ЛАВА
Часом істини, навіть прості, прописні,
Покриває облуда, мов саван.
Трубадури, надміру завжди голосні,
І ганьбу роздимають, і славу.
Хтось з історії вже он стримить, як бовван,
Продзвенів золотаво чи срібно.
За життя слава наче полуда бува,
Навіть генії вражені сліпнуть.
Лише справжній згубитись ніяк не дано,
З-прадавен навіть чуєм, як з мушлі,
І, як виграним в часі іскристим вином,
Зігріваєм і збуджуєм душі.
ВІДВІДИНИ
Притлумивши страх біжиш,
Поклик душі не збагнути.
Дітям дарма боживсь
У пекло не навернутись.
Ось і дістався, поглянь
Із далини на садибу.
Між руйнівних захлань
Очима лиш пустку здибав.
Як докір димар стримить,
І крокви як ріжки з мушлі.
Розкрилився льох дверми,
Давно твоїх вин позбувшись.
Тут почерк орди не щез,
Маскований здавна звично.
Болю набрався вщерть,
Хоч назирці, хоч не дотично.
Чийсь постріл все спеленав.
Лиш випурхнув зойк прощально.
Гіркавим ковтком вина
Подих розтанув останній.
***
Забирає в полон часовий марафон
І цікавість, як звита пружина.
Бабця дзьобає згорбленим пальцем смартфон,
В ньому для інтелекту пожива.
Від школярика внука повчатися, зваж,
Їй старій закортіло на мислі.
В Крим по сіль чумаки у гарячий Сиваш
Так поволі з волами тяглися –
Стерегла, щоб на кухні кулешик не збіг,
І смартфон сяяв поруч, як диво.
Недолугість десь там замикала в собі,
Пиріжками онуку годила.
Ще до неї дотичний прогресу закон
Спонукає її не пасивну.
І вона заглядає у сяйний смартфон,
Наче птаха знаходить поживу.
ЩЕДРА ГРОЗА
Позбувся лінощів напасті –
Уніч натхнення прибуло.
Та світло заманулось вкрасти
Громам, що крешуть над селом
І розпорошують зухвало
Слова, щоб змісту не було.
І свічка згасла, мов сховалась
Десь під вороняче крило.
Але у вікна крізь вазони
Цідилась блискавок яса.
Під їхні спалахи з озоном
Поквапно вірша дописав.
Заримував натхненню спротив
Із натяком на ексклюзив.
З рядків точивсь бузковий протяг
З настоєм щедрої грози.
КОБЗАРСЬКА МОЛИТВА
Тарасові Компаніченку
Дослухайся, Тарасе, до струн,
В них злилися жалі України.
Ті жалі пробивають, як струм
З глибини вікової руїни.
Час піснями наш обрій заткав,
В них краса і нескорений спротив,
Бо судилася доля така,
Щоб з Москвою одвічно боротись.
Побратались давно з усіма,
Лиш з ордою не можем змиритись.
Хай на подвиг нас кличе сурма
Й слово гостре як шабля, як бритва.
Грай, Тарасе, і пісню веди,
Що віками у славу сповита.
Хай вона тобі буде завжди
Незрадлива кобзарська молитва.
ДНІПРО
Літа – мов кола на воді.
Я в них стою, благоговію.
Колись в завзятті молодім
Я відчував Дніпра стихію.
Тепер на плесах лиш гульба
Із феєрверковим зухвальством.
А ти у золотих стовпах
Вогні пригадуєш купальські.
І постає в думках мені
Історія близька й далека –
Чи всі до моря муки зніс
Твій древній шлях з варяг у греки.
Вночі мов недокритий кран,
Безсоння топлячи у каві,
Тонкою слізкою Дніпра
До серця біль мій протікає.
КИЇВ
Колись таємничий, незвіданий ти
Покликав мене світанково
І там на Воротах на Золотих
Я думку прибив, як підкову.
Ішли сюди ордами через Вали,
Тепер підкоряють осібно.
Хтось душу окрилив, хтось мовно в хохли
Подавсь за Іудине срібло.
