***
Я в Білій Церкві ріс і вчився в школі,
Там, де Мазепа мучив Кочубея.
Не в тому сіль, який у Церкви колір,
А в тім, як пригадаю в ній себе я.
Там, ще в прозорім річищі, поволі
Струмила Рось. Ми милувались нею
І умлівали в місячній алеї
У газовій атаці – в матіолі.
Там мама раз на рік білила хату.
Там батько вчив ніколи не брехати.
В альтанці ночували, як на дачі.
Рідненьке місто, скромне, непихате!
Як жаль лише здаля тебе кохати!
Чи ще ж хоч раз колись тебе побачу?
***
Які ж близькі у нас сьогодні блиск і злидні!
Ті другі – бідні – поряд з першим різко видні.
Лихі добродії, що плавлять наші перли,
Усе нажите нами жадібно пожерли.
Як щур, жирує плутократія безстидно,
Щурам чужим добром живитись не набридне.
Фінанси, банки, сфера хитра і химерна,
Аферами, як гостра пилка, крає нерви.
Моя країно, як ти справді ще не вмерла,
Що так тебе, пробач, руйнують вправні стерва?
В жалкому жалі твій народ ридає ридма.
Цивілізованість плекали ми, як зерна,
Але врожайність кіт наплакав – так мізерна.
Чом ти і в цьому незавидно своєрідна?
***
Переклад з Бориса Чичибабіна
(Чичибабин Б. Избранные стихотворения. Харьков,
«Фолио», 2013, с. 66 — 67).
Є місцина в Криму. Називають її Кацівелі.
Серед сосен і скель – мов казковий ласкавий каскад.
Там край моря, дрімаючи, ніби в камінній постелі,
Жарко жевріли квіти рожеві під цокіт цикад.
Ми забули біду, занедбали одразу турботи,
Ми сказали нужді: «Ну ж бо вдома, нужда, підожди!»
Вдома все ми сварилися. Я говорив: «Ну чого ти?»
Цілував тебе в очі, зажурені майже завжди.
Так вже склалося в нас. Ні кує наша доля, ні меле.
Я димлю тютюном, наді мною він сизо завис.
Є місцина в Криму. Називають її Кацівелі.
Там кизил ми зривали і пішки ішли в Сімеїз.
З відчайдушністю сонце пливло в галактичні висоти,
І просолена галька – як рінь докорінних порід.
Я від кривди зморився, від прикрощів висох достоту –
Не всміхаються очі і ротові усміх обрид.
Чи не варто від себе втекти хоч на край, хоч на час нам?
Геть тягар, посміхнися, полегкість почуй, як в раю,
І забудьмо, що скрутно нам тут, заблукалим, нещасним,
І в веселій волозі втопімо тривогу свою.
Є місцина в Криму. Називають її Кацівелі.
Лазурова, захопна для зору без зайвих розмов.
Бджоли жарко-іржаві від соку чманіли без хмелю.
Черкав ящерок-зух. По камінню скакав богомол.
Там нам тепло було. А не там – в невеселій оселі
Сині очі від стужі сутужно згасали без сил.
Є місцина в Криму. Називають її Кацівелі.
О, який там блискучий, разюче кислючий кизил!