Відома постать в українській літературі, Олекса Синиченко з лицарською відданістю й самопожертвою служить двом своїм богам — літературному перекладові та лексикографії. Так, літературний переклад в основному з грузинської та лексикографія стали справою його життя. Вагомий його внесок й у взаємозбагачення української та грузинської літератур.
Крім багатьох книжок, перекладених із грузинської, німецької та інших мов, Олекса Синиченко опублікував q оригінальні книжки — «Свій шлях широкий», «Любов моя Грузія», «Сто уроків української лексики». Важко навіть уявити, яку титанічну роботу здійснив Олекса Синиченко, укладаючи словник «Скарбниця української мови. Природа», oj невдовзі має побачити світ.
Про творчу долю Олекси Пантелійовича, його працю над унікальним словником і ще про дещо йдеться в цьому інтерв’ю.
— З чого ж нам, батоно Олексо, почати? Мабуть, із вашого кореня. Звідки ви родом? Хто були ваші батьки?
— До речі, з цих самих запитань починав і Павло Тичина, коли знайомився зі мною в себе в кабінеті далекого 1963 року. А родом я з Черкащини, і моя мала батьківщина — село Білозір’я, що в Черкаському районі (раніше був Смілянський). Село це незвичайне. Одне з найбільших в Україні — десять тисяч населення. І дуже давнє, засноване ще в XIV столітті. Це село має свою славну історію. Волелюбні білозірці брали активну участь у визвольній війні 1648–1654 років під проводом Богдана Хмельницького, були і з-поміж гайдамаків; саме зі Смілянщини пішла гайдамаччина. Має село й свій герб, прапор і навіть гімн. Ну не село, а держава! (сміється). Скажу, що це село, його люди з мене людину виліплювали.
А батьки мої були чесними сільськими трударями. Багато чим у житті я завдячую своєму батькові. Він не мав навіть початкової освіти, бо в школі для нього не знайшлося місця, але був мудрою людиною і майстром на всі руки: і хлібороб, і садівник, і пасічник, і тесля, і столяр, і бондар, навіть спробував себе у шевстві — сам вичинив телячу шкуру й пошив із неї непогані чоботи. Взагалі був великий трудолюб, працював «до усталості», й по шістнадцять годин на день, і ця його любов до праці, мабуть, передалася і мені.
— Де здобували освіту?
— Десятирічка в рідному селі й філологічний факультет Київського університету імені Шевченка, романо-германський відділ. У дипломі з відзнакою записали: викладач іноземних мов.
— А службова драбина…
— Я був готовий їхати в найглухіше село навчати дітей німецької мови. А доцент кафедри зарубіжної літератури Анатолій Іллічевський, що був науковим керівником моєї доповіді на науковій студентській конференції, сказав собі: «Цього хлопця селу віддавати не можна». І пішов до директора Держлітвидаву України Олександра Бандури. Перевіривши мої знання та вміння (рецензія на переклад з англійської), Олександр Іларіонович взяв мене до себе на роботу, і в Держлітвидаві, згодом перейменованому на видавництво «Дніпро», я пропрацював сімнадцять років — спершу був редактором, а з 1964 по 1972 рік очолював редакцію зарубіжної літератури. Після цього перейшов «на творчий хліб». Оце й уся моя службова драбина, всього два щаблі.
— Ви багато років редагували перекладні книжки. Редагування котрої з них вам запам’яталося найбільше?
— Найбільше — «Повісті» Шевченка. Мою роботу дуже ускладнило те, що дев’ять повістей перекладало семеро — відомі перекладачі й письменники Степан Ковганюк, Олексій Кундзіч, Микита Шумило, Іван Вирган, Леонід Смілянський, Борис Антоненко-Давидович та Іван Рябокляч. У кожного свій стиль, своя лексика, і щоб у книзі відчувалася одна рука, а не сім, і головне — щоб мову цих перекладів наблизити до мови Шевченка, довелося добряче їх поправити. Яка ж була реакція перекладачів? Кундзіч сказав, що від моєї правки у нього так зарябіло в очах, що він не міг прочитати. У Ковганюка просто потемніло в очах, і він хотів був відмовитися від перекладу. Шумило налаштувався стати зі мною не герць. І Вирган багато з чим не погоджувався. Та врешті перекладачі майже всі запропоновані правки прийняли. А двоє з них сказали, що я заслуговую бути членом Спілки письменників.
