Розмова з перекладачкою Наталею Сидяченко
— Пані Наталю, нещодавно у видавництві «Саміт-Книга» вийшов ваш новий переклад із польської – книжка Веслава Мисливського «Трактат про лущення квасолі». Це вже другий роман цього видатного польського письменника, який побачив світ у видавництві Івана Степуріна, чи не так?
— Так, і варто додати, що за фінансової підтримки Інституту Книжки в Кракові. Я дуже вдячна і директорові видавництва, і згаданій культурній інституції Польщі, що могла реалізувати ці два перекладацькі проєкти, пов’язані з Веславом Мисливським.
— Веслав Мисливський – живий, 93-річний, класик сучасної польської літератури і дивно, що досі в Україні його твори не були видані.
— Справді, досі була лише поодинока журнальна публікація перекладу його драматичного твору.
— Наскільки мені відомо, обидві книжки, перекладені вами, відзначені найвищою польською літературною нагородою «Ніке».
— «Виднокруг» був удостоєний цієї премії 1997 року, а «Трактат про лущення квасолі» — 2007.
— Чи актуальні ці твори для нинішнього українського читача?
— По-перше, талановиті книжки є актуальними у всі часи. А по-друге, багато чого у цих текстах резонує із нашим сьогоденням в Україні тому, що вони містять художньо осмислений трагічний досвід воєнних і післявоєнних (ІІ Світової війни) років, зазнаний поляками. Скажімо, герой «Трактату про лущення квасолі» чудом уцілів під час каральної операції гітлерівців, які винищили мешканців його рідного села, очевидно за те, що вони підтримували партизанів. Його, маленького, мати послала по картоплю. Не встиг хлопчик повернутися, як налетіла зграя карателів і всю його родину розстріляла, а погріб виявився схованкою, яка і врятував його від смерті. Перипетії долі героя, з дитинства до старості, описані в романі у вельми захопливий спосіб: нібито ведеться діалог із прибульцем, а по-суті, плететься монолог, у якому герой підбиває підсумки усього свого життя. І рушієм цього монологу є питання: якою мірою він сам вплинув на свою долю, а наскільки сформував її травматичний досвід дитинства і перипетії польської історії.
— Недаремно твір має епіграф: «Книга випадковості й долі».
— Я роздумувала, чи обрати у перекладі слово випадок, чи випадковість – і зупинилася на останньому, оскільки філософські нотки, заховані здебільшого у підтекст оповіді, не раз звучать у творі. Не кажучи вже про назву, де використано філософський термін трактат.
— Це слово поєднане із назвою простого буденного заняття селянина – лущення квасолі.
— Не буду розповідати про причину цього контрасту та про інші загадки твору. Нехай це заохотить до читання твору. Сюжет побудований так, що читачеві доводиться розгадувати не одну загадку.
— Пані Наталю, а які ще твори є у вашому перекладацькому доробкові?
— Порівняно з тими, для кого переклад є основною діяльністю, мій список не дуже довгий. Я почала публікуватися вже будучи зрілою людиною – у 1990-і роки, відтак поєдную цю діяльність із викладацькою.
Передовсім були журнальні публікації. Перша книжка, збірка «Під однією зіркою» (Каменяр, 1997), містить переклад 14 віршів Віслави Шимборської, решту перекладів у цьому виданні належить Станіславу Шевченку. Потому я захопилася Чеславом Мілошем. Видала три його книжки: «Вибрані твори», де вміщено понад п’ятдесят моїх перекладів поезії, есеї «Шість лекцій про недуги нашого століття» та Нобелівська промова. (Київ: Юніверс, 2008); есеїстичну книгу «Земля Ульро» (Київ: Юніверс, 2015); повість «Долина Ісси» (Київ: Юніверс, 2018). Мові Чеслава Мілоша я також присвятила низку наукових статей. Процес перекладу завше мені давав поживу і для наукових розвідок, адже недаремно переклад вважають найпроникливішою інтерпретацією тексту. Я переклала також поезію Агнешки Осецької, Юліана Корнхаузера, Зоф’ї Заремб’янки деяких інших сучасних поетів. У Польщі, першого року війни, здійснила переклад низки драматичних творів (Вацлав Голевінський. Страх труїть сумління поволі; Ярослав Якубовський. Космонавти; Войцех Томчик. Єдиноріг; Моніка Мілевська. Мандрівка на місяць; Міхал Здунік. Вихід 0. Пйотр Мюльднер-Нецковський. Вертаючись по своє; Марта Ребзда. Жаба). Знаю, що вони видані, але досі не маю примірника книжки. Треба було б його роздобути…
— Скажіть, що вам перекладати складніше – поезію чи прозу?
