її популяризації, зокрема, написав, мабуть, вирішальну в житті Целана рекомендацію, котра відчинила йому двері вже на Заході. А почав Марґул-Шпербер з того, що запропонував Паулю нічліг. Спати доводилося на столі — в земляка було гостинно, але тісно. Так, у часи історичних хуртовин не кожному реформаторові поезії щастить із м’якою постелею.

Від гостинних господарів молодий поет отримав не тільки ключову організаційну допомогу, а й ще важливішу річ — саме Єссіка, за свідченням румунського поета і перекладача Петре Соломона, вигадала своєму гостеві нове, літературне ім’я. Вона запропонувала переставити місцями склади румунської версії прізвища, й Ancel перетворився на Celan. Чесно кажучи, з перспективи іншого століття, іншої мови та культури, така заміна геть не виглядає істотною. Та головне, що відбулося своєрідне «хрещення», Целан повірив у своє нове ім’я, і воно його не підвело.

У Бухаресті Пауль Целан зблизився з румунським літературним середовищем, насамперед із сюрреалістами (згадаймо тут і про увагу поета до французького сюрреалізму). Написав кілька віршів і трохи малої прози румунською. Працював у видавництві «Cartea Rusă», де перекладав на румунську російські книжки. Трагедія румунської окупації 1940-х та румунізація в Чернівцях у попередні десятиліття не виробили в Целана огиди до румунської мови та культури. Але свого майбутнього в цій країні він не бачив, великою мірою через те, що в Румунії відбувалася совєтизація. Від совєтизації під маркою «народної демократії» Целан ухилився і наприкінці 1947 році таємно, протизаконно перейшов румуно-угорський кордон, щоб вирушити на Захід — до Відня. А потім, коли Відень виявився надто вже далеким від юнацьких мрій, переїхав до Парижа.

Неспокійному Целану і в Парижі  не було аж так добре. Дошкуляла відірваність від мовного середовища, від німецького літературного життя, від багатьох друзів і близьких. Та й у політичному сенсі вільне життя на Заході поет теж сприймав далеко не ідеалізовано: у перипетіях 1950-1960-х років, у спробах правих тенденцій йому постійно вчувався неонацистський присмак.

Але Пауль Целан таки залишився в Парижі. Зрештою, саме тут поет вповні реалізувався та знайшов визнання. Тут він одружився з художницею Жизель Лестранж, і в них народився спершу син Франсуа, який невдовзі помер, а потім син Ерік. У Парижі була стабільна викладацька робота та багате культурне життя.

Читайте також: Василь Махно про Україну як простір співіснування культур

Носій унікального бачення

Письмо Целана — свіже, яскраве, самобутнє, багатошарове і вигадливе. Але в повоєнній Європі воно мало й неабияке концептуальне значення. Так, на мою думку, його поезія впевнено утверджувала можливість, умовно кажучи, «авангарду після авангарду». Целан був серед тих, хто показував, як після вичерпання та згасання «класичного» авангарду з його маніфестами та прожектами облаштування світу, можна по-новому розвивати експериментальну, складну, норовливу поезію, використовуючи методи й досягнення, наприклад, сюрреалізму або експресіонізму (не випадково одним з перших перекладачів Пауля Целана українською був згаданий уже майстер авангарду і модернізму ще 1920-х років Микола Бажан). З урахуванням повоєнної гуманістичної думки, але й не без містики, зокрема релігійної. Інтегруючись у нові комунікативні реалії. Але без надмірних спрощень і догоджань трендам.

Легко відчути перегуки між цими характеристиками (далеко не вичерпними, звісно) пошуків Пауля Целана та деякими нюансами творчості, скажімо, поетичної «Нью-Йоркської школи». Або — не будемо далеко ходити — української еміграційної «Нью-Йоркської групи». До речі, в приватній бібліотеці Целана було аж дев’ять книжок Емми Андієвської. Петро Рихло пише, що Целан мав намір перекласти щось із її великою мірою сюрреалістичних творів.

Пауль Целан також вичерпно продемонстрував можливість «поезії після Аушвіцу». Трагедія Голокосту часто виникає в асоціативному плетиві його віршів. Очевидно, все було непросто, травма і біль втрат постійно давалася взнаки. Але водночас саме тема Голокосту сприяла увазі до віршів Целана й залишалась одним із джерел творчості.