Та навіть десь там, де безликий об`єкт
Бароко загонить у відчай,
Від мурів у груди розгонисто б`є
Відлуння Майданного віча.
У славі стояти тобі при гербі,
Хоч докір хтось кине, як з пращі,
Що ти, як в облуді, розбігся з горбів,
Довкруж мегаполісом ставши.
Однак серед ніжних, квітучих завій
Ніхто не знайде тобі рівні.
Ти роздуми в сиві століття завів,
Аби їх вивчали мандрівно.
ЦИГАНСЬКА ПІСНЯ
Чи просмалена люлька, чи куца цигарка
Щораз начаклують кибиткових втіх.
На трояндах вітрів в`ється доля циганська,
Досі кличе у мандри невпорано їх.
Доля, доля, мандрівний тягар невагомий,
Часом кидає серце у слізний надрив.
Вже гойдають її залізничні вагони,
Тільки люльку, шкода, заборона курить.
Але пісня так само пливе без вагання.
Їй би хоч недалекий якийсь закордон.
Супроводить крізь душі щемливим благанням
Жалісливий, обшарпаний акордеон.
***
Була весняна втіха у громах,
Які поля після зими будили.
Ту радість довго у тямку тримав
У пахощах купальського бадилля.
У невідомість вів мене мій шлях.
Я ще шукав своїм думкам столиці.
І ти тоді у мене увійшла,
Як в дерево вогненна блискавиця.
Я спалахнув, та злива слів чужих
Нахлинула й пожежу погасила.
Я знов озеленився, та чи жив?
Той гніт років мені збагнуть несила.
І погранично біль в душі стримів,
Не відпускала сумнівів в`язниця.
З тих пір боюся трепетних громів –
Десь поміж них зринає блискавиця.
***
Хвилює доля змучена
Завжди піснями віщими.
Тікали від потурчення –
Потрапили в зросійщення.
Крізь почуття замулені,
Попсою перехрещені,
Старий кобзар з бандурою
На сьогодення ремствує.
І слухаєм окрадені,
Від сум`яті зіщулені.
Не так той турок зрадив нас,
Як цей москаль намуляний.
І ходять біди колами
По славі нашій покотом.
Тече у серце зболене
Бандура своїм рокотом.
Щоб з волею зарученим,
Правірою повінчаним,
Відбившись від потурчення,
Позбавитись зросійщення.
ПРОЧАНИН
Волікся, як по сіль до Сиваша,
Оберігав Чумацький шлях від блуду.
На крила стати прагнула душа,
Та муляв десь либонь срібняк Іуди.
По що він посполитий завинив?
Не знає, та відмолює щоразу.
Закралась сіль йому до сивини,
Аби сердезі мудрості доважить.
Тополя вже із марева кива.
За нею, як колись, зустріне дощик.
Він молодим ще відчумакував,
Теперички вертається із прощі.
Вже губиться у згадках Вифлеєм,
Й далеко ще до рідного порогу,
Та віра потай сили додає,
Бо прощенням навіть оця дорога.
Блаженністю не осявав людей,
Але блажен той, хто насправді вірить.
Він посьогодні десь між нас іде,
Віддавши Богу страдницьку офіру.
***
Щоб не схибитися мовно,
Маю з перспектив
До Франківська, чи до Львова
З Києва втекти.
Може й з пам`яті нелегко
Будуть десь зникать
Три будинки, як лелеки,
На Березняках.
В них дахи, крильми здійняті,
Може мимохіть
Ще мені докинуть натяк
Поспіхом летіть.
Не верне за міст Патона
Смуток мій оцей.
І Дніпро, як непритомний,
Витече з очей.
Ні гудка від пароплавів
Не лишив йому
Час цей, що минулу славу
Збавив у намул.
Гостем в галичан побуду,
Щоб мій розпач зник.
Щоби втрафив шляк облуду
Мовну з чужини.
Щоб не пригорталась ницо,
Ницо зусибіч.
Хай в душі буде світлиця
Людям і собі.
***
День весняний вже снаги надбав,
Приморозкам склавши заборону.
Скоро розпочнеться боротьба
У своїх городніх перегонах.
