Докія Гуменна (1904-1996) була чи не єдиною українською письменницею-сучасницею Голодомору, яка відобразила трагедію геноциду з перспективи міських мешканців. Її романи часто виростали зі спогадів про катастрофи, які виводили авторку до історіософії й роздумів про те, що відбувалося за межами сучасного їй ХХ століття. У цих пошуках переплелися трагедія штучного голоду, доля її власної сім’ї і фемінізм, сполучений з інтересом до праісторії.
Голодомор очима міста
Чи не всі класичні твори української літератури, в яких сучасниками/свідками порушена тема Голодомору, писані іменем селянства. Закономірно, що соціальна група, яка несла тягар геноциду на собі – на той час найчисельніша в Україні, заслуговувала крізь літературу здобути голос. Однак Василь Барка, наприклад, жив у місті й за основу брав спогади родичів, Уласу Самчуку на щастя не довелося жити в охопленій Голодомором частині країни. Гуменна, чиє відчуження від села розпочав ще її батько, на той час вже давно жила в Києві й в романі «Діти Чумацького шляху» не вигадувала собі іншої перспективи, окрім тієї, яку мала насправді. «Діти Чумацького шляху» оповідає про три покоління селянської за походженням родини на тлі першої третини ХХ століття – приблизно від столипінських реформ до 1930-х років, із відсиланнями до окремих епізодів ХІХ століття.
Однак поступова втрата зв’язку із селом етапно розгортається вже з першої книги «У запашних полях», яка сфокусована на старших членах родини:
Меркурій Сарґола – не бажає хліборобського побуту, хоч має землю. Він любить музику й читання, за модою тих часів грає в юного революціонера.
Зрештою Меркурій осідає в містечку й стає шинкарем, де його все ще оточують чисельні родичі й приятелі-хуторяни, що провадять більш традиційне життя, а також єврейські крамарі, ексцентричні дворяни. Нечіпай – неук і самодур, антисеміт і вірнопідданий монархіст, який довів маєток до руїни і живе за кошт дружини, що виготовляє ковбаси. А ще лікар Хрисанф Демницький (імовірно, прототипом був фольклорист Порфирій Демуцький) залюблений у народну культуру благодійник, який збудував школу в околиці й безоплатно навчає та лікує селян. Із другої книги «Брами майбутнього» переважним тлом дії стає велике місто, куди їде навчатися з фальшивою рекомендацією син героїв першої частини Тарас Сарґола, приховуючи своє «куркульське» походження. Друга книга про 1920-і роки, де сплітаються згадки про реальних людей та персонажі, за якими виразно впізнаються прототипи. Це книга про амбітну мрію стати письменником. Третя – «Розп’яте село» про колективізацію зламу 1920-1930-х, коли герой вчителює на селі, а четверта – «Ніч», власне про Голодомор, а також Тарасове повернення до міста й свідкування репресій 1930-х.
Гуменна починала як репортажистка й була уважною до перетворень на селі ще з 1920-х. Водночас міська перспектива робить тему не лише зрозумілішую сучасному читачу, але й дозволяє унаочнити весь той рух тоталітарної механіки, який послідовно, системно вів політику в напрямку знищення селянства та підриву демографічної основи українства. Уже перші роки вказували на пріоритети влади та подавали сигнали майбутнього: дітей куркулів не приймали до інститутів, тоді як дітей «непманів» приймали за платню. Історія Голодомору, як показує Гуменна, починається задовго до 1932 року. Більшовизм більш охоче толерував капіталістичні прошарки, аніж селянство. Синові ювеліра було значно простіше вибитися в чиновники від літератури, аніж синові «куркуля» позбавленого права голосу. Дрібна буржуазія в наступному поколінні легко вливалася в радянський партійний актив й бюрократію.
У місті персонажі гнучко жонглюють ідентичністю, тоді як село приречене соціальною статикою. Тамара, одна із героїнь, пишається своїм козацьким походженням у часи коренізації, а потому з легкістю переходить на російську, коли кон’юнктура змінюється. Вимога бути «сучасним» (заклик більш «адаптивного» Тарасового друга) означає конформізм. Безґрунтярство стає стратегією виживання, а інвестиції у землю – приводом для підозр і переслідувань.
Страх асоціації із селом, особливо у тих, хто мав ці корені, доповнюється соромом перед голодними селянами, яким пощастило втекти до міста. Вони швендяють вулицями в безнадійних спробах знайти їжу, коли навіть містяни мають із цим проблеми.
