Цей автор асоціюється з романтикою, містом і верлібрами. Але якщо охопити ширше коло його творів, ніж вірші, помітними стануть іще й сатирична гострота, рішучий голос дослідника, а також неабияка інтуїція.
Аттила Могильний уже ввійшов у канон новітньої української літератури. Чому? Тому що долав межі, провадив гру з мапами й читацькими очікуваннями, не протиставляв інтелігентність і такт сміливим мистецьким задумам. І справді, був урбаністом, не схожим на багатьох ні письмом, ні біографією, ні етикою.
Up on the Roof
Узятися за осмислення Києва – завдання із зірочкою для письменника, який дебютує в 1980-х роках. На той час сама тема міста не сприймалася в українській літературі як щось дуже звичне й істотне. З другого боку, якщо урбаніст є амбітним і начитаним, зусиль потребує нова манера письма. Михайль Семенко та Микола Зеров, чиї імена тоді вже поверталися із забуття, прагнули здивувати читача, відповідно, сучасністю Києва (з кавʼярнями, ілюмінацією, розкутою богемою) чи його минулим (із гермокопідами і рипідами). Шістдесятниця Ірина Жиленко насичувала простір житейськими чудасіями. Молодий Ігор Римарук розгадував кожен знак у пейзажі, перемежовуючи реальності й тексти… Як вирізнитися на такому тлі?
Секрет Могильного – уловити ритм Києва і розчинитися в ньому. Не шукати сліпучих принад, а розмірено насолоджуватися плином тутешнього життя. Замість екзальтації, зачаровувати спокоєм і негаласливою принциповістю городянина. Але спокій – не апатія, тож свіжі образи та ідеї неабияк потрібні.
Попередники й натхненники? Вони також були. Варто послатися бодай на збірку Володимира Яринича «Земна сповідь» (1971), про яку, вірогідно, знали в родині Могильних. У чи не найвідомішому творі поета, котрий послідовно писав верлібром, змальовано сон про жито, посіяне навпроти консерваторії: «<…> маки були цим так здивовані, / Що від здивування / Зацвіли голубим» («Мені приснилось, що на Хрещатику…»). Це розповідь про диво, що має на меті не приголомшити, а сповнити теплом (такого ефекту не бракуватиме у ліриці вісімдесятника). Одночасно з Яриничевою вийшла дебютна книжка «Мідні карби» письменника, художника та скульптора Андрія Німенка. Її відкриває вільний вірш із рядками про те саме налаштування на міський темпоритм, цінне для Могильного: «Думаю про неї… / На порозі хати, / на східцях ескалатора, / Думаю про неї, мою робітню. / Мої залізні друзі – / Шпунти, / каркаси, / долота, / карбівки…» («Думаю про неї…»).
Що ж, відкидання банальності помітне вже в заголовку першої книжки Могильного. Недавній випускник філфаку Київського державного університету імені Тараса Шевченка, він у 1987 році називає свою збірку «Турмани над дахами».
Урбаніст, який уникає топонімів чи реалій із туристичних сувенірів?.. Так, це можливо. Тим паче, пʼятьма роками раніше живий класик Микола Вінграновський випустив вибране «Київ», хоч у томику майже не було віршів про столицю України. Могильний намагається діяти вигадливіше й приховує в короткому заголовку прикметний пейзаж, а заразом – маленьку інтригу. Напевне, слово «турман» досі змушує бодай на мить замислитися. Ідеться про чубатого голуба, що вирізняється воркотінням. Тож письменник від самого початку засвідчує увагу до деталей: він зосереджується не на абстрактних голубах, а на конкретній породі птахів. Недарма в пізнішому диптиху «Собор» згадується символічний «голубник / для всіляких – / вороних, карих і просто голубник». На додачу, образ пернатих понад будівлями – натяк на вертикальну організацію простору, притаманну Києву з його вивищеним правим берегом Дніпра.
