Надія Гармазій (Частакова) поетка в літературознавстві й літературознавиця в поезії. Закінчила ЦДПУ ім. В. Винниченка. Кандидатка філологічних наук. У літературі дебютувала як поетеса збіркою верлібрів «Готика» (2006). Крім того, авторка книг «Приручення лиса» (2008), «Попелище для феніксів» (2017), літературознавчої монографії «Іван Дзюба: Дух і творчість» (2016). Лауреатка літературної премії ім. Є. Маланюка (2019). Працює у жанрі поезії, прози, критики. Викладає в Кіровоградському інституті розвитку людини та керує секцією літературної творчості Малої академії наук. Проживає у м. Кропивницькому.
Її творчий доробок цікавий і багатогранний як на рівні ідейного звучання, так і на рівні жанрових пошуків. Концептуальність, самобутність, вишуканість інтелектуальних метафор і символів, оригінальний звукопис і бароковість як спосіб мислення — все це робить стильове обличчя Н. Гармазій упізнаваним і привабливим для читача…
Метелики за склом
Серпневий ранок ще тільки розгойдував прохолоду на прозорій фіранці. З вікна першого поверху нової багатоповерхівки пахло хлібом і малиновим варенням. Каштани, поневолені важкими зеленими їжаками, не могли дочекатись осінньої свободи… Невисокі сосонки, здавалось, ось-ось визволять свої зачаровані ноги із жовтої землі півдня й ухоплять розхристаними вітами передосінні промені. Та в них нічого не виходило, тож мусили тягтись угору, зазираючи крізь розчинений навстіж балкон у глиб маленької світлої кімнати. Там, у кутку, на синьому в клітинку простирадлі, струменіли два величезні каштани. Вони то стікали густою тугою, наче кисіль, додолу, то дряпалися під саму стелю, де старий механізм щогодини видавав протяжне голосіння: ам-інь, ам-інь…
***
Була п’ятниця. І Юрко прокинувся рано. Хлопчик блукав із кутка в куток заскленого балкона, переводячи погляд то на дерева, то на річку, то на колії… Раптом його тілом пробігли мурахи, шия витяглась із вікна, а права нога, наче за командою, почала розгойдувати старий затертий скейт. Він бачив знову ці чудернацькі штукенції з реклами… Сусідські хлопчаки рухались, але були нерушними. Здавалося, що їхні ноги закам’яніли, назавжди прорісши в чорні поверхні новеньких гіробордів.
Та куди вона дінеться, вона ж все одно ще не вміє ходити…
Ні, наказ матері порушити неможна. Він — за старшого.
– Міна… А Мі-на…
***
Два величезні важкі каштани заворушилися блідою тишею дитячого обличчя, ніби намагаючись покинути його траєкторію. Великий червоний візочок стояв на балконі. Дівчинка знала, що мама — мовчазна, але усміхнена, — скоро прийде і перекладе її до нього. Вона вивільниться із синіх ґрат простирадла, наче метелик, крила якого довго не відпускали чиїсь безжальні пальці. Вона, лежачи в червоному візочку, теж буде рухатися, залишаючись нерушною.
У візку буде тепло, бо ж сонце крізь величезне скло балконної рами нагріє його, доки мама закінчить підмітати під’їзди й подвір’я. Вони вдвох вийдуть на вулицю. Дід у гірчичній сорочці з квартири навпроти допоможе їм здолати чотири сходинки, що відділяють їхні двері від світу. Мама кивне на знак вдячності й покотить візочок у бік овочевого ринку, що неподалік залізниці. Дід мовчки зітхне, запалить цигарку і довго дивитиметься їм услід. Цього дівчинка, звісно, не побачить, але погляд старечих лагідних очей грітиме кокон її маленького тільця у червоному візочку не гірше за сонце.
Дівчинка з ніжно-рожевими бантиками знає, як врочисто звучить рух. Вона вже передчуває, як мама пришвидшуватиме крок, а день здійматиметься все вище й вище. Десь за каштанами закінчиться асфальт і почнуться сосни, а за ними залізниця відкриватиме шляхи втікачам із цього маленького тихого містечка прощальним сигналом. Сонце буде в зеніті. Сльози душитимуть дівчинку, але вона не плакатиме — лиш хрипітиме. Мама бігтиме дедалі швидше… В багажнику візочка стрибатимуть фрукти й овочі, ніби змагаючись між собою, хто кращий. Дівчинка не бачитиме їх, але уявлятиме, як норовливо підстрибуватиме молода морква, пов’язана в пучечок, як смиренно лежатиме прим’ята малина, як злякано дивитиметься спаржа на велику цвітну капустину, ніби сподіваючись, що з неї приготують щось смачне раніше… Овочі верещатимуть і не чутимуть, що над ними у візочку їхня кароока повелителька почне знову закашлюватись і хрипло сопіти.
Ніби віко, мама машинально опустить капюшон візочка, навіть не дивлячись у великі карі очиська… Потім вони доїдуть до інших, старих, сосен — і напад мине. А крізь прозору шпаринку на капюшоні візочка дівчинка розглядатиме світ — її маленький світ із гілок зустрічних дерев, фрагментів крил, легких хмаринок — аж доки не засне. Прокинеться вона від знайомого голосу з домофона: «Спускаюсь». А потім маленька красуня обливатиме постать діда шоколадною нугою своїх оченят, аж доки за вертикальним прямокутником дверей не зникне рукав гірчичної сорочки… Колись вони жили на третьому поверсі, але мама могла робити це сама. Тепер дівчинка виросла.
