МОЯ НАДВІРНО!
Присвячується місту мого
дитинства і юності
Надвірно рідна, серце Батьківщини! –
Живу тобою в споминах моїх!
Рідненька призьба. Сад в цвітінні плине…
Струмочком ллється мій дитячий сміх.
І радощів набравши повні жмені,
я з дідом лізу вишні обривать.
На кухні – запах пирогів з варенням.
Навколо літо, мир і благодать…
Минулися дитинства світлі ро́ки
серед твоїх закоханих алей…
У пам’яті – вітрів дзвінкі потоки,
ставки, укриті килимом лілей.
Надхненний краю, гавань супокою –
після терна́ми встелених шляхів.
Я довго жив у розладі з собою,
коли покинув шум твоїх лісів!
Я згадую тебе, моя Надвірно,
У мить зажури, у веселий час.
Душа моя тобі до смерті вірна,
розлука довга не віддалить нас…
На чужині у тихий час вечірній
думками намалюю вороття.
Як мамі син, тобі, Надвірно, вірний
від перших днів – і на усе життя!
Тож розквітай в метафорах поетів,
у пензлях зачарованих митців!
В душі твої я збережу портрети
і вічний промінь щастя на лиці…
* * *
Все менше усмішок, все більше сліз.
Похмурі дні. Блукають містом тіні.
Хтось крихту щастя взяв…і не доніс.
Не дивина – воно ж лежить на міні.
Технічний тиск – високий, як в людей:
безсилі тут і найдорожчі ліки.
Світ вариться у казані ідей
сьогодні, вчора, завтра і навіки.
Музеї душать порохом вітрин.
Скульптурам остогидло позувати.
Для щирості шкодуємо хвилин,
боїться серце мріяти й кохати.
Холодні погляди. Кислотний чеше дощ.
Той п’яний спить, а той голодний просить.
Лягає листя на бруківку площ.
Будинків ліс. В повітрі хтось голосить.
Шукаєш сонця навіть навесні.
Скажіть хто-небудь, а воно ще буде?
Замерзли в грудях жарти і пісні.
Безслідно тануть в інтернеті Люди…
* * *
Уста твої, як дикий мед, солодкі.
Весь сонця жар улігся на долоні.
Серпневі ночі – ви такі короткі,
щоб цілувати очі, очі сонні…
Торкнутись мрій у волошковім полі,
злетіти разом вище хмар і неба…
Сьогодні ми поєднуємо долі,
і – певен – далі проживем, як треба.
Навіки вдвох, мандруючи в світанки,
теплом сердець розводячи тумани,
забудьмо хоч на мить ворожі танки!
Й той бій, що завтра, може, тут настане.
Покличе Матір – я піду до бою,
сховавши слізний поцілунок в душу.
І виживу, бо я живий тобою!
Любові клятву смертю не порушу.
В агонії розбомбленого світу,
крізь присмак крові й пороху набоїв
несу надію, вічністю зігріту,
що завтра день народиться без болю.
Що завтра сльози висохнуть від сміху
і голуби злетять над рідним дахом.
Кохання наше – ця єдина втіха –
не втрапить в пащу розпачі і страху!
В окопах в полі під акорди грому
до серця пригорну твою хустину.
Не плач, кохана! Я вернусь додому!
Надіньте ж, Мамо, хрест – в дорогу сину…
ПІСНЯ ПРО ВІЙНУ
У тумані ледве мріють окопи розбиті,
біля них поля черлені, круками укриті.
Там лежать сини Вкраїни, завзяті до бою,
а над ними човни-хмари манять за собою.
− Де ти, сину, де ти, батьку, де ти, рідний брате?
Вже давно листів не пишеш, і мовчать комбати.
А в Карпатах з росами мальви оживають
і тебе з фронтів далеких вранці виглядають.
Не приїду, я, рідненька, в сторону жадану…
Лиш осіннім першим снігом на щоці розтану.
Розтривожу серденько, сном загляну в очі,
розіллюся маревом на просторах ночі…
Не рони ти, Мамо, сльози, не впускай тривогу.
Щоби діти жили в мирі – помолися Богу.
Твої юні Прометеї примчали до Сходу,
щоб здобути перемогу рідному народу!
Ген, у ковила́х високих, на корінні дуба
батько-вітер, голосячи, пестить мого чуба.
Син не вгледів вражу кулю у розпалі бою.
А у небі човни-хмари манять за собою…
МОЯ ЗЕМЛЯ
Кличуть мене, кличуть
у далекі сни
крила стоголосі
ранньої весни.
Там за вітром мчиться
тополиний пух,
там малює щастя
райдуги навкруг.
Зі списами сонця
у густі жита
птахом увірветься
пісня золота.
Розгойдають небо
хмари-кораблі,
змиють втому роси
рідної землі.
Повернусь додому
з далечі доріг.
Уклонюсь родині,
привітаю всіх.
Поцілую матір,
радісну в сльозах.
Розповім про долю
у чужих світах.
Ген, за небокраєм –
зоряні шляхи.
Наче меч Дамоклів,
два мої гріхи:
що таїв роками
мрію вороття,
що наповнив смутком
мамине життя.
Стежка у долонях –
різьблена печаль.
В сутінках розтане
полум’яна даль.
На твоїх просторах,
рідний краю мій,
душу я відживлю
веснами надій!
Олег ГНАТЮК