Назва другої збірки була буквальнішою. «Обриси міста» вийшли на початку 1991 року й закріпили за Могильним репутацію талановитого київського урбаніста. У художньому плані книжка цілком гармонійно продовжувала попередню. А втім, редакційна анотація до «Обрисів…» унаочнювала цілком інакше амплуа вісімдесятника: «Творчий почерк автора позначений тісним глибинним звʼязком з фольклором <…>». Хочеться вірити, це спостереження бодай трохи стосувалось і міських міфів, які розбудовував письменник.
Стилістично відмінними порівняно з попередніми стали вірші Могильного з так званої течки «Цинамон» і публікацій у періодиці 1990-х. Урбанізм у них поступається еротизмові («Сузір’я Лева», «Сузір’я Діви») й філософуванню про цінність життєвих здобутків. Від початку 1990-х місто, якщо і згадується, то це далеко не завжди Київ (дається взнаки, зокрема, досвід викладання вісімдесятника у Варшавському університеті). Нерідко виникає щонайбільш узагальнений, символічний простір: оранжерея, скеля під шатром клена, кімната з вимкненим світлом. Це територія імлистих спогадів, надій, навіть синтаксису, а отже, й нечітких позначок геолокації:
Осінь
розкотила тумани
передмістями Варшави –
задиміти цигаркою –
моїх міст, моїх кохань
юне вино рубінове
(етюд «Жнива у місті»
з-поза збірок)
До речі, обстоювати межі приватного творчого простору і свої художні пріоритети вісімдесятник також умів. Великою мірою – завдяки тому, що не був пересічним дипломованим філологом. Це яскраво підтверджує круглий стіл щодо тенденцій новітнього літпроцесу, організований у редакції газети «Літературна Україна» навесні 1994 року. Згідно із записом дискусії, не захищений високими академічними статусами, Могильний не відсиджується тихцем, а дискутує з Юрієм Ковалівим. Вісімдесятник закликає опонента, уже маститого й доволі категоричного: «Погортайте хоча б “Сучасність” за минулий рік». Так скептично молодий поет, критик і літературознавець відреагував на припущення про значущість неоавангардистів у тогочасній культурній ситуації.
Зате майже через десять років Могильний привітає книжковий дебют Дмитра Лазуткіна, виступивши на презентації його збірки «Дахи» (2003), і це можна вважати символом доброзичливого діалогу між поколіннями міських ліриків. Два десятиліття київського урбанізму можна окреслювати саме так: від «Турманів над дахами» до «Дахів».
Читайте також: Чорногуз і Лазуткін: про що книжки нових шевченківських лауреатів
Проростання легенд
Загалом Могильний є не просто одним із нечисленних українських письменників – уродженців Києва. На відміну від деяких відомих попередників, він походив не з центрального району цього міста. Наприклад, якщо для Максима Рильського та Ірини Жиленко дитинство асоціювалося з кварталами поряд з університетом, вісімдесятник у 1963 році народився на Чоколівці, а через кілька років його сімʼя переїхала на Відрадний.
У 1960-х обидві сусідні місцевості були серед «новачків» на мапі міста: робітниче селище Чоколівка ввійшло до складу Києва лише 1935 року, а хутір Відрадний – аж 1938-го. І слово «робітниче» тут ключове: ідеться не про стандартний приватний сектор. Звернімо увагу: Іван Сенченко ще не так давно показав ліричність робітничої околиці у своєму «соломʼянському циклі». У часи, коли Могильний ходив до школи, цей письменник надалі мусив доводити, що Соломʼянка – не «гніздо хуліганів і міських розбишак».
Усе це накладається на біографію Могильного, у якій чимало важать помежівʼя і витісненість на маргінеси. Він поет із рідкісним угорським іменем, але походить із родини, залученої до розбудови української державності ще від часів УНР. Його батько – не тільки робітник, а й дисидент, автор віршів, сповнених іронією та метафоричністю, культуртрегер, чия хата стала достеменним салоном для українського андерґраунду.
Здається, «позацентровість» лише сприяла любові Могильного до Києва й віднайденню нових підходів до урбанізму.
