У Лейпцигу завершився книжковий ярмарок, який тривав із 27 до 30 березня. На ньому вже традиційно був представлений і український стенд.
Які події найбільше цікавили іноземців та які українські книжки мали найвищий попит — Суспільне Культура дізналося у співкураторки стенду Марії Шубчик та представниці Українського інституту книгу Тетяни Петренко. Також своїми враженням від ярмарку поділилися Станіслав Асєєв, Максим Буткевич, Ірина Цілик та інші.
Український стенд на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2025. Віра Думке
Які питання звучали біля стенду від відвідувачів?
Тетяна Петренко, представниця Українського інституту книги:
Чимало відвідувачів цікавилось колекцією Best Book Design, представленою на українському стенді. Також на стенді стає помітною роль українців у Німеччині в промоції українських книжок. Вони приїжджали зі своїми німецькими друзями, кликали їх на події українських авторів, знайомили з нашим літературним контекстом і ділились книжковими рекомендаціями. На щастя, зараз нам не бракує українських перекладів на німецьку. На стенді можна було придбати понад 100 книжок українських авторів і про Україну.
Чи видимою є присутність України на книжковому ярмарку? Як відвідують події та як проявляють увагу іноземці?
Марія Шубчик, співкураторка Українського стенду та голова відділу комунікацій Goethe-Institut Ukraine:
З початком повномасштабного вторгнення Україна щороку має свій стенд і власну українську сцену — привілей, який мають лише небагато країн. Це стало можливим завдяки спільним зусиллям українських та німецьких партнерів, а передусім — завдяки підтримці самого Лейпцизького книжкового ярмарку та міста Лейпциг.
Лейпцизький книжковий ярмарок — це масштабний фестиваль із тисячами відвідувачів і безліччю подій. На відміну від Франкфуртського книжкового ярмарку, де основний фокус — на бізнес-угодах, у Лейпцигу зустрічаються насамперед заради книг. Для нас бути там важливо, адже це місце, де ми можемо безпосередньо відчути, чи звучать українські голоси не лише для політиків, а й для людей, читачів, як вони реагують, як із ними потрібно говорити.
Цього року український стенд був заповнений постійно, і серед відвідувачів було дуже багато іноземців, переважно німців. Люди приходили за конкретними книжками, на зустрічі з конкретними письменниками та письменницями. Це свідчить, що ми вже не говоримо про абстрактну українську культуру, яку можна просто представити на словах, — ми знайомимо відвідувачів із реальними текстами, авторками та авторами, видавництвами й перекладачами.
Які книжки та події отримують найбільше уваги та які найбільше продаються?
Марія Шубчик:
Цього року на українському стенді вперше продавалися книги німецьких видавництв. Раніше німецькі видавці організовували продаж самостійно на своїх стендах, але цього разу культурна менеджерка та перекладачка Ганна Гнєдкова взяла на себе координацію продажу перекладів українських книжок безпосередньо на нашому стенді, за що ми їй вдячні. Без перекладів, які можна придбати, просувати літературу тієї чи іншої країни надзвичайно складно. І цього року нам справді пощастило — полиця нових видань стала вже дуже помітною. Сподіваємось, що хороші продажі книжок, а також наявність програм підтримки перекладів будуть стимулювати німецьких видавців видавати нових українських авторів.
Переклад книги «Мустафа Джемілєв» авторства Севгіль Мусаєвої та Аліма Алієва. Віра Думке
Багато книжок розкупили ще до завершення ярмарку. Наприклад, переклад книги «Мустафа Джемілєв» авторства Севгіль Мусаєвої та Аліма Алієва зник із полиці ще до фінального дня. Активно купували переклади «Дикого Сходу Західної Європи» Павла Казаріна та «Доці» Тамари Горіхи Зерні. Точні цифри можна буде сказати трохи згодом.
Які ваші особисті враження від фестивалю, що для себе відкрили?
Максим Буткевич:
Максим Буткевич на Лейпцизькому книжковому ярмарку, 27 березня 2025 року. Віра Думке
Публіка була надзвичайно зацікавленою та підтримувальною. Багато читачів проявляли емпатію та співчуття, багато хто підходив особисто, аби дізнатися більше, і це було дуже цінно. Частина запитань була передбачуваною — зрозуміло, що коли йдеться про досвід полону, людей цікавить саме це: як це було, що стало несподіваним. Некоректних запитань майже не було, натомість чимало з них виявилися глибокими. Дехто питав про дуже специфічні речі, наприклад, чи в полоні допомагала віра, релігійні практики, як я відчував свободу, як давав раду зі страхом. Це були хороші питання, і я не можу сказати, що щось викликало дискомфорт.