— На початку нашої розмови ви згадали Павла Тичину. Як ви опинилися в нього?
— Павло Григорович запросив мене до себе. Мені було доручено редагувати антологію дагестанської поезії, а на титульному аркуші цього видання мало стояти: «За редакцією Павла Тичини». Отож титульний редактор захотів познайомитися з видавничим редактором. Моя участь у цьому проєкті обмежилася редакційним висновком, надрукованим на вісімнадцяти сторінках. Треба було, ознайомившись із літературами народів Дагестану, до пуття пояснити упорядникові, чому його проспект видавництво не задовольняє.
— Батоно Олексо, коли вас потягнуло до літературної творчості?
— Після шостого класу. Почув, що у вірші хтось гарно описав квітки, і захотілося зробити це й собі — так народився вірш «Квітник». Писав переважно байки, потім перейшов на п’єси. Одну й поставили на аматорській сцені, і там я грав одну з ролей. Коли я, вже десятикласник, прочитав під шкільною новорічною ялинкою свою поему «Дід Мороз у мене в гостях», вчителі порадили понести цю поему в редакцію районної газети. Для друку в тій двополосці моє творіння не підходило, але редактор попросив принести свої вірші. Опублікували їх три. Віршував і студентом, а потім сказав собі: годі, ніякий ти не поет, не це твоє покликання.
— А коли почали перекладати художню літературу?
— Моїм дебютом був німецький вірш у повісті Ольги Кобилянської «Царівна». Його я переклав наприкінці 1955 року, невдовзі після закінчення університету. Потім, починаючи з 1957 року, пішли книжки, перекладені з російської, німецької, білоруської.
— У Київському університеті ви студіювали германські мови, а перекладаєте в основному з грузинської. Чим це пояснити?
— Бачите, Сосо, з університету я вийшов із переконанням, що не може бути повноцінним переклад, зроблений із перекладу. А тоді твори зарубіжних письменників, як і письменників із колишнього Союзу, часто-густо перекладалися з російських перекладів. За такої ситуації я просто вважав своїм обов’язком вивчити мову, перекладачів з якої у нас немає.
— А чому вибір упав саме на грузинську?
— О, це цікава історія. В наш університет приїхали на студентську наукову конференцію двоє грузинів — студенти Тбіліського університету — й попросили мене написати для їхньої багатотиражки про Київський університет. І ось отримую університетську газету з моєю статтею «Хай міцніє наша дружба» в грузинському перекладі. Вдивлявся і вдивлявся в круглясті літери, і подумалося: «А чом би не вивчити мову Руставелі, щоб читати „Витязя в тигровій шкурі” в оригіналі та й перекладати з цієї мови? Грузинська ж література така багата і яскрава!» Відкопав у Публічній бібліотеці «Самоучитель грузинского языка» та й почав вивчати. Через чотири роки взявся за перекладання повістей та оповідань класика грузинської літератури Еґнате Ніношвілі. В серпні 1961 року книжка побачила світ, і з нею вирушаю до Грузії. Моя грузинська одіссея тривала цілих три місяці.
— Де ви побували, як вас зустрічали, яке враження справила на вас Грузія?
— Більше як місяць пробув у Тбілісі, де виконував і видавничу роботу. Потім Спілка письменників відрядила до курортного селища Сурамі, де Леся Українка прожила останні три місяці свого життя й відійшла у вічність. Тут і її музей, у ньому, в кімнаті для гостей, я й жив. У Сурамі пробув місяць, а далі — тиждень у Гурії, на батьківщині Ніношвілі.
А зустрічали мене грузини напрочуд тепло. Їм приємно, коли хтось цікавиться їхньою культурою, вивчає їхню мову. В Тбілісі мною опікувався великий друг України Георгій Наморадзе — у нього я й мешкав. Довгий час живучи в Україні й опанувавши нашу мову, він, можна сказати, відчинив нам двері у світ грузинської літератури — в його перекладі наприкінці 1920-х і в 1930-х роках виходить півтора десятка книжок грузинських майстрів прози. І це він, Георгій Наморадзе, вчив Павла Тичину грузинської мови, а Миколі Бажанові допомагав перекладати перші строфи «Витязя в тигровій шкурі». Тільки перші, бо 1936 року його заарештовують, побачивши в ньому українського буржуазного націоналіста, ув’язнюють і реабілітують аж через двадцять років. Попри те, що він не тільки народився в тому самому місті, що і Йосиф Сталін, а й учився разом із ним у духовній семінарії і навіть підучував його — майбутньому вождеві давалася нелегко грецька мова.
