КОМУ СКАЗАВ БОГ…
Андрій Содомора. З-під долоні. Львів: Апріорі, 2019. – 120 с.: іл.
То де ж ви нині, мовлення мужі, –
Перікли, Демосфени, Ціцерони?..
Не чути вас з-за дальньої межі –
Усе ж бо тут у словесінні* тоне.
Андрій Содомора
Євген Баран, читаючи «Відлюдник» Менандра в перекладі Андрія Содомори, підійшов до осмислення словоблуддя сучасних філософів для філософів, для філософії з такою формулою парадигми життя: «Коли заганяєш себе у кут, де ні світла, ні просвітку, – звертайся до класики. Не зрозумієш, але, дивним чином, заспокоїть. Менандр знав. Нам пізнавати» (Євген Баран). Що тут ще скажеш? Розмислюймо… Пізнання ж реалізує думка, яка випереджає дію…
Про людину праці потрібно писати й писати, бо зроблене такими людьми завжди переважає над виявами суспільної уваги до них. Дещо написав про творчість Андрія Содомори в 2017 році**. За два роки, які минули, у видавництвах міста Львова вийшло шість книжок його оригінальної прози і поезіі, п’ять книжок перекладів з грецької і латини (всього з-під пера майстра слова і перекладу вийшло шістдесят дві книжки: тридцять вісім – переклади з грецької, латини, німецької, двадцять чотири – оригінальна проза і поезія). Ці книжки потребують окремого глибинного прочитання-перечитування, осмислення. Поезія ж Андрія Содомори – це крихти живого часу науковця, майстра слова, розмисли людини, яка дивиться на світ, явища природи, людей «З-під долоні», бачить картину й чує музику, в його текстах «Тонка настроєвість, єднання думки та образу» – здатність у малому побачити велике, зафіксувати, зупинити мить, щоб звернути увагу читача на речі, яких не зауважуємо:
Листок он дерева летить –
У сяйві зблиснув вечоровім…
Може, краса – у тім листкові?
Може, краса – це часу мить?..
Вірш «Краса», «Скельця розмальовані»
«Часу мить» – промовляє до читача, супроводжує його впродовж читання книжки: «Вцілілій миті тій нема ціни / Бо час – одлуння втрати: / він – це ми» («Поезія. Проза»). Час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає всю інформацію, яка в ньому нагромаджується. Поза розумом немає образів, не існує й часу, але є рух: «Смакуйте ж часу перелітну мить, / Хай не порожньою од нас летить…» (с. 15). Адже так легко змарнувати життя: «Як миті не вберіг, / То – п о р о ж н е ч а» (с. 68), бо «…час – це те, що в ньому». Хоча:
Вихоплює в нас час із-під руки,
Що тільки може, – все він забирає,
І речі, й пам’ять: заздрий забирає
Уже й потріпані записники (с. 73).
Але ж є миті нашого життя, які не підвладні часові й залишаються в нашій пам’яті, бо щаслива мить безмежна, і людина володіє здатністю її зберегти:
Хоч вогнище старенької хатини
Лиш тихо блима, не палахкотить,
Зате тепло від нього тут – родинне,
Зате твоя тут кожна часу мить (с. 77).
Про сутність часу хай роздумують фізики, які стверджують, що людська пам’ять фіксує рух, а не час. А ми ж у бутті вжиткуємо миті нашого життя, які спостерігаємо від сходу і до заходу сонця, і це полегшує наше розуміння навколишнього світу, не полишає нас думок про вічність у минулому й майбутньому:
Спливають дні, за ними ночі –
Невпинна часу течія, –
Та вже тоді, десь на розточчі,
Були ми, в комусь, – ти і я (с. 84).
Було й тоді вже Слово, бо «Споконвіку було Слово», в якому прихований потаємний зміст, бо ж «І сказав Бог…» – дев’ять разів сказав. Кому сказав Бог? Ми ж чорним по білому пишемо, пишем слова… Поет живе надією, що його писане слово, «крихти часу» знайдуть свого читача й житимуть у розумі серця: «В тихім відлунні хіба, в чиємусь рідному серці, / Житиме ще якийсь час – те, що кажу, що пишу (с. 98). Житиме, бо засіяне на добро слово класичної ясності плодоноситиме на рідному українському полі любов’ю, правдою, надією. А все ж… Про що ця книжка? Це погляд у духовний простір поета, людини, щоб сучасник усвідомив вагу давнини в його житті, розмисли про вічне:
Увесь пісенний Лесбос я сходив,
Не бувши там. Що вичитав – те бачив (с. 41).