Скажімо, як молодій людині періоду застою прикипіти серцем до району з промисловими обʼєктами і транспортними вузлами? Можна вдатися до «лагідної депролетаризації», тобто сприймати без соцреалістичних шаблонів краєвиди, звичні для офіційної естетики. Якщо поетів 1920-х років надихали гуркіт фабрик і енергія праці, вісімдесятник радше насолоджується тишею в антуражі промзони (епітет «тихий» – серед його улюблених). Могильний відмовляється від гучної патетики й керується поглядом принципового індивідуаліста, сентиментального, хоч і стриманого в емоціях. Значно більше, ніж саундтрек цехів, йому подобається раптова палітра зими на Відрадному, коли «білі замети вздовж вулиць / і зелений туман ліхтарів / заливає найтихіші провулки» (вірш 2 із циклу «Чоколівка», збірка «Турмани над дахами»). Він ошляхетнює пересічні реалії. Ось біля авторемонтного заводу ліричному субʼєктові кортить
гілку терпкого звіробою зірвати <…>
і, розтираючи її в пальцях, згадати
ніч, далеко від цього завулка,
коли цигарки обпікають губи
і ледь знайома жінка
в чорному вечірньому платті
співає про те,
як іде назавжди наша юність
легкою ходою,
виблискуючи амулетом на шиї
(вірш 4 із циклу «Перебіжні спогади»,
та ж книжка)
Урешті, змін зазнає сама мова. Терміни, що асоціювалися з робітничо-селянською боротьбою та комуністичною риторикою, набувають інтимних відтінків. Як зауважує лірик, «<…> у місті глибокому й тихому / ми почали наше кохання, / як революцію» (вірш 1 із циклу «Буремний сезон», збірка «Обриси міста»). Таке зізнання звучить у принципі досить виклично. На додачу варто звернути увагу: воно зʼявляється у творі, опублікованому після Революції на граніті.
Типові для Могильного метафори – це теж результат ігор із периферією. Словниковою, але в певному сенсі й географічною. Приміром, у першому вірші з циклу «Перебіжні спогади» чоколівсько-відрадненський колорит співвіднесено з ніби незвичайною деталлю: «в корпусах розбитих машин / виростали ожини й легенди». Ботаніка, фольклор і звалище таких же «мертвих авт», як ті, про котрі писав Богдан-Ігор Антонич? Здається, дивакуватий мікс. Утім, нічого екстраординарного. Лише поєднання, ба навіть достеменне зрощення, книжної лексики (легенди, як правило, бувають піднесеними) з тривіальнішим образом (ягоди, котрі самотужки можна знайти й назбирати). Хіба не схоже на Київ, у якому модерний Будинок із химерами нависає над Хрещатиком із його сталінським ампіром, а барокові дзвіниці співіснують із панельними хрущовками?
Можливі й інші сценарії очуднення околиць, наприклад обігрування популярної культури. Справді, Ліверпуль, один із її світових осередків, є індустрійним портовим містом. Чому б тоді не розкрити дух київських маргінесів через британський рок-н-рол? У підсумку Могильний, що перекладав українською мовою тексти пісень гурту «The Beatles», творить цілий оригінальний цикл. Спершу етюд «Бітлз» виникає в його дебютній збірці, а вже в наступній таким же заголовком обʼєднано пʼять віршів. Цикл «Бітлз» рясніє реаліями, що промовляють про пізній «совок». У першому верлібрі виникає певний «королівський квартал», де снують «неповнолітні королеви», але це радше делікатна самоіронія. Змальовану місцевість повʼязано не зі знаками англійського аристократичного побуту, а з життям радянської промзони: ось «заводи після зміни», поруч – «висока трава навколо стадіону» і на обрії – «вогники будов».
Далі – більше: коти, дерева, напівкримінальні «ламаючі удари» у бійках, мрія про доростання до слів «Боротьба» й «Батьківщина»… Важко не помітити: цикл постає майже одночасно із серією оповідань Володимира Діброви «Пісні Бітлз» (1982–87). Шукання Могильного й авторів так званої київської іронічної школи, до якої належав Діброва разом із Богданом Жолдаком та Лесем Подервʼянським, узагалі перегукуються між собою. І там, і там найцінніше – розкута (хай і в різних виявах) художня мова, зображення молодих містян-інтелігентів, котрим незатишно в СРСР, а також сюжети про руйнування соціальних рамок.