Єдине, що для мене залишається непростим, — це коли про нас не можуть говорити без росіян, не в контексті війни, а взагалі. Але цього стає дедалі менше, і мені здається, такі заходи, як наша участь у Лейпцизькому книжковому ярмарку, це одна з тих речей, які цьому допомагають. Культурні заходи — найефективніші в тому, аби зробити Україну видимою окремо від російсько-імперського наративу.
Катерина Ботанова, культурна критикиня, журналістка, кураторка:
Катерина Ботанова на Лейпцизькому книжковому ярмарку, 30 березня 2025 року. Віра Думке
Це надзвичайно важливо — на четвертому році війни, коли геополітика є геополітикою, втома від України вже відчутна, зокрема в культурних колах, де з’являється багато інших актуальних тем. У таких умовах наявність українських подій, українського стенду, присутність вагомих голосів на сцені, повні зали слухачів і дискусії на міжнародних майданчиках ярмарку — це дуже важливо.
Ці голоси чутні. Вони дуже різні — від письменницьких та художніх до правозахисних, журналістських, військових. А для української спільноти стенд стає своєрідною точкою тепла — місцем, куди можна прийти, відчути підтримку своїх і рухатися далі.
Франциска Девіс, історикиня Східної та Центрально-Східної Європи в Мюнхенському університеті імені Людвіга Максиміліана, авторка та упорядниця:
У цьому році вже втретє українська програма в Лейпцигу є для мене найважливішою точкою на всьому ярмарку. Це важливе місце зустрічі німецьких публіцистів, авторів, науковців зі своїми українськими колегами. Для мене це можливість побачити нові книги, налагодити контакти та поновити старі контакти з українськими гостями, які приїхали, що важливо для моєї роботи.
Павло Казарін:
Павло Казарін на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2025. Віра Думке
Мені здається, що українська тема знову ризикує набути певної актуальності в очах європейської аудиторії — і це досить парадоксально. Це пов’язано з кількома факторами.
По-перше, з перемогою Дональда Трампа, яка спричинила невпевненість у багатьох європейських країнах щодо подальшої безпекової підтримки з боку США. У ситуації, коли найбільша армія світу більше не гарантує захисту, залишається покладатися на найбільшу армію континенту — українську. Саме тому інтерес до української теми знову зростає: це більше не конфлікт, що відбувається десь «за межами» європейського простору. Це війна Російської Федерації проти цінностей і правил, на яких побудований, зокрема, Європейський Союз. Можливо, дедалі більше європейців починають усвідомлювати, що ця війна може вийти за межі України і просунутися далі на захід. Саме це, на мою думку, відрізняє ситуацію 2025 року від 2023-го.
Головна проблема України довгий час полягала в тому, що, коли Європа дивилася на Схід, її погляд проходив крізь Україну і впирався безпосередньо в Москву. Східна Європа часто зводилася до російської культури, російської літератури та російських контекстів. Останні три роки Європа поступово звикає дивитися на Україну як на окремий культурний та політичний суб’єкт. Але наскільки успішним буде цей процес, великою мірою залежить від самих українців. Наше завдання — зробити так, щоб нас бачили, чули, читали, щоб нами цікавилися. Саме тому присутність українських контекстів на міжнародних подіях має надзвичайно важливе значення.
Як присутність авторів-військових впливає на інтерес до України?
Марія Шубчик:
Усі три рази, коли Goethe-Institut в Україні з нашими партнерами (Українським інститутом книги, Українським інститутом, «Мистецьким Арсеналом», німецькою Федеральною агенцією з політичної освіти) проводили українську програму на німецьких книжкових ярмарках від початку повномасштабного вторгнення, ми завжди наголошували: багато наших колег — видавців, авторів і авторок, перекладачів, журналістів і журналісток — сьогодні не можуть бути тут, бо приєдналися до війська.
Важливо пояснювати іноземній публіці, що українська армія — це не якісь інші, незнайомі люди, які воюють, поки решта українців продовжує жити своїм життям. Це ті самі люди, які за інших обставин могли б зараз бути тут: презентувати свої книги, говорити з читачами, працювати над новими текстами, читати свої вірші. Але вони на війні.
Інтерес до цього досвіду, безумовно, є, адже більшості європейських авторів, на щастя для них, він незнайомий. Публіка часто запитує: чи повернеться автор-військовий до писання, чи є в армії місце для творчості, як писати про війну. Я думаю, для авторів та авторок це непросте завдання — пояснювати, чому він чи вона не може просто приїхати на будь-який міжнародний ярмарок, щоб презентувати переклад своєї книги, чому не пишуться під час війни нові книжки. Тому ми їм дуже вдячні, що вони за можливості це роблять та знову й знову.