Побудьте ще на світі, поскрипіть,
Пісенну нам, криничну, снуйте нить,
Додому, з чужини, щоб нас вела –
До хати, до родини, до тепла…
(Вірш «Журавлі», с.69)
Прожогом я вибігав у сонця купіль з-за порога,
Щоб накупатись у ній, – прожогом я вибігав.
………………………………………………………………………
Та проминули роки… Не вискрипують двері уранці,
В снах хіба чую той скрип, бо проминули роки (с. 101).
Що тут ще сказати? Тонка настроєвість поетової душі спонукає читача поринути «у сонця купіль», бо ж «І чує вершник, з-поза двох тисячоліть» Горація: «І за вершником сидить чорна Журба (Оди, III, 40). Проте минуть оті, що «Ідуть дощі…»:
Та хай!.. Горацій сам казав ще,
Але без нього знаєм це,
Що так, як є, не буде завше:
По хмарах – сонце. От і все (с. 82).
Античність дихає, подумки промовляє до читача чи не з кожної сторінки: «Всі слова уже були чиїмись» (Ліна Костенко). Так і наші слова, думки, але, звісно, щоразу по-іншому і здебільшого стосовно сьогодення сказані: АНТИЧНІ знали – нам пізнавати:
Спокій – дарунок богів. Умій берегти той дарунок…
…………………………………………………………………………….
Як од сльози вберегтись (та чи варто її берегтися?),
Смертним, – як, мудреці, як од сльози вберегтись? (с. 102)
Читаймо настроєве для душі і серця про сльози речей – сльоза безголоса, гірка й солона приносить полегкість у стражданні:
Дивні ті сльози речей: їх годі побачити оком –
Їх відчуває душа – дивні ті сльози речей… (с. 99).
Не міг поет оминути й теми дощу («Дощі», «Львівська погода», «Ідуть дощі…»), оскільки з рідним Львовом він повсякчас бесідує мовою дощу, коли «тихо дощить на місто»:
Дощі-дощі-дощі… сумні дощі –
Сумним – мов мед на душу:
Снують-снують-снують – удень-вночі
Нудьгу свою тягучу.
Бринить-бринить-бринить – неголосна
Мелодія Верлена… (с. 18).
Своїм поетичним словом автор запрошує читача до співпраці: «Та чує голос у собі ж: “За Мною / Й зі Мною йди – і будеш ти собою / І відшукаєш у Мені – себе”» (с. 91), бо це поезія класичної ясності для душі і серця, щоденного читання: «Із-під долоні – у далину: ану ж там, де небо…» (с. 104). В далину, до неба сягає думкою поет, запрошуючи й нас до праці, до розмислів, тому що чує притишений голос Романа Федоріва, який живе у кожнім слові поета, як «грудочка рідної землі»:
Коли снага в душі й у тілі тане,
А до писання пригасає хіть,
Я чую й нині голос твій, Романе,
Дарма, що тихий, та твердий: «Пишіть!» (с. 51).
Пишіть – настроєве для душі і серця, пізнання навколишнього світу… Ми суть те, чого не розуміємо, якщо не побільшуємо наших знань. Ми суть те, що відкидаємо, якщо не побільшуємо нашої духовності. Людина, щоб жити – мусить навчитися думати. «По світло йду до темного покою» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»), бо в ньому фортеп’ян – форма, яка об’єднує світло і темряву, сльозу і усміх, журбу і радість. Форма – об’єднує, творить цілісність і допомагає людині позбутися стереотипів, бо ж «Наше життя, із погляду вічності, то лише точка, / Щось навіть менше, але – скільки в тій точці всього!» (с. 108) Сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять: «”До себе спершу йди, себе пізнай ти”, – / І вчили – й посміхались мудреці» (с. 91)…
P. S. Любов Голота писала в 2017 році, що «Літературознавці, критики мали б бігати за Андрієм Содоморою». Не дано, не судилося. Щось не те і не так в «нашому королівстві»… І як тут не зацитувати думку головного редактора газети «День» Лариси Івшиної: «Содомора – загальнонародний скарб! Як би було добре, аби народ про це дізнався!!!»
__
________________________________
*Новотвір, винесений у назву книги Галини Гевків «Словесіння».
**Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори. – К.: «Ярославів Вал», 2017. – 104 с. Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу. – Львів: – «ЗУКЦ», 2017. – 104 с.
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, м. Львів