Не мають проблем, звісно, лише партійці, котрі харчуються у спеціальних закладах з особливим постачанням. «Бери від життя все» – наростаюча хвиля голоду стає стимулом тріумфу комсомольсько-міщанської філософії, яка нічим не відрізняється від споживацтва капіталізму, засуджуваного офіційною ідеологією. У місті голод відчувається менш гостро, хоч смерті звичні, але тут режим випробовує нову зброю – атомізацію. Серед таких, як Тарас,, сумнів стає прологом самотності: голод «нащось потрібен, але чуття не приймає». Із сумніву є два виходи – демонстративне прийняття ідеології, всупереч всім фактам, вижебрати надію шляхом прийняття зла, стати частиною системи бодай бездіяльною згодою. Або ізолюватися від суспільства, бо контакт – це постійний ризик бути викритим у нелояльності незграбно сказаного: «Він то сам, але не один, їх одних таких багато є». Цей дивний парадокс одиниць, яких тисячі тисяч, але жодних спільнот, жодних безпечних гаваней для людини, теоретично опише приблизно в той самий час Ганна Арендт у «Джерелах тоталітаризму» (1951).
Поки село втрачає життя, місто – гідність. Самотність стає його обгорткою й новою, комуністичною сутністю попри тісняву стін і гамір комуналок. І серед цього натовпу люди зникають раптово й непомітно, поодинці висмикнуті системою. Гуменна з неприкрашеною достовірністю свідка показує те, що майже не знаходимо в класичних романах про Голодомор – що він робить із містом. У яку діру, прірву він його перетворює, де відмова від гідності стає останньою соломинкою для надії вижити.
А втім, починається все зовсім, зовсім інакше…
Не подія, а процес
На відміну від Тодося Осьмачки, Барки й Самчука, яких трагедія змушує «увірувати» (їхні романи про колективізацію чи Голодомор житійно забарвлені й побудовані на релігійних алегоріях), Гуменна, попри метафору розп’яття, вдається до стилю, зразка усмішок Остапа Вишні. Вона показує те, що складно розгледіти у злочині post factum – чистота жанрів у радянському задзеркаллі порушена, катастрофа біблійного масштабу визрівала насправді із вбогого водевілю, що викликає не передчуття апокаліпсиса, а лише глузливий сміх. Те, що передує Голодомору, починається з анекдотичних до безглуздя спроб побудувати комуну «Вперед» у селі, де Тарас вчителює. Вчителювання ще з перших років більшовизму було формою адаптації до злиднів. Юнак, котрому підходить бути пасічником, мусить там вести агітацію й переконувати інших у тому, в що втрачає віру сам. Всі ці збори, дебати, рішення, агітація селян і сценки життя у комуні, нагадують потолоч із ярмаркових інтермедій. Загрози немає.
В околицях села діє «бандит», кликаний Дукою, що нападає на представників влади, але він довгий час видається лише фольклорним героєм, якого згадують хіба в епізодах, коли переляканий активіст серед ночі сахається випадкового перехожого. Лише згодом ставатиметься інше – мати пожирає власну дитину, а потому заманюватиме випадкових подорожніх до хати. Мати-людожерка – родичка жінки, що врятувала вояка УНР Серафима Кармаліту (ім’я та прізвище красномовні), який як «скорочене видання історії України» – потому стає священником УАПЦ, а після знищення Церкви – вчителем і сексотом ГПУ. Його спроба навернутися до марксизму невдала, і він розчаровується. Єдиний спосіб зберегти себе – чесний, але безнадійний опір. І саме він є Дукою, який вбиває міліціонера та вчиняє самогубство. Гуменна цими апоріями показує, як геноцид – не подія, а процес, – руйнує звичні моральні межі. Священик-патріот-сексот-самогубець або людожерка та її сестра-рятівниця. Люди втрачають себе, вони перетворюються на обліковий матеріал, якому через математичні операції можна надати будь-яку форму. Невипадково, що головним співробітником ГПУ виявляється статистик райвиконкому – його завдання: перетворити людей на об’єкти, які можна легко додавати й віднімати.
«Справді, кількість патефонів, велосипедів та інших показників культури зросло неймовірно», – говорить конформіст Микитчук – «офіційний» письменник (синтез Микитенка та Корнійчука). У кількісній методології важить еталон порівняння, якщо цим еталоном є патефон, то кількість загиблих людей на оцінку не впливатиме.
Роман нерівномірний за увагою до різних періодів, окремі пасажі виразно публіцистичні, з незліченним багатством польових спостережень, докладних описів.
Хто може – рятується втечею. Батько тікає до сина. У місті намагається пересидіти Нечіпай. Марина Олевська, донька-красуня заможного власника хутора, яка пихато давала відкоша всім залицяльникам, – підмітає двори в місті. І це чи не краще, що могло з нею статися.
Роман Гуменною не зараховують до канонічного переліку «романів про Голодомор», бо ніби й не весь текст йому присвячений. А втім, Гуменна, на відміну від «канонічних» авторів, дає динамічну, а не статичну картину. Голодомор – не подія, що раптом сталася. Вона закономірно визрівала з усього, що робив більшовизм. Вонане лише про те, що сталося, але і як до цього прийшли. Роман має динаміку народного багатоголосного співу – історія поступово наростає з множини незалежних епізодів і доходить до кульмінації в унісон, коли всі історії зливаються в єдиний акорд із подальшим затиханням. Це затихання, заколисування під стукіт залізничних коліс. Кожен із авторів мав свою метафору – в «Плані до двору» Осьмачки – це втеча. У «Жовтому князі» – нове життя. В атомізованому місті роману Гуменної – це випадкова знайома в потязі, яка бувши з партійної родини, виголошує «єретичні» думки. Гуменна наче передчуває дисидентство розчарованих ідеологією, якого у зв’язку з еміграцією закономірно не побачить наживо.