Ірина Цілик, письменниця, поетка, режисерка:
Ірина Цілик на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2025. Віра Думке
Мене зазвичай лякають книжкові ярмарки такого масштабу, як у Лейпцигу, тому що це один із найбільших у світі ярмарків такого типу. Для тих, хто там ніколи не бував — уявіть собі 5 велитенських зал, тисячі людей. Для того, щоб тільки зайти всередину, доводиться близько години стояти з квитком. Книжковий ярмарок триває паралельно із комікконом, тобто вся ця яскрава культура манги і косплею улюблених героїв аніме. Ти бачиш тисячі підлітків в якохось неймовірних костюмах. Це вражає, але серед оцього натовпу доволі легко загубитись і схопити панічну атаку від перехресних рухів людей.
Я не вперше була на Лейпцизькому книжковому ярмарку, і вкотре переконалась, наскільки це потужне дійтсво і наскільки приємно бачити, як Україна впевнено представляє себе на українському стенді та сцені. І є затребованою. Коли б я не підходила до нашої сцени — постійно заповнена зала. І події моїх колег, і ті дві події, в яких я брала участь, це була постійно повна зала, навіть у робочі дні. Авжеж, це не може не надихати.
Попри наші сумніви і страхи, що Україна перестає бути цікавою світу і фокус уваги зміщується в інший бік — це не так. Українці цікаві, українці надихають. Я це бачу в різних аудиторіях і зокрема в Лейпцигу. Коли ти бачиш ці заплакані обличчя, зворушені до глибини душі — ти розумієш, що це не українки, а німкені. Ніхто не мав на меті їх довести до сліз, але тривають важливі розмови, звучать тексти, поетичні читання, і навіть незважаючи на геть не сприятливу атмосферу для поезії, тому що великий ярмарок — це величезний відкритий простір, dolbi surround перехресних звукових доріжок відволікає тебе від того, що відбувається на конкретній сцені, — все одно я мала змогу переконатися, що поетичні читання тривали дуже добре, люди дуже уважно слухали. І це мене як авторку, звісно, надихає. Це момент, що стосується моїх особистих спостережень і вражень.
Що мене вразило в останні роки: я зустрічаю в різних аудиторіях іноземців, які не просто почали цікавитись нашою культурою, а почали вчити українську мову. Це повторюється зі мною знову і знову.
Нещодавно я виступала у Штутгарті й усвідомила, що поруч зі мною стоять три німкені, які говорять українською. І одна з них почала її вчити лише два роки тому, а говорить уже геть вільно і швидко. Мене це вразило до глибини душі. У Лейпцигу на одній із подій я презентувала свою нову поетичну збірку «Тонкий лід». Це книжка українською, але ми її презентували, бо я маю чимало перекладів німецькою мовою. Після читань з’явилася невеличка черга читачів, які хочуть отримати автографи, і серед цих людей було троє німців, які вчать українську, які купують книжку, щоб читати її мовою оригіналу. Вони зі мною спілкувались такою доброю укрраїнською мовою, що мене це вкотре пробрало до глибини душі.
Звісно, є різні настрої. Все це теж має характер таких собі хвиль, але за моїми спостереженнями, українці змусили зацікавитися собою, своєю культурою дуже багатьох людей — і цей інтерес не вщухає. Але водночас діалоги, пізанння одне одного, має працювати в обидва боки. Ми так само маємо глибше вивчати ті світи, з якими ми співпрацюємо, куди ми приїжджаємо. І книжкові ярмарки в цьому допомогають. Тому що це місце нескінченних зустрічей, зав’язування нових ниточок контактів. Ці кілька днів були дуже плідними. Сподіваюсь, мої колеги мають такі самі враження.
Станіслав Асєєв, письменник і журналіст:
Те, що я почув упродовж подій на Лейпцизькому книжковому ярмарку і зі спілкування з німцями, каже про те, що їхня позиція дійсно змінилася. Вони значно більш стурбовані ситуацією з Росією. Навіть не тільки в контексті України, але і в контексті того, що зараз Росія німцями сприймається як реальна загроза для Європи і країн Балтії насамперед. А отже, це рикошетом може вдарити і по Німеччині також. Тобто від того, що я чув у 2021-му і навіть у 2022-му році дуже відрізняється те, що я почув, наприклад, вчора.
Тому що раніше мені було досить складно, наприклад, говорити про «Ізоляцію» в Німеччині. Коли ти кажеш про концтабори, це завжди сприймалось травматично, і з певною ознакою того, що концтабір — це взагалі монополія німецької історії. Це було в них і вони в цьому винні. А тепер, коли ти розповідаєш про «Ізоляцію» чи про Седнаю, мій сирійський досвід поїздки у цей табір смерті, стало значно простіше. Тому що німці вже переконані, що росіяни здатні на це, і що Росія далеко не та велика культура, про яку вони думали до 2022 року. Це відчувається і за якістю питань, і за підтримкою з боку німців, які були на події.