— Прозу, з поезії перекладаю лише те, що захоплює і цей процес мене насичує енергією. А переклад прози – тривала, виснажлива робота, яка сили «висисає». Тому, власне, хотіла б устигнути в своєму житті видати ще хоча б одну поетичну книжку.
— Яка книжка завдала найбільше труднощів?
— Була така. Це ще не згаданий тут мій переклад спогадів про концтабір Освенцим, автора Вітольда Пілецького, називається «Рапорт» (Київ: Ярославів вал, 2018). Цю книжку було морально дуже важко перекладати. Вітольд Пілецький – унікальна людина, борець за незалежність і свободу Польщі, який у роки ІІ Світової війни добровільно здався у концтабір, щоб розвідати, що там відбувається і, за можливості, створити рух опору, врятувати в’язнів. Він умудрився втекти з Освенцима, пробувши там кілька років, і написати своєрідний щоденник про те, що там пережив, що бачив. Я завше уникала дивитися фільми жахів, читати літературу такого жанру, а 2018 року довелося горрор перекладати, і не вигаданий, а той, що відбувся реально. На жаль, тепер він у щоденних новинах України…
— Чи перекладацька робота є для вас терапевтичною?
— Так, і перекладацька, і робота зі студентами. Все це я люблю.
— Утім, хотілося б довідатись, які найчастіше проблеми виникають у вас у процесі перекладу?
— У перекладача можуть виникнути проблеми чотирьох типів, внаслідок:
1) Недостатнього знання особливостей ідіолекту автора. Тому коли вводиш якогось автора в свою літературу, слід ознайомитися з усією його творчістю.
2) Недостатнього знання мови оригіналу. Відповідно, слід досконало знати мову, з якої перекладаєш. І не надіятись на підрядник, у випадку якщо ти поет. Уміння, дар римувати – це далеко не все, що потрібно для перекладу поезії
3) Поганого знання норм мови перекладу. Необхідно досконало володіти рідною, українською мовою, постійно підвищувати свою культуру мовлення.
4) Незнання культурних та історичних пресупозицій творчості автора. Бо переклад – це не лише мова, це й історія, і культура та й інші екстралінгвістичні фактори.
Я свідома цих чотирьох небезпек і намагаюся їх успішно переборювати.
— Ви сказали що, перекладом зайнялися у зрілі роки, а невже до цього нічого не перекладали?
— Перекладала, звісно, але не публікувала. Перший свій переклад із польської добре пам’ятаю. Це було в дитинстві, коли до школи ще не ходила. Батько запитав мене якось, цитуючи Адама Міцкевича «nie to pies, nie to bies», як би ти, доню, переклала? «Не то чорт, не то хорт», — видала я, подумавши. «Може бути», — засміявся і сказав що слушно не обрала варіант «не то собака, не то чортяка», що б спричинило до розмовного зниження. Це були мої перші вправляння у польсько-українському поетичному перекладі. Потім були творчі завдання з перекладу англійських віршів у школі, на жаль, не збереглися, але пам’ятаю, вчителька хвалила і казала, що мабуть, батько-письменник допомагав, а я ображалася: «Нічого подібного, сама переклала…». На першому курсі, коли вже вчилась на омріяній полоністиці, першим був переклад вірша Леопольда Стаффа «Мить» — «Chwila». Я зробила з миті хвилину і таке вийшло:
Минає, то й що, хай минає,
на те вона і хвилина.
Ось щойно була і немає,
Зникає шедевру хмарина.
Хоча в цьому світі все тлінно,
І дня, що минув, не догнати,
В озерах завжди на заміну
Купаються зорі й дівчата.
— Цілком добре вийшло. Дякую за розмову і бажаю нових творчих успіхів.
Спілкувався Сергіуш Вєнцик