На залізничній станції в Ланчхуті, можна сказати, столиці Гурії (сміється), мене зустрічає багато людей. У репортажі, що його надрукує районна газета, повідомляється про мій приїзд, як про візит найповажнішої особи: «З поїзда вийшов дорогий гість. Гостинні ланчхутці засипали його квітами…» В кінці репортажу запитання: «Хіба ж не зуміє наше місто зустріти належно доброго гостя?» Зуміло. Бенкет за бенкетом. Мало не на руках носять. Прекрасний вечір у районному Будинку культури, де стільки похвал сипалося на мою голову (сміється).
Стосунки мої з грузинами складаються щонайкращі. З’явилася в мене й грузинська посестра — сурамка Ціурі Табатадзе. Взагалі враження моє від Грузії незабутнє. Ця країна, цей народ стали мені як рідні.
— Була це не єдина ваша поїздка до Грузії?
— О ні! Вже через дев’ять місяців після повернення з Грузії лечу туди знову — щоб на літературному вечорі привітати Георгія Наморадзе з його вісімдесятиліттям. Поїздок було стільки, що я їм і лік загубив. Їздив на святкування ювілеїв Ніколоза Бараташвілі, Бесо Жгенті, Миколи Бажана, на дні Нодара Думбадзе. Були й інші нагоди, як-от підготовка до Декади грузинської літератури в Україні чи Тиждень грузинсько-українських літературних відносин. А раз мене відрядили до Грузії тільки заради того, щоб на суді, який чинився над Іваном Дзюбою, я не дав звинувачуваному позитивної характеристики. Тривала перерва в поїздках була через те, що я підпав під гоніння.
У Грузії ще з першого приїзду виступаю грузинською мовою. Спочатку на засіданні селищного університету культури, перед школярами, а потім і перед більшими аудиторіями — в Будинках культури, на літературних вечорах. Принципово не заглядаю в написане. Говорив, мабуть, не так уже й погано. Письменник Ладо Аваліані написав мені: «Батоно, Олексо! Я, здається, не писав Вам про телепередачу, присвячену грузинсько-українським літературним відносинам. Я і моя дружина Натела Іанкошвілі дивилися цю передачу. І Ваш виступ просто зачарував нас. Ви так володієте грузинською мовою, так вільно, цілком природно і то без помилок говорите по-грузинському, причому не читаючи, що якби хто сказав, то ми б, мабуть, не повірили. Але ж усе це ми бачили на власні очі й чули на власні вуха!»
Мене називали повпредом Грузії в Україні. Очільник Спілки письменників Грузії Григол Абашідзе на подарованій мені книжці написав: «Нашому дорогому Олексі — рицареві грузинської літератури та її повноважному послові в Україні з братньою любов’ю і глибокою пошаною Гр. Абашідзе». Цю свою місію намагався виконувати сумлінно. Пропаганда грузинської літератури в Україні стала основною справою мого життя. Перекладаю, пишу про грузинських майстрів слова, готую й передачі для радіо. Організував при видавництві школу грузинської мови. Тексти для уроків готував сам і розмножував їх через копірку. Одна учениця, Оксана Василенко, переклала з оригіналу й великий роман.
— Ви згадали автограф Григола Абашідзе. Напевно ж, дарували Вам свої книжки й інші грузинські письменники. Що вони на них писали?