На такому тлі цілком очікуваним видається те, що Могильний узагалі проголошує околицю – центром. Як стверджується в уже цитованому першому вірші з «Перебіжних спогадів», «Україна починалася з Відрадного, / оточеного пустирями <…>». Більш несподівана, ба навіть моторошна, – актуальність цих рядків у звʼязку з російськими атаками влітку 2025 року. Ворог завдавав ударів ракетами та дронами, зокрема, по Відрадному. Це можна було б списати на лють від знаменитої фрази вісімдесятника, але держава-агресор надто прозаїчна й далека від його доробку.
Квітка жасмину й чарівність інклюзії
В оповіданні «Малий і Анна», уперше опублікованому в середині 1990-х, Могильний так характеризує головного героя:
«Він хотів би, щоб його назвали Щек, бо це означає Змій. А ще Щек – це на честь брата того хлопчини, який одного теплого суботнього вечора приїхав з двома сотнями вершників з низин Дніпра до Міста, рятуючись від помсти своїх кревних низовиків, зайшов сюди з квіткою жасмину в зубах і в кольчузі на голе тіло, а в неділю вирізав усе місто, власноруч проткнувши боярство списом, щоб уже в понеділок зігнати всі навколишні села будувати нове місто в свою честь».
Епатаж? Дискредитація видатних діячів?.. Ні: гра з усталеними міфами про жорстоке Середньовіччя. Могильного приваблювали не лише новітні сюжети і пізньорадянська топографія. Його не залишала байдужим також сфера традиційного, як-от легенда про засновників Києва. Погодьмося: навряд чи ще в чиїхось творах можна знайти князя Кия в образі мачо з квіткою в зубах. Вісімдесятник як у прозі, так і у віршах справді полюбляє акуратні аплікації кількох епох. Тому побачення чи проста прогулянка його сучасників може завести у вир «прадавньої словʼянської казки» з арбалетами, відблисками вогнищ, тінями літописних героїв, кроками опікуна «золочених брам», позирками драконів із фасадів.
А ось із розповіддю про гордовитих прибульців до міста все складніше, адже в одній з ідей вісімдесятник точно випередив свій час. Корінний киянин, Могильний не демонструє будь-якого снобізму чи відстороненості від іммігрантів до міста. Купці, кочівники, варяги… Поет убачає в них далеко не лише чужість і руйнівну стихію. Ба більше: імміграція для нього не прирівнюється автоматично до ненависної окупації (одне з найболючіших слів для урбаніста).
У художньому світі письменника переселенці здобувають шанс на глибше самопізнання і подальше світоглядне переродження. Найчіткіше таку еволюцію відображено в останньому творі з циклу «Перебіжні спогади». По суті поет радикально переосмислював міф про Київ – чарівне місто-сад. У розумінні Могильного давню українську столицю творив розрізнений «набрід», що приносив із собою «насіння диковинних рослин, / чіпкі очі різної масті / і дивовижні слова і назви». Іммігранти, уособлюючи природність, заселяли «голубами і вишнями / всі нічийні землі». З цього зароджується їхній імпульс турботи до міста, сплетеного з коріння строкатих саджанців.
Ключем до зачарування Києвом нерідко постає реальна love story. Наприклад, у циклі «Замальовки» (збірка «Обриси міста») єднальною ланкою між «провінційною гіркавою сіллю» за межами столиці, військовим полігоном, кварталами Старого Києва й вокзалом виявляється кохання. У вірші 5 «Світ (Епічний настрій)» герой зізнається: «Я шукаю тебе в кавʼярнях і бібліотеках, / в рядках віршів, / у барвах картин». Такий любовний квест – це й маршрут усвідомлення своєї ідентичності для того, хто приходить до читачів із-поза міста.