Її Целан — свідок, учасник і жива жертва — виписує образно і вигадливо, не зводячи свої тексти ані до хроніки подій, ані до концентрованого болю чи відчаю, ані до обвинувального акту.

Як і про те, що відбувається після Голокосту. Знаковим стало для Пауля Целана яскраве та невротичне кохання з австрійською письменницею Інґеборґ Бахман. На цих стосунках, звичайно, мусила так чи сяк лежати тінь того факту, що батько Бахман був членом нацистської партії (при тому, що сама Інґеборґ мала виразно антифашистські погляди). У вірші «В Єгипті» Целан знайшов спосіб ефектно, багатозначно і небанально змалювати цю екзистенційну ситуацію (переклад Мойсея Фішбейна):

Ти мусиш промовити оку чужої: Обернися на воду.

Ти мусиш тих, що знаєш з води, шукати в оці чужої.

Ти мусиш кликати їх із води: Руто! Ноемі! Мір’ям!

Ти мусиш їх пишно вбирати, коли ти лежиш у чужої.

Ти мусиш їх убирати серпанком волосся чужої.

Ти мусиш промовити Руті, й Мір’ям, і Ноемі:

Дивіться, я сплю у неї!

Ти мусиш чужу коло себе якнайпишніше вбрати.

Ти мусиш її вбирати тугою по Руті, й Мір’ям, і Ноемі.

Ти мусиш сказати чужій:

Дивися, я спав у них!

Роман Бахман і Целана став, мабуть, однією з головних мелодрам із життя європейських поетів і поеток XX століття. А посмертне оприлюднення їхнього листування викликало відчутний резонанс, хоча, як на мене, ажіотаж перебільшений, і цей епістолярій мало чого оригінального промовляє комусь, окрім самих закоханих. Зверну увагу на інше. Петро Рихло цитує лист Інґеборґ Бахман до Ганса Вайґеля, де поетка пише, що вони з Целаном «відбирали одне в одного повітря». Це майже дослівно збігається зі словами раніше згадуваної Ільзе Ґольдман, юнацької симпатії Пауля: «Інколи мені здавалося, що навколо нього панує якась духота, мовби в оранжереї, повній орхідей»!

Поезія без прикрас

Письмо Целана «після Аушвіцу» в моєму розумінні де в чому суперечить його ж деклараціям на цю тему, коли він говорив про пошук «сірішої мови», «тверезішого» поетичного мовлення «без прикрас» і таке інше. Думаю, целанівські вірші, навпаки, вказують на великі можливості вигадливої та вибагливої літератури під час і за наслідками великої трагедії. Символічно, що Целан прагнув зустрічі та спілкування з Теодором Адорно, автором формули про поезію та Аушвіц, але зустріч не відбулася.

У цьому сенсі поетична практика і теорія Пауля Целана по-особливому цікава сьогодні, коли ми переживаємо найбільшу від 1940-х війну і знову виринають питання про способи, значення і можливості побутування поезії у такий момент.

Суміжна непроста тема — мова. Целан, як і його друзі-поети та поетки з  Чернівців, а також інші, насамперед єврейські, німецькомовні автори й авторки опинилися перед болісним парадоксом. Вони писали мовою, що стала одним із символічних знарядь та прапорів нацизму. Мовою, що багато в кого тепер асоціювалася з убивством та знущаннями, з приниженням людської гідності та ідейним безумством.

Згадаймо німецько-австрійську поетесу єврейського походження Розу Ауслендер: вона після війни на довгі роки «пішла» з німецькомовної поезії та писала англійською. Паулю Целану теж було куди «вийти». Румунською, як знаємо, він уже трохи творив. Напевно, міг би пошукати себе й щонайменше французькою.

Целан обрав інший шлях. Він завжди підкреслював, що, на його переконання, поезія можлива лише рідною мовою. І залишився німецькомовним поетом. Це додавало внутрішньої суперечливості його текстам і сприяло вигадливій деконструктивній роботі з мовою. «Пройти через своє власне безгоміння, пройти через страхітливе оніміння, пройти через тисячі темряв смертоносного промовляння», — так казав сам Целан. Сучасний американський поет і уродженець України, Ілля Камінський, у своєму багатому есеї про мову Целана писав, перефразовуючи англо-американського поета Вістена Г’ю Одена Одена: «Німеччина, безперечно, скривдила Целана й тим запалила його найсильніші вірші». Що й казати, актуально.