— У моїй бібліотеці без чогось сотня книжок грузинських письменників з автографами. Зачитаю півдесятка дарчих написів. Константіне Лордкіпанідзе: «Олексієві Синиченку, — який цю книжку [роман «Світанок Колхіди»] озвучив українською мовою і цим дуже порадував автора книжки». Йосиф Нонешвілі: «Олексі Синиченку — нашому великому другові й колезі, справжньому посланцеві грузинського письменства в Україні». Маріка Бараташвілі: «Залюбленому в грузинську літературу і піклувальникові про неї Ол. Синиченку на знак дружби». Нодар Думбадзе: «Олексі Синиченку! З братньою любов’ю і почуттям вдячності». Й Отія Іоселіані: «Батоні Олексієві Синиченку. Мій народ, ну й звісно ж, і я завжди будемо Вам вдячні й завжди відчуватимемо до Вас повагу. З любов’ю Отія Іоселіані».
—ого з грузинських письменників Ви перекладали? Про кого писали?
— Вийшло 22 книжки. Назву основні. Крім творів Ніношвілі твори Нодара Думбадзе, перекладеного на півсотні мов світу, — всі його романи, повість, двотомник (8 книжок), три романи Міхеїла Джавахишвілі (том «На ласкавім хлібі»), романи «Правиця великого майстра» Константіне Ґамсахурдіа, «Світанок Колхіди» Константіне Лордкіпанідзе, «Рік активного сонця» Ґурама Панджікідзе, повісті «І це людина?!» та «Отараант-удова» Іллі Чавчавадзе, «Скарб» Демни Шенгелая, ще одна книжка Лордкіпанідзе — том його малої прози. Твори багатьох письменників, переважно оповідання, друкував у збірниках, журналах.
Про кого писав? Великі статті про Ніколоза Бараташвілі, Еґнате Ніношвіді, Іллю Чавчавадзе, Важу Пшавелу, Міхеїла Джавахішвілі, Константіне Лордкіпанідзе, Ґурама Панджікідзе (п’ять останніх — передмови до книжок). Перша моя передмова — до книжки Важі Пшавели із серії «Перлини світової лірики», виданої 1968 року в перекладі Андрія Малишка. Він і попросив мене, через Олеся Жолдака, написати переднє слово. Я довго відмагався: ніякий я не літературознавець. І врешті здався: спробую. Спробував — і вийшло. Похвалив сам Бесо Жгенті, якого називали капітаном на кораблі грузинської критики. У відзиві для видавництва написав і таке: «С большим удовольствием ознакомился… Статья написана умно, талантливо, поэтично». Писав і про Акакія Церетелі, Георгія Наморадзе, Нодара Думбадзе, Гурама Рчеулішвілі й інших. Основне зібрав у книжці «Любов моя Грузія».
— Що Вам видається найвагомішим із перекладеного з інших мов?
— Перекладені з німецької романи «Успіх» Ліона Фейхтванґера (він став одним із 200 томів «Библиотеки всемирной литературы) та «І не промовив жодного слова…» Генріха Белля.
— Батоно Олексо, з вашого дозволу, невеликий майстер-клас! Відхиліть, будь ласка, завісу вашої творчої лабораторії… оцього дійства перекладацького процесу, цієї алхімії… Як добираєте матеріал, що в перекладі головне тощо.
— Майстер-клас за лічені хвилини? Ну спробую… Перенесення художнього твору з однієї мови в іншу, вбирання його в іншу одежу, в цьому разі в одежу українського слова, — це й справді якась алхімія.
Добір матеріалу? Добираючи твори для перекладу, керуюся принципом: давати читачеві художньо найдосконаліше, соціально вагоме, те, що є окрасою цієї літератури.
А головне в перекладі, щоб він був насамперед художнім твором, легко читався. Проза має свій ритм, який і визначає звучання тексту. Отже, треба звертати належну увагу на ритміку, а це наголоси, паузи й таке інше. В ідеалі перекладений твір читач має сприймати так само, як цей твір сприймає той, хто його читає в оригіналі.
— А якщо твір написано геніально?
— Конгеніально могли перекладати Максим Рильський, Микола Лукаш, а ти старайся, з усіх сил старайся цю геніальність показати.
І ще одна вкрай важлива вимога до художнього перекладу — він має повноцінно відтворювати оригінал, передавати не лише зміст твору, а і його стилістичні особливості, авторський почерк. На зорі моєї перекладацької юності була розгорнулася боротьба проти буквалізму в перекладі. Всі гукали: «Геть буквалізм!» Гукав і я. Та згодом узяв мене сумнів, бо під антибуквалістичними гаслами почало процвітати вільне, а то й свавільне поводження з авторським текстом. І врешті-решт дійшов до крамольного висновку: перекладати треба якнайбуквальніше, інакше не зберегти в перекладі національного забарвлення оригіналу, не зберегти неповторного авторського. Я не помилився словом, перекладати треба якнайбуквальніше, але так, щоб буквалізму читач не помітив.