Винятки з «інклюзивного урбанізму» Могильного є, і найголовніший із них – Річард Левине Серце. У «Вірші замість епілога», яким завершується цикл «Зима нашого міста» з другої книжки, викладено визначальний етичний принцип поета: «<…> це тільки Річард / заскочив до Києва, // щоб побудувати замок і піти, / а ми лишаємось тут / назавжди». У такий спосіб іронічно обіграно міф про відому споруду на Андріївському узвозі (у народі – так званий Замок Річарда Левове Серце). На додачу підважується усталене уявлення про Київ як вічне місто. За версією вісімдесятника, вічний радше не сам Київ, а любов до нього.
Що важливо, цим вишуканий тролінг Річарда не вичерпується.
«Бʼє феєрверк!»
Найголовнішим у прозі Могильного став диптих повістей «Мавка і Мурашиний князь» (1990–2006; перший варіант – «Мавка з кришталевого палацу») та «Замок Річарда Левине Серце» (досі не опублікована; 1991–92). Обидві є зразками міського фентезі, у якому з новітнього Києва можна здійснити подорож у минуле, зокрема в добу Руїни, перенестися у космос чи вигадану комашину монархію. Обидві – з динамічними карколомними сюжетами, на відміну від пронизаної неспішністю й притишеністю лірики вісімдесятника. В обох творах перемагають аутсайдери, які б дуже добре почувалися в літературі нової щирості. В обох, особливо в «Замку…», прикметну роль відіграє такий же в усіх сенсах аутсайдерський простір: терени між Відрадним і Шулявкою, тракт на Жуляни, «невелика слобода на північний захід від Подолу»…
Здавалося б, дилогію адресовано дитячій аудиторії. Але все не так просто. У «Мавці…» легко виявити посилання на доробки Ліни Костенко й Ірини Жиленко. Апогею експериментальність Могильного-прозаїка сягає в обсяговішому «Замку…».
Якщо в циклі «Зима нашого міста» Річард просто зрадницьки покидає Київ, у неоприлюдненій повісті він підступно захоплює владу й підкорює місто. Це в принципі не славетний король, а шахрай і демон (шулькун). Водночас під обгорткою фантасмагорії вісімдесятник постає вправним прогнозистом, ба навіть окреслює вісь зла, зовсім не відірвану від реального життя. Він змальовує Realpolitik у міжнародних відносинах, російсько-українську війну, невдалу спробу окупації Києва.
Автор не лише грається із сюжетом, вкраплюючи в основний подієвий ланцюжок інтермедії – вставні епізоди про суперечки оповідача з Котом Воркотом, а також інші, самодостатніші, тексти в тексті, як-от цілий міфологічний трактат.
Письменник узагалі досить умовно сприймає свою цільову аудиторію: якщо «Замок…» адресований дітям, то хіба що «малятам від 2 до 102». Наприклад, бурлескний розділ 30 називається «Дещо про таємничі глибини українського національного характеру». Незадовго до нього – серйозніший «розділ 28, у якому ми бачимо дивовижні наслідки мудрого вчинку Верховної Ради, котра ухвалила державну мову» (чи варто доводити його антиімперську тональність?). Зрештою, у розділі 12 харизматичний Кіт декламує свій «втішний сонет» із кінцівкою:
У атмосферу міст задушну
Ведеш такі прекрасні душі,
У чиряках, у корчах спазм.
Бʼє феєрверк! Вже потяг рушив!
І, наче скеля, непорушний
Стоїть, красуючись, Маразм!
Тут важко не згадати зовсім не дитячий вірш Ігоря Римарука зі збірки 2007 року: «нумерація вагонів з голови / нумерація агоній з булави / отже слухай оголошення матолку» (останній сонет із триптиха «Napomnienie od…»).
Понад те, оповідач у «Замку…» спілкується з Котом, подібно до професора Комахи у сценах із малою Ірцею в романі В. Домонтовича «Доктор Серафікус». Приміром, у розділі 27 трапляється резонний докір: «Це ти мене вплутав у непевну справу щодо непевних часів. Якби не ця авантюра з Замком Річарда, я б міг зараз цілком солідно закінчувати свою дисертацію “Етнопсихолінгвістичний аспект синонімічних значень прийменника «з-понад» у світлі акцептуальної теорії знаку і з огляду на перцептивну функцію комунікативного акту”. Ти тільки вслухайся, як вагомо звучить сама лише назва. А тут ти!»
