У сучасного норвезького художника Еспена Еріхсена (Espen Erichsen) є цикл незвичайних і вельми загадкових картин, де буття людини представлено ніби крізь товщу каламутного скла або наче людина з його картини, на яку ти дивишся, перебуває під товщею льоду — тьмяною, цупкою, розмитою, вельми безжальною, і потребує негайної допомоги від того, хто на неї дивиться. Можна собі лише уявити, як їй там, закутій у лід, страшенно холодно і незатишно. Цей цикл картин можна було б назвати «Утрачений родовід», або «Родина, якої вже немає».
Про щось подібне йдеться і в романі шведського письменника Пера Улова Енквіста «Скинутий янгол» (1985), у якому головному герою сниться жахливий сон, де він бачить свого померлого батька, що лежить у замерзлій землі мертвого зимового поля, а він, його рідний син, має за допомогою льодоруба добути, видлубати із замерлої землі небіжчика, щоб перепоховати його на сільському цвинтарі. Звичайно, такі асоціації, на мою думку, виникають і торкаються глибинних шарів нашої підсвідомості та нашої пам’яті, що дається нам від народження і що є своєрідною пуповиною, яку відтяти здатна тільки смерть живого єства, і вони породжують заглиблення в полотно строкатого і непередбачуваного людського існування.
У свіжому числі журналу «Київ», №1–2, 2021, можна прочитати уривок із роману Михайла Сидоржевського «Візерунки на пергаменті часу. Сугестії» — це поезія в прозі, якщо спробувати визначити архітектоніку цього твору, — важка, як камінь, і вистраждана, наче молитва. Це ретроспективний сутнісний аналіз буття, помножений на людські відчуття, переживання й досвід.
А ще — це обкута залізними шпугами бабина скриня, де колись зберігалося весільне вбрання, а потім — одежа «на смерть».
«…у снах я проживаю інші життя — не знаю, чи свої, чи незнані, чужі…» — пише автор, так, саме крізь сон, на мою думку, ми маємо зв’язок зі світами, які ще не можуть довести у своїх формулах фізики, проте які існують насправді й цьому завжди було багато підтверджень.
Це сповідь людини, гордої за свій рід. Цей текст, події якого для автора є значущими, не можна читати поквапом, бо він щоразу ущільнюється, і крізь нього дуже важко продиратися, наче крізь густющі зарості глоду. Ці надто барвисті мистецьки полотна, які створює словами письменник і які розгортають перед нами минуле, стоять осторонь од марнотратного зашкарублого галасливого сучасного світу, бо їхнє прочитання вимагає певних умов: цілковитої тиші, усамітнення, сільської хатини, осені, дощу… Це має бути місце, куди скверна вбогого пістрявого порожнього життя ще не потрапила. Це щемка сповідь для тих, хто вміє одвіювати зерно від полови. Для її прочитання потрібна й відповідна пора — коли за вікном гупають спілі яблука, що зриваються вітром із гілок, коли вранці овечий гурт підтюпцем біжить у неозоре поле, сповите туманом, коли коротшають дні й довшають ночі, коли в нічному небі повільно викарбовується перша мідь осінніх зірок…
Зображене в творі, що схоже на сновидні картини, має свій потаємний підтекст і ніби занурює читача в давнину, відбиваючи, наче на плесі тихої річки, внутрішню сутність ліричного героя, а це ще дужче прихиляє серця тих, хто потрапляє до цього дійства. Тут є і смерть, і любов, яку не списати пером. І, напевно, геть не владний тоді опиратися читач, коли перед його уявою постають довершені у своєму зображенні картини з минулого, де людина живе своїм звичайним життям у цілковитій гармонії з природою, де журлива пісня здатна вколисати горе, а пам’ять дитини ревно й старанно вбирає пережите. Іван Франко вважав, що поет має пережити все те, що хоче вилити в поетичному творі, пережити якнайповніше, аби пережите втілилося у відповідні слова, якнайбільше відповідні цьому переживанню. Саме це шалене людське переживання, від якого спізнаєш і подив, і приголомшення, можна побачити у «Візерунках…»