Досвід Голокосту ніби «повернув» Пауля Целана до його єврейства. У Чернівцях до окупації юний Пауль Анчель не був великим ентузіастом єврейської культури. Єврейську школу радо покинув. Їдиш сприймав не вельми серйозно. Сіонізм загалом відкидав. Але загибель рідних і досвід Катастрофи змусили рефлексувати над власним корінням і походженням.

Так у поезії Целана виникали чи посилювалися мотиви єврейської містики, кабали, біблійні архетипи, натяки на традиції та обряди, слова івритом та їдишем. Зрештою, і передсмертний візит поета до Ізраїлю варто розглядати, зокрема, і в цьому контексті.

Целан, поряд із такими авторами, як Франц Кафка та Бруно Шульц, увійшов до історії культури одним із головних титанів єврейського літературного модернізму та/або авангарду.

Целан у центрі афери

Шлях Целана — парадоксальний. З одного боку, постійне, послідовне і дедалі більше визнання, аж до світового масштабу. І то за цілковитої свободи творчості, без видимої необхідності улягати моді, естетичній чи політичній, чи ще якій. Чи не ідеал? Але такий «візерунок» оточено часто вельми похмурим тлом: неврози, неспокій, «комплекс уцілілого», острах і вишукування нових хвиль антисемітизму, відчуття переслідування, змушеність виконувати не зовсім сродну працю заради побутової стабільності. Вишуканий, химерний і задушливий, Пауль Целан не дуже давав собі раду.

Схоже, особливо виводили поета з рівноваги публічні скандали чи вияви несприйняття його особи та творчості. Найгіршою пригодою став конфлікт, відомий як «афера Клер Ґолль». Стисла суть у тому, що, починаючи з 1953 року, вдова французько-німецького поета Івана Ґолля звинувачувала Пауля Целана в плагіаті, «крадіжці» елементів віршів її покійного чоловіка. Деякі журналісти та критики підхопили ці закиди, але в цілому літературні кола підтримали Целана. Несерйозність заяв Клер Ґолль є загальним місцем. Історія, вочевидь, припала на хиткий психологічний момент у житті Целана (і саме цього року помер немовлям перший їхній з Лестранж син), бо відреагував він украй болісно. «Афера Ґолль» навіть відбивалась у його віршах, поет активно листувався про неї з друзями та жадав від них серйозної підтримки. Він трактував скандал не лише як особисте переслідування, а як один із чергових виявів антисемітизму чи навіть неонацизму. Справа «тримала» Целана роками. У 1962 році на курорті поет напав на випадкового перехожого та вигукував, що той має стосунок до Ґолль. Проблеми з психікою важчали.

Пішов і не повернувся

Пізній Целан — це перехід у зовсім складну, малозрозумілу, водночас концептуальну творчість. Асоціативні зв’язки стають менш очевидними, джерела текстів — неочікуванішими (наприклад, газетні повідомлення). Про пізню поезію говорять у зв’язку з книжкою «Волокнисті сонця». Ще виразніша вона в останніх та посмертних книжках, на зразок «Арії снігу», «Світлопримусу» чи «Притулку часу» (українські назви — за перекладами Петра Рихла).

На жаль, психічний стан Целана погіршувався. Ментальні розлади травмували не лише самого поета, а й людей навколо. Напад на незнайомця на вулиці не став останнім. Одного разу він накинувся на дружину, після чого став жити окремо від неї та від сина. Лікувальні курси залишалися марними. Квітневої ночі 1970 року Пауль Целан пішов з дому та не повернувся. Його тіло знайшли в Сені. Як припускають, він міг стрибнути у воду з мосту Мірабо. Класичного вірша Ґійома Аполінера про цей міст Целан свого часу перекладав на німецьку.

Рекомендовані книжки про Целана:

Цей матеріал є частиною спецпроєкту за підтримки премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™.  Спонсором премії є канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців». UJE діє з 2008 року задля зміцнення та поглиблення стосунків між двома народами.

Читайте також: Дебора Фоґель: наблизити літературу до образності авангардного мистецтва

Олег Коцарев

chytomo.com

попередня статтяІрина Старовойт. Львів без Герберта
наступна статтяВ Ужгороді Сидір Кіраль презентував «Персональну справу Івана Чендея. Том 1»