Читайте також: «Дівчина з ведмедиком» Домонтовича: інтелектуальна проза, модернізм й повернення тілесності
Як така ситуація, напевне, схожа на реальні клопоти Могильного – молодого науковця…
До речі, чому «Замок…» не опублікували, хоча верстка вже була готова? Основна причина банальна: видавнича криза 1990-х…
Наперекір усім перепонам твори Могильного на сьогодні відомі читачам. Годі применшити в цьому роль Івана Малковича – поетового однокурсника та друга. Саме у його видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходили друком повість «Мавка і Мурашиний князь» та посмертний томик вибраних віршів «Київські контури». Імʼя вісімдесятника фігурує в поважних літературних рейтингах. Урешті, його присвоєно одній із вулиць у Соломʼянському районі Києва.
Однак біографія Могильного – привід замислитися про те, якою недооціненою досі є роль видавничої та промоційної інфраструктури для української поезії. Підтримки, а не відмахування від віршів, на які, мовляв, низький попит. Якби урбаніст мав змогу активно публікуватися, виступати на фестивалях, збирати читацькі клуби, його доробок не довелося б так стрімко перевідкривати теперішнім двадцятилітнім, для яких 1980-ті стають дедалі менш близькими та зрозумілими. Теперішні тридцятилітні не мусили б шкодувати через те, що проґавили нагоду перетнутися з першокласним ліриком, про котрого досить довгий час майже не знали, хоча з дитинства запам’ятали його чорну книжку з драконом і дівчинкою на обкладинці. А уявімо: вірші про Чоколівку та Відрадний цілком могли б вплинути на формування міського активізму. Багато фраз із «Замку Річарда Левине Серце» теж стали б мемами. Перепрошую, але, можливо, бодай частинка теперішньої популярності банально додала б життєвих сил Аттилі, який помер незадовго до свого 45-річчя… Утім, якщо озирнутися на двотисячні роки й перше десятиліття відновленої Незалежності, доводиться хіба що із сумом зітхнути.
А може, усе це насправді задум когось із добрих фантастичних героїв Могильного, на який погодився й сам автор. Хіба не спокуслива ідея – помандрувати в часі, викликати прекрасну літературну сенсацію і змінити Київ майбутнього?
Література та джерела
- Кручик, І. (2022). Шляхетні кеди Аттили Могильного;
- Левицький, В. (2024). Аттила Могильний. В Р. Харчук (наук. ред.), Історія української літератури у 12 т., т. 12. Київ: Наукова думка;
- Левицький, В. (2014). [Відгук на кн.:] Аттила Могильний. Нічні мелодії: Київ: Преса України, 2013. Критика, ч. 5/6;
- Логвиненко, О. (1994). Сучасна українська література в контексті духовного відродження: новий виток чи комплекс «роздоріжжя»? Круглий стіл критиків. Літературна Україна, 21 квітня;
- Малкович, І. (2022). Династійний київський поет. В А. Могильний, Київські контури. Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА;
- Могильний, А. (1995). Малий і Анна (новела з початку вісімдесятих). Світо-вид, ч. ІІ;
- Могильний, А. (1993). Міські краєвиди. Світо-вид, ч. ІІ;
- Могильний, А. (1993). Птах над садами Юності. Сучасність, № 7;
- Моренець, В. (1989). Кожен стає на своє крило. Друг читача, 12 січня;
- Слабошпицький, М. (2019). Цукерковий хлопчик у «пірваних кедах». В М. Слабошпицький, З памʼяті дзеркала. Київ: Ярославів Вал;
- Соловей, О. (2018). Еспанець (музика реконкісти). В О. Соловей, Утрачений погляд: Статті, рецензії, есеї. Вінниця: Простір літератури;
- Чупат, Д. (2025). Вісімдесятники: київський вимір творчості. У В. Левицький (упоряд.). Київ в українській літературі. Харків: Прометей.
Автор статті висловлює щиру вдячність Богданові Могильному, племінникові письменника, за любʼязно надану можливість ознайомитися з машинописом і версткою повісті вісімдесятника «Замок Річарда Левине Серце».