***
Дівчинку звати Аміна. І так із нею відбувається щодня. Ось уже два тижні поспіль, як вони з мамою та Юрком переїхали на околицю до новобудови. Для брата вона — зачарована принцеса Міна, ув’язнена злою відьмою у власне тіло. А ще вона для нього дівчинка-робот, бо Юрко часто бачить, як мама вночі зривається з ліжка, вмикає нічник і пхає Амінці в горло якісь гумові штуки, під’єднує різнокольорові дроти. Тоді хлопчик позіхає і каже, що в них електросестричка, що Амінка — не дитина, а робот. Ще не знайшовся добрий маг, який зняв би ці нестерпні чари, випустивши назовні зі скрученого в сувій тулуба бодай слово… Молодша на рік сестра одним поглядом спроможна рухати сонячний промінь кімнатою, зупиняти предмети, зцілювати… Однак сама не ходить, не говорить, не плескає в долоньки… За кілька днів Юрко піде вчитися до школи й там дізнається, де знайти рятунку, як самому стати чарівником для Аміни… Він усім розповідає про свій намір. Та на відміну від усіх Юрко знає, що це колись станеться насправді.
***
Мама каже, що зміни йдуть на користь дівчинці. Тут і повітря чистіше, і поверх перший… І каштани затінок дають… А сосни — і високі, й молоденькі… Мамі так легше.
Там за залізною колією, у столиці, живе батько. Аміна його дуже любить. Він завжди гладить дівчинку по голівці й каже щось ласкаве й приємне. З кожною їхньою зустріччю його чорна борода стає все довшою, і коли він цілує дівчинку, то їй лоскотно. Але вона ніколи не сміється. А ще від тата пахне чимось щасливим і вільним, а значить, красивим… Він хороший, бо ніколи не плаче, коли поряд із Аміною.
Завтра вже субота, тож вона нетерпляче чекатиме звук електрички, яка привезе їй аромат красивого життя, лоскіт і сміх. Утомлений чоловік із чорною бородою знову уявлятиме, як замість солоних бризків з-під каштанів на нього вихлюпнуться обійми. Мама мовчки дивитиметься на них, доки Юрко смакуватиме столичними гостинцями, й шепотітиме їй, що батькова борода чарівна… Але це буде тоді, коли годинник видасть протяжне голосіння, а сонячний промінь здолає відстань з одного кутка кімнати до іншого. Ам-інь, ам-інь…
***
Прогулянка не починається. Амінка гіпнотично дивиться на червоний візок і голівку цвітної капусти, що вже тиждень лежить під сонячним променем на балконі. Міна бачить, як прозорим склом повзе гусінь. Вона, мов електричка, яка має привезти їй тата, така ж зеленувато-сіра і така ж некваплива… Колись із цієї мерзенної істоти буде білий метелик. Амінка теж колись розправить свої крила. Перед її очима — Юрковий скейт. Їй хочеться розгойдати його щосили. Мама затримується. Вітер дме у свій пронизливий свисток, і по металевому карнизу за балконом починає відбивати ранкову чечітку осінь. Юрко лишає на столі недоїдений бутерброд з іще теплим малиновим варенням і поспішає зачинити вікна.
— Дощ буде. Міна гуляти не піде.
Дівчаткам-роботам не можна виходити під дощ, інакше всі мікросхеми почнуть іскрити. Він стоїть біля вікна, виглядаючи маму. Дивиться на хлопців, що похапали свої гіроборди й тікають по домівках. Тепер не ці чудернацькі пристрої мчать його нових друзів, а вони несуть їх догори колесами… Він знає: це Міна начаклувала дощ, аби оті троє в спортивних костюмах не дражнили Юрка своїми іграшками. Міна може все, але поки що не може врятувати себе.
***
Міна довго-довго дивиться на червоний візок і цвітну капусту. За вікном негода жбурляє каштани в калюжі, а вони рикошетом відлітають навсібіч. Мама повертається й мовчки йде готувати обід. Очі дівчинки заплющуються і поринають у дивовижну безодню, у якій світ рухається безперешкодно й безперервно, де крила несуть її туди, де немає злих чарів.
***
Під ранок небо, наплакавшись удосталь, вичавлює з-за обрію останні краплі суботнього дощу. Мама збирає в пучок волосся й поспішає йти прибирати все, що вночі наробила негода. Юрко чергує біля ще зачиненого вікна, сподіваючись хоча б на мить побачити хлопців із гіробордами. Аміна не перестає дивитися на червоний візок і цвітну капусту. Вона чекає тата. Вона чекає дива. І всі чекають дива. Диво неодмінно буде. Просто потрібно, щоб закінчився дощ…
Он уже перший метелик кружляє балконом, он ще один сів на раму. А он ще два біля Юрка. Неквапливо озираючись, ніби побоюючись покарання за не скоєний злочин, хлопчик відчиняє вікно балкона… Каштани не течуть — розсипаються на друзки. Під їхній тріскіт із коричневої цупкої оболонки виринає тремкий світ білої й неосяжної свободи, де немає більше дротів і гумових трубок, світ такої жаданої свободи для всіх. Сльози не течуть із розплющених карих очей Міни. Вона лежить із відкритим ротом на ліжку навпроти балкона й не намагається більше здолати ґрати синього простирадла. Чутно свист електрички: ось-ось предовга чорна борода закриє її повіки…
***
Якби годинник не був таким старим, то, мабуть, саме цієї миті видав би своє протяжне голосіння, аби метелики за склом назавжди покинули свій колючий простір у передчутті останньої ейфорії.