Вже зеленим пальчиком часник
Кличе з грядки до турбот щоденних,
Аби набиратись ще з весни
Гніву до зимових епідемій.
Після бур`янистої війни
Стануть квіти межами навиріст,
Щоб пихаті дині й кавуни
Між собою не пересварились.
Щоб городній лекторат не зник,
Дощ і вітер будуть пестить всяко.
Й раптом самосійний серед них
Сонях рідний весь город осяє.
Переповнить сонячним земне.
Може й хвалькуватий в чімсь не в міру.
Але в тім, що літо не мине,
Лекторат городній не повірить.
БЕЗХАТЬКО
Усмак допив кимсь не допите пиво.
І, хоч за це не викладати звіт,
Сльоза в очах, як хвиля, заступила,
Щоб застувать немилосердний світ.
Та в глибині незбуджене ридання
Сумирне, як під кригою вода.
Навіть свою причетність до Майдану
Заблукано, інертно докладав.
Катма думок до власного повстання.
Ні ностальгії, ні жалю про те,
Що соціальні протяги останній
Видмухують з душі імунітет.
Згадав, як скруту підхопили хвацько,
Звели через комерцію на пси.
А сподівання стать скоробагатьком
Таки не купиш і не продаси.
І споглядай тепер на всі чотири,
Але не Світовидом далебі.
Здаля чужа, як мачуха, квартира
Ще з вікон докір кидає тобі.
ІРПІНЬ
Тут Сольвейґ линула до Ґріґа
Крізь вікна з дачного життя.
Холодна м`ята наче гріла
І холодила почуття.
Як не було, здавалось, літа.
Про це й старенький дуб скрипів,
Мов натякав – не тільки й світу,
Як цей письменницький Ірпінь.
І в почуття, як в тихе плесо,
Упала журавлів яса.
Зітхнула потай поетеса,
Якій ти вірша написав.
Здаля покликав Київ звично,
Звабливий, наче без трущоб.
І ти забився в електричку,
Аби не думать ні про що.
***
Де праліси були – тепер степи.
На ті століття не стачає пальців.
Був князь той, що на череп наступив,
А там змія чекала на зухвальця.
Стомилася історії яса,
Легенди обертались околеса.
І смерть Олега Пушкін описав,
Ще не передбачаючи Дантеса.
Полтавську битву – наш глибокий шрам –
Загоїв час і трав цілющий шепіт.
Петрова слава в розпад перейшла,
А понад нею вияскривсь Мазепа.
Ще Пушкіном прославлений бовван
Словесно величається над містом.
Та музику поезії, бува,
Нам відлучити хочеться від змісту.
***
Такий галерний цей весняний день.
Не кинути від сонця сяйні весла.
За ніч жадаєш силами воскреснуть,
Розчарування виштовхавши десь.
Бо в голові тобі від них завізно.
Вони, як валка до млина, повзуть.
Та, врешті, перемелеться їх суть
На хліб насущний твого оптимізму.
ПЕРШИЙ СНІГ
Білим віршем випав перший сніг,
Не діждавшись рими від поетів.
Все одно під заметілі сміх
Для зими напишеться лібрето.
Горобці, ворони, снігурі
І з курми в своїх гаремах півні
Будуть слухать в коловертній грі
І сумні, й веселі хореспіви.
Диригент-вітрисько на фінал
Ще дерева голі відбатожить,
А по всьому в тишу спеленать
Свій етюд поквапиться художник.
ВЕЧІРНЯ СТЕЖКА
Може наснилося мені.
Літ сім зозулі накували.
Я йшов підгледіть в далині,
Де на ніч сонечко ховалось.
Над гаєм місяць кружеляв,
Сплітав у травах тіні густо.
І крався в душу переляк,
Неначе заєць у капусту.
Ще й сич десь лячно заволав.
Але татусь за мною стежив,
Як до дорослості вела
Мене тоді вечірня стежка.
***
Сміється до очей прання
Серед весняної пишноти.
І сонце прагне перейнять
З вервечок кольорові ноти.
У льолях тих, де Сі, де Ля,
Безсоння творчого чимало.
По нотах тих над немовлям
Співала колискову мама.