У межах щорічного фестивалю «Дні есеїстики», організованого Українським ПЕН та Києво-Могилянською бізнес-школою [kmbs], видавець Олександр Савчук провів лекцію «Нерустикальна українськість Юрія Шевельова”.
Суспільне Культура спільно з Українським ПЕН публікує текстову версію розмови, яку підготувала Діана Делюрман.
Олександр Савчук. Валерія Мезенцева
Відомий інтелектуал і адвокат українства у світі Юрій Шевельов не мав українського походження, але зробив вибір бути українцем. Написані наприкінці вісімдесятих спогади стали відвертою сповіддю про те, яким був його шлях до набуття ідентичності. Про цей важливий вибір Юрія Шевельова розповів під час щорічного фестивалю «Дні есеїстики» видавець Олександр Савчук.
«Нам пощастило, що Юрій Шевельов обрав саме українське. Бо його глибина, світогляд, методологія, якою він володів, сприяли тому, аби знайти місце українського в світі», — пояснює видавець.
Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива
Останні 50 років свого життя Юрій Шевельов прожив в Америці. Там він активно займався лінгвістикою, а його праця «Історична фонологія української мови» фактично відкрила для професійного світу українську мову.
Шлях Юрія Шевельова до українства, вважає Олександр Савчук, суголосний з тим, що переживає багато українців зараз. Відверті спогади інтелектуала свого часу допомогли видавцю, коли той почав замислюватись над власною ідентичністю. Для кожного письмо Шевельова може стати яскравим алгоритмом і прикладом, впевнений Савчук.
Життя Юрія Шевельова від початку визначало, що може бути зовні, а що — лишатиметься несказаним.
Його походження з родини генерала російської армії було відоме оточенню і стало «невигідним», коли до влади в Україні прийшли совєти. За часів Першої світової війни батько Юрія змінив прізвище зі Шнайдер на Шевельова, але історія останнього залишилась незвіданою навіть для самого мовознавця.
Мати і батько Юрія Шевельова вчилися в Петербурзі і були зросійщеними, тож дітей виховували в російській культурі та мові. Проте, зауважує Олександр Савчук, зі спогадів інтелектуала дізнаємось про латентну українськість Харкова.
Першою людиною, яка підштовхнула Юрія Шевельова до набуття української ідентичності і до поняття мови, був антрополог Анатоль Носів, його двоюрідний брат.
Олександр Савчук наводить такий спогад Шевельова, які той називає «слайдом пам’яті»:
«Ніби роблячи велику послугу Толі, я сказав щось про те, що, правда, українська мова існує (велика поступка з мого боку!), але вона не красива (акт аґресії з мого боку), мовляв, на що ж її вживати, коли вона така! Я сподівався гострої відповіді, лекції, нотації, вибуху гніву. Але Толя спокійно відповів:
— Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива».
Юрій Володимирович, як вважає Олександр Савчук, був не зовсім емоційною людиною і спирався на раціональне, завжди мав аргументи, міг сперечатися, витримувати критику, деколи бути навіть цинічним. Втім, спокійна відповідь Носіва, гадає видавець, наштовхнула Шевельова на роздуми про ідентичність.
Олександр Савчук. Валерія Мезенцева
Українськість найбільше промовляла через європейськість
У спогадах вміщені ще кілька ключових етапів, що пов’язали Юрія Шевельова з українською мовою та культурою. Серед них — навчання у третій гімназії в Харкові.
«Але коли мені прийшов час перейти до другої класи, стався нечуваний переворот. Харків став частиною Української Республіки і гімназії запровадили курс української мови», — згадує Юрій Шевельов кінець 1917 року, коли йому було 9 років.
Цей курс став читати директор гімназії Гусаковський. На Юрія Шевельова він раніше справляв враження ревного урядовця Російської імперії, насамперед тому, що носив мундир.
«Виявилося, що за казенною уніформою, він мав українську душу», — продовжує Шевельов.
Саме директора гімназії він згадує, перебуваючи у окупованому німцями Харкові. В той час Юрій Шевельов прочитав книжки і памфлети Юрія Липи про розподіл Росії, призначення України і довідався там про «телюричні сили» української землі, що породжує з себе українськість навіть у найчорніші епохи.
«Десятки років він був урядовцем Російської імперії — і наче й тільки. Раптом його українськість вийшла на поверхню. Бог знає, що він тоді відчував», — продовжує Юрій Шевельов міркувати про директора гімназії.