Я завжди виступав проти вільного поводження перекладачів з оригіналом. І на всесоюзній перекладацькій нараді, що відбулася в Москві 1990 року, звинувачував деяких російських перекладачів у тому, що вони часом навіть відомого письменника ріжуть по живому, одні сторінки викреслюють, інші переписують, а дещо й дописують.
Сваволю перекладачів проілюструю фразою з повісті Демни Шенгелая «Скарб» у двох перекладах. Російський: «Фунду нарвала каштановых листьев — выложить каменную сковороду, чтобы не подгорело мчади». І мій український, майже дослівний: «Фунду підійшла до річки і, побачивши на воді свою тінь, із посмішкою простягла їй руку — здрастуй! Відтак із каштана, що теж схилився до води, наче хотів подивитися на себе, нарвала листя — вистелити кам’яну сковороду, щоб не підгорів мчаді». Тут дивує, чому всю поезію, вияв романтичної грузинської душі викинуто. Чи не тому, що за словами німецького зоолога Йогана Гайнріха Блязіюса, який свого часу промандрував усією європейською Росією та Україною, «великоросові бракує усяких слідів романтизму» на відміну од українців, у яких «живе ніжне, поетичне почуття, яке виявляється в нахилі до сентиментальної романтики»?
У кожному разі духовна близькість українського й грузинського народів дозволяє мені бути «буквалістом». Перекладаю мало не слово в слово — і звучить! В одному з листів до Нодара Думбадзе я висловив думку, що українська мова в деякому відношенні ближча до грузинської, ніж до російської, і той зі мною погодився: «…грузинська мова й справді ближча до української, ніж до російської. Це я теж помітив, коли читав український переклад „Я, бабуся, Іліко та Іларіон”, що, мабуть, пояснюється щирістю та широкою душею українців і грузинів».
Як я працюю над перекладами? Спершу роблю майже дослівний переклад і друкую його на машинці, відстав від сучасної техніки (сміється). А далі редагую й редагую, чаклую над фразами, шукаю, інколи довго, кращого, виразнішого слова. О, муки пошуків — щасливі муки…
— Ви сказали, що зазнали гоніння. А за які це гріхи?
— На початку 1970-х років, коли Михайло Суслов, головний ідеологічний бос держави, почав закручувати ідеологічні гайки, почали приглядатися й до редакції зарубіжної літератури. Та це ж гніздовище націоналізму! Подумати тільки, хто там працював! Страшні націоналісти Дзюба, Доценко, Перепадя. Та й завідувач тим самим духом дихає. У спеціальному повідомленні Комітету державної безпеки на ім’я Щербицького Синиченка названо серед осіб, «скомпрометировавших себя в прошлом националистическими проявлениями», однодумців Світличного, Сверстюка, Дзюби, Стуса. Вже коли я пішов із видавництва, питання про редакцію зарубіжної літератури розглядалося на Політбюро.
Немилість влади впала на мене раптово. В один із лютневих днів 1973 року телефонують мені з «Дніпра», просять забрати свій переклад — прозові речі Гейне «Флорентійські ночі» та «Доктор Фауст». З видавництва «Радянський письменник» повідомили, що роман Ганса Фаллади «Залізний Ґустав», який я вже почав перекладати, видаватися не буде. Далі дзвінок із видавництва «Мистецтво»: припиніть роботу над перекладом Хухашвілі, тобто драми Георгія Хухашвілі «Мати, батько і діти», яку я вже переклав. У журналі «Радуга» мої переклади названо серед найкращих, а мого прізвища немає — цензор викреслив. У покажчику «Книги видавництва України» за 1972 рік разом із моїм прізвищем викинуто й бібліографічний опис книжки.
Комуністичній партії я тоді ще вірив і в липні 1975 року звернувся в найвищу партійну інстанцію з листом, і Петро Перебийніс, який тоді працював у відділі культури ЦК Компартії України, виручив мене з біди. Із ЦК порадили друкувати мої переклади.
