Ідея книги Сергія Сорокунського народилася ще до повномасштабної війни. Тоді вона мала бути зовсім іншою — гастрономічною історією про Херсонщину, її локальні продукти, кухню, фермерів та смак півдня. У той час Сергій розвивав ресторан «Барін» у Херсоні й багато думав про те, наскільки недооціненою залишається культура регіону.
Одного вечора перед Новим роком він сидів у ресторані, дивився на книжкову полицю з кулінарними книгами й натрапив на «Мою одеську кухню». І тоді виникла проста думка: чому про Херсонщину досі немає такої книги? Адже цей регіон не менш багатий. Тут — риба, морепродукти, баштани, томати, виноградники, степи, плавні, крафтові виробництва, фермерські господарства. Тут є своя окрема культура життя, яку майже ніхто не намагався показати великій аудиторії.
Так з’явилася перша концепція майбутньої книги — «Моя херсонська кухня». Команда навіть планувала поїхати Херсонщиною, знімати локальні виробництва, виноробні, ферми, спаржу, сироварні, гастрономічні місця. Але почалася війна.
І саме вона повністю змінила сенс книги.
Багато локацій, які мали увійти до проєкту, опинилися в окупації. Частина виробництв була втрачена, а деякі території стали недоступними. У якийсь момент стало зрозуміло: книга вже не може бути лише про їжу чи гастрономію. Вона має стати книгою про саму Херсонщину — її цінність, красу, памʼять і людей.
Так гастрономічна ідея трансформувалася у значно глибшу історію — «Мою Херсонщину».
Для Сергія це книга про край, який роками залишався недооціненим. Про регіон, який годував країну, але про який мало говорили. Херсонщина завжди ніби існувала трохи осторонь загальноукраїнської уваги: без великої медійності, без постійної присутності в інформаційному просторі, без сформованого образу для всієї країни.
Навіть сьогодні, коли регіон переживає щоденний терор, багато людей не до кінця розуміють масштаб того, що там відбувається. Сергій прямо говорить про це: Херсонщина пережила те, чого не переживала жодна інша область України. Окупація, підрив Каховської ГЕС, щоденні обстріли, дрони над полями, затоплені будинки, постійна небезпека для цивільних. Але водночас про Херсон говорять набагато менше, ніж про інші регіони.
Саме тому книга стала не проханням про жалість, а спробою повернути увагу до цього краю.
При цьому «Моя Херсонщина» — не книга про трагедію у прямому сенсі. У ній майже немає жорстких воєнних сцен чи надмірної травматизації. Сергій свідомо не хотів будувати її навколо болю. Йому було важливо залишити у книзі життя.
Тому в ній так багато тепла, побутових деталей, запахів, смаків і спогадів. Це книга, в якій Херсонщина показана через дуже людські речі: купання в каналах у дитинстві, поїздки на море, баштани, рибу, варення з айви, запах плавнів, ринки, осетра, який колись був звичною їжею для місцевих.
Сергій говорить, що для нього Херсонщина насамперед асоціюється із запахом річки та морепродуктами. Саме риба стала одним із головних символів книги. Особливе місце займає історія про осетра — рибу, яку тут колись сприймали як щось звичне, хоча сьогодні вона вже стала делікатесом.
Через ці деталі книга не просто описує регіон — вона відтворює його атмосферу. І саме тому в ній так багато впізнавання для самих херсонців.
Окремо важливо, що «Моя Херсонщина» не обмежується лише особистою історією автора. У книзі є десятки інших голосів — волонтерів, медиків, людей, які пережили окупацію, виїзд або втрату дому. Для Сергія це було принциповим рішенням. Він не хотів робити книгу лише про себе.
Бо сама назва «Моя Херсонщина» — не про власність. Вона про особистий зв’язок із регіоном. Про те, що у кожного херсонця є своя Херсонщина: через степ, через річку, через поля помідорів, через дитинство біля каналів чи поїздки в Залізний Порт.
Саме ця спільна памʼять і обʼєднує людей у книзі. Сергій хотів, щоб якомога більше херсонців впізнали себе у цих історіях. Щоб книга стала не автобіографією однієї людини, а спільною історією півдня.
Важливу роль у книзі відіграють і фотографії. Сьогодні це вже не просто красиві кадри, а фактично архів Херсонщини, частину якого неможливо відзняти повторно. Плавні, Олешківська пустеля, Станіславські кручі, рожеві озера, лівобережжя — багато з цих місць зараз окуповані або недоступні.
І в цьому теж один із головних сенсів книги — зафіксувати те, що існувало. Показати світу, якою була Херсонщина до того, як війна змінила її назавжди.
Сорокунський неодноразово говорить: ця книга — про увагу. Про нагадування, що на карті України є унікальний край із величезною культурною та природною спадщиною. Край, який сьогодні перебуває у надзвичайно важкому становищі, але який не можна зводити лише до новин про війну.
Саме тому «Моя Херсонщина» вийшла дуже світлою книгою. У ній є біль, але немає безнадії. Є ностальгія, але немає відчуття фінальності. Навпаки — у ній дуже багато надії на те, що про Херсонщину говоритимуть більше, що її побачать не тільки через війну, а через її культуру, людей і красу.
І, можливо, головний сенс цієї книги — не дати Херсонщині зникнути лише у зведеннях новин. Залишити її живою — у памʼяті, історіях, фотографіях і відчуттях людей, для яких цей край назавжди залишиться домом.
Ігор Ісаєнко
Фото: Володимир Пінега