Олександр Савчук наголошує, що спогади Юрій Шевельов писав у вісімдесяті. Закінчивши їх у 1988 році, він не знав, що через два роки матиме змогу повернутися до України, побувати в рідному Харкові і навіть зайти в свою квартиру.
Небагатьом українським інтелектуалам, які були вимушені емігрувати, довелося побачити незалежну Україну.
Прикметно, що Юрій Шевельов, який володів багатьма мовами, писав свої спогади українською.
«Не знаю, як довго тривало б моє нове захоплення українською мовою, якби не те, що ставалося далі і що було перед тим. Нормально мої захоплення зникали так легко, як з’являлися, і тривання їх було коротке. […] Але українськість лишилася на все життя, і ці сторінки я тепер цяпаю таки українською мовою, хоч міг би це робити російською чи англійською», — пише Юрій Шевельов.
Як сам інтелектуал пояснює, вагу в цій відданості мали високі досягнення української культури: «Березіль» Курбаса, творчість Миколи Хвильового, Павла Тичини, Юрія Яновського, а також відкриття Лесі України з її поєднанням європейськості з українськістю.
Насамперед з цією письменницею, каже Олександр Савчук, Юрій Шевельов починає мислити Україну не як рустикальну, а як елітарну, модерну.
«Бо я не був селюк, і українськість найбільше промовляла до мене через європейськість», — додає Юрій Шевельов.
Більша частина студентів та колег Шевельова, які віддавали себе України, мали українське походження.
Олександр Савчук згадує слова Остапа Вишні про те, що той з молоком матері всотував українську культуру. Звідси і випливає поняття Шевельова «рустикальний», як органічний процес набуття ідентичності. Мовознавець відверто говорить, що шукав інші шляхи розуміння, що для нього Україна. Ці процеси пов’язані з формуванням елітарної України. Олександр Савчук пропонує згадати український модерн: митці поставили перед собою задачу сформувати міське, а не рустикальне мистецтво. Це було суголосно з міркуваннями Юрія Шевельова.
«Коли запроваджувано пашпорти, треба було визначити для пашпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав — українець», — пише Юрій Шевельов.
Юрій Шевельов. Суспільне надбання
Вибирати було надзвичайно важливо для Юрія Шевельова, каже Олександр Савчук. Інтелектуал розумів, що він в силу свого «неправильного» для Радянського Союзу походження викинутий на маргінеси соціального життя. Але водночас це дало йому можливість обрати і набути.
«Я не вийшов з-під солом’яної стріхи і ніколи не міг би почуватися своїм під нею. Але це був складний комплекс. Я не хотів належати і до росіян. Росіяни були панами, я волів бути з андердогами. Українці були в потоптанні, але і в вставанні. Перше викликало симпатію, друге — бажання рухатися разом. Хоча, як це дивно і на мій погляд зовсім нелогічно, моя українськість визначилася тоді”, — пише Юрій Шевельов.
Кардинальною відмінністю між собою та більшістю навчальної групи Юрій Шевельов визначив те, що їм цей шлях був уготований обставинами життя, а для нього став вибором. Переслідування українською мови і культури не лише викликало в нього приналежність до української стихії, а також виробило комплекс самостійництва.
«Я занадто багато вклав себе в цю культуру, щоб пристати на її знищення, а єдиний рятунок від такої перспективи була самостійність і викорінення російського з України», — пояснював мовознавець.
Юрій Шевельов також пише про те, що назовні Харків був російським містом, та все-таки українськість ірраціонально там жила. І в його життя зокрема вона входила тисячею дрібниць: у літніх подорожах на Полтавщину, купівлях на базарах, розмовах з селянами тощо.
Українськість не лежала на поверхні, але існувала. Тому інтелектуал наводить німецьке слово Sein — буття, а також Desein, що значить бути навколо, оточувати і, зокрема, бути любленим і своїм.
«Україна була своєю, з її пейзажами, з її людьми, з її білими (тоді!) хатками. Тому мати могла допомогти мені в моєму першому наївному українському «творі», тому пізніше, від 1941 року, вона так легко перейшла на українську мову, тому, вмираючи, напівпритомна, не помічаючи вже нічого навколо, крім мене, свого сина, свої останні слова вона промовила по-українськи”, — пише Юрій Шевельов.
Спогади видатного українця, вважає Олександр Савчук, зараз допомагають зрозуміти ті процеси, що відбуваються в Україні і сьогодні.