Чт=итайте також: Українські ілюстратори публікують постери до Дня пам’яті жертв Голодоморів
«Родинний альбом»
«Діти Чумацького шляху» – не лише автоетнографія тоталітарної урбанізації, але й підґрунтя, з якого авторка вже у вигнанні осмислюватиме загальніші проблеми. Тарас – чумацький онук. Метафора Чумацького шляху – це не лише про рід, але й про космічну єдність сущого. Свідкування геноциду дав письменникам особливий імпульс уже у вигнанні. Повоєнні десятиліття – це нові релігійні рухи, українська діаспорна сторінка яких належним чином не написана. Василь Барка – колишній марксист, навертається до релігії та переосмислює християнство у своїх важких, як барокові будівлі, романах-притчах і епічній поезії. Водночас Докія Гуменна – археологиня-аматорка, яка завжди цікавилася праісторією й антропологією. Вона встигла долучатися до професійних досліджень і рухається пантеїстичним шляхом. У романі «Небесний змій» (1982) Гуменна знову звертається до космічної метафорики. У творі прибульці спостерігають за контактами кочівників-скотарів та осілої землеробської культури. Спонукою до написання стали її роздуми над призначенням настінних зображень Кам’яної Могили в околицях Мелітополя (нині в окупації), святилища із доби пізнього палеоліту. Історіософія Віктора Петрова, в якій поступ не мав чинності як критерій оцінки творів мистецтва, по-різному впливала на багатьох, зокрема, Гуменну, яка навіть запропонувала тлумачення написів.
Головний герой Яр – чоловіча проєкція авторки, під опікою прибульця Твастра переживає різноманітні пригоди й повертається на планету після тривалої коми свідком масштабних змін. У творі відчувається присутність ідей литовської дослідниці Марії Ґімбутас, авторки гіпотези про панування матріархальної релігії в Європі до розселення індоєвропейців, котрі принесли патріархат – ідея, популярна серед феміністичного руху. Однак Гуменна далека від ідеї конфліктних протиставлень.
1971 року вона видала есей «Родинний альбом» – саме так вона позначає наскельні написи. Гуменна наче створює альтернативне російському євразійство. У «Небесному змії», і особливо в «Родинному альбомі» звучить думка про сутнісну єдність Євразії, базовану на взаємному доповненні, а не завоюванні. Ця думка звучала вже у «Дітях Чумацького шляху», коли поселення, де мешкають Сарґоли виявляється половецьким за походженням – кочівники осідають та вростають у землю, перетворюючись на хліборобів із чудернацькими прізвищами. Археологія дає для неї ті ж свідчення, що раніше їх давали давні пророки – розрізнені натяки, які ще слід розтлумачити.
В основі своїй Гуменна спирається на студії Карла Кереньї, який сполучив ідеї Карла Ґустава Юнґа із порівняльним підходом Вальтера Отто. Релігія – це передусім про одухотворений людський досвід. Людський досвід не є одиничним, він може бути зведений до спільного знаменника й перетворений на засіб зростання, яким у міфах є пригоди героя. Мабуть, це була її відповідь викликам холодної війни. Тоталітаризм, який зробив її кочівницею, як її далеких предків, на тлі тисячоліть, не мав рації. Вона осідала, уґрунтовувалася в пластах культури, зачіпками до якої слугували книги.
В естетиці наскельного зображення є краса, непідвладна ентропії стилів. Але також і досвід, до якого втрачений ключ. Якщо розглянути «Дітей Чумацького шляху» у контексті загальнішого доробку Гуменної, то очевидно, що вона рухалася у напрямку подолання травми пантеїстичним оптимізмом – поневіряння й злигодні наших предків не записані та не розказані, ніколи не стануть повчанням для нас.
Але навіть тоді вони не згинули, а зберегли нагадування про себе в лексиці, ледь помітних рисах обличчя чи деталях матеріальної культури. Подальші покоління розвинули від петрогліфів до великої літератури, здатність зберігати досвід і в цьому повертати зниклих, дарувати життя померлим і застерігати ще не присутніх. Від цієї думки віє природним оптимізмом запашних полів. Треба було бути проникливо життєрадісним, аби після всього пережитого мислити саме так.
Проза Гуменної є також спростуванням хибної дихотомії народництво/ модернізм – зручної для істориків літератури (які змінивши лексику, так і лишилися в полоні марксистських «формацій»), але конфузної для всіх, хто бажає зрозуміти питому динаміку культурного поступу. Насправді народництво мало свою «модернізацію», власну візію модерності, й зробило свій, окремий від елітарного модернізму внесок в засадниче оновлення української культури. Внесок, який вартий уваги.
Читайте також: До Дня памʼяті жертв Голодомору: шість книг, щоб зрозуміти себе