— Ви, батоно Олексо, успішний перекладач, лауреат престижної перекладацької премії імені Максима Рильського, ваші переклади хвалять, охоче їх друкують — навіщо вам було братися за словникарство? Це ж каторжна робота.
— Це правда каторжна, та хтось же повинен у цю роботу запрягатися. Без словників перекладач як без рук. До словникарства я прилучився випадково. Просто захотілося полегшити собі життя, життя редактора перекладних книжок. Бачиш, перекладач ужив не те, невдале слово. Думаєш, чим замінити, а в пам’яті потрібне слово не спливає. І от сяйнула мені думка: а що як видрукувати слова на картки й розташувати їх за змістом? І ще 1958 року почав був це робити. Але за видавничою та перекладацькою роботою, за іншими справами зрідка вдавалося урвати трохи часу на те, що задумав. Засів по-справжньому за цю роботу аж через 33 роки, коли пішов на пенсію. Гадалося, що років за два матиму собі доброго підказувача слів. А тільки на те, щоб надрукувати на аркуші з назвами тем заголовні слова з усіх одинадцяти томів «Словника української мови», пішло три з половиною роки, хоч працював у середньому по шість годин на день — установив собі 42-годинний робочий тиждень.
Потім мені захотілося більшого: не голих списків слів, а такого словника, який допомагав би вибрати потрібне слово, щоб у ньому подавалося значення слова, його стилістична характеристика, частота вживання в художній літературі, приклади використання тощо. І тільки через 24 роки після старту, взятого в січні 1991 року, дістався фінішу: подав до видавництва останній диск з електронною версією словника. Був замахнувся на всю лексику нашої мови, а потім зрозумів, що цього широченного моря слів мені не переплисти, й обмежився лексикою, яка стосується природи, а це понад тридцять тисяч слів. Це буде великий том, що слугуватиме і як тлумачний словник, і як фразеологічний, і як словник епітетів, і як словник сполучуваності слів, і навіть як перекладний, бо до ключових слів даються російські й англійські відповідники. І водночас це й підручник української мови, й довідник із природознавства.
На день я працював фактично не по шість годин, а набагато більше, бо паралельно готував журнальний варіант своєї «Скарбниці української мови» — для публікації в журналі «Київ», готував уроки української лексики на базі свого словника, які звучали по радіо й друкувалися в журналі «Урок української» і які згодом увійшли до книжки «Сто уроків української лексики». А ще щось перекладав, писав статті, готував для журналу «Всесвіт» річні бібліографічні списки творів зарубіжної літератури, надрукованих в українських перекладах, і публікацій про літератури зарубіжжя.
— А навіщо Вам займатися ще й бібліографією? Згоден, що такого словника, крім вас, не уклав би ніхто, а списки надрукованого посильні багатьом.
— Але ж ніхто цього не робить. Літературну бібліографію занедбано, від чого потерпають не тільки літературознавці. От попросили мене написати про українські переклади грузинської літератури. А що перекладено? І довелося витратити дуже багато часу, щоб укласти бібліографічний покажчик «Грузинська література на Україні (1941–1967)», який охоплює і все написане про цю літературу. Коли я покритикував бібліографічний список зарубіжної літератури, надрукований у «Всесвіті», попросили, щоб ці списки я й готував. Думав, даватиму людям інформацію, доки про бібліографію подбають на державному рівні. Злагодив і 24-й список, а так і не подбали, і я це кинув. Хотів був прокласти дорогу щорічникові «Література народів СРСР і зарубіжних країн в українських перекладах та дослідженнях» і самому підготувати перший випуск, але секретаріат правління Спілки письменників моєї пропозиції не підтримав. Радий, що хоч трішки підпоміг нашій нещасній літературній бібліографії. Багато людей мені дякували.
— Про що ви мрієте на вісімдесят дев’ятому році життя?
— Мрій, найгарячіших, у мене дві. Перша — щоб виборола своє щастя українська Україна. А друга — дочекатися виходу свого словника, потримати в руках цей томище. Про свою «Скарбницю української мови» я мріяв шість десятиліть…
Спілкувався Сосо ЧОЧІЯ