Батько, мати, баба Марта, дядько Василь із тіткою Сянькою, сільські дітлахи, солотвинська церква, річка, ліс, поле — ось далеко не всі герої цього твору-спогаду. Либонь, треба звернути увагу й на авторську аскезу в тексті, якою він досягає бачення того, що пересічна людина ніколи не помітить і де все зайве письменник прибирає, лишаючи тільки кістяк оповіді, основаної на епітетах і порівняннях, а також — численних алюзіях. Цей твір — сповідь інтроверта, від тужливої ноти якої серце обкипає кров’ю. Це оповідь про дитинство, дорослішання й зрілий вік. Це оповідка про підсумок життя, яка виокремлює з минулого часу події, навік зафіксовані в пам’яті. Ця проза — виплекана роками копіткої роботи над словом, виношена в зболілому серці, загартована непростим повсякденним життям. Тут постає перед нами зворохоблена оголена душа оповідача, яка здається побіденною, але й водночас — нездоланною. Це своєрідна складна мистецька майоліка — випалена глина сповіді-молитви, густо вкрита складним візерунком слів і образів. На мою думку, можливо, саме в цьому й полягає конечна потреба письменника не оминути увагою те, що було й відбилося назавжди у свічаді його душі. Таким робом, цією геть синкретичною сповіддю, автор віддає своєрідну данину минулому, увічнюючи пам’ять про те, чого вже не вернути, і йому це, як бачимо, до снаги, але й дуже боляче. У його оповіді земне призначення єства оприявлено через образ українського села шістдесятих років минулого століття й розгортає перед нами його велич, першооснову і визначальність. Письменник ніби примушує нас співпереживати тому світові, який змальований у творі, і сам співпереживає разом із нами, і його емпатія — справжня.
Можна тільки привітати автора, який спромігся здобутися на цю потаємну молитву, яку, здається, збагнуть лиш утаємничені. Назагал, людина ще за життя обирає свій хибний або правдивий шлях. Герої цього твору живуть своїми життями — зі словом, дарованим Господом, і з потребою вже потім, як сплинуть роки, як личить стрінути смерть.
Душа автора на сторінках цієї сповіді — неначе старовинне жлукто, де він золить цупке полотно людського життя. Він щомога ретельніше і дбайливіше добирає відповідні слова, якими увиразнює власний досвід, утілений в оповіді. Наприклад: «…йому чомусь пригадалась солотвинська церква з дзвіницею, така незрівнянно височезна і стрімка в його щемливому й неймовірному дитинстві…» або «…сни забирають, висисають із мене сили…».
Тут слово постає як хліб, що є за ціну золота, де є суще й незбутнє, де є хлопчик, який біжить на Різдво засніженою вулицею села у передчутті великого свята — здається, безбач, і геть не дібрати нам, читачам, що насправді сталося зі світом відтоді, як це насправді було, бо те, що ми маємо тепер, — нікчемно мале, якщо порівняти його з тим, що пронесла крізь літа людська пам’ять. Слова автора раз у раз то посилюють, то ослаблюють зорові образи, лунаючи то голосно, то притишено, вимагаючи від нас цілковитої зосередженості й уваги. Письменник змальовує такий оманливо-чистий, проте й злудний світ, де сув’язь думок щільно примикає до пам’яті, де читач здатен відчути й терпкий запах щойно зораного перелогу, і затишний запах овечої вовни, намотаної на кужівку, і тепле пір’ячко маленької пташки… Саме так: маленька пташка, яку побачив автор на Теплого Олекси і яка так наполегливо билась у вікно, наче подаючи Божий знак… Але найбільше, як мені здалося, болить авторові неспромога людської пам’яті вберегти те, що вже пішло назавжди, тієї пам’яті, що зводить доконечно й нанівець людську душу, прирікаючи її на суцільне страждання. Він пише: «…бо що є людина, розтерзана любов’ю й ненавистю, під вічним небом на роздоріжжях життя?»
Читаючи цей твір, я уявив, як неймовірно важко було письменнику спуститися в копальню власної душі, щоб видобути звідти справжній мистецький витвір. Уявімо лишень, скільки сили і часу забирає на це подібне письмо, де немає жодного зайвого слова.
Тут виникають філософські запитання: чим є людська пам’ять?.. Вона дається людині як дар чи як покарання?.. Чи спроможна людина протистояти минулому або й геть забути його?.. Для чого ми приходимо у цей світ?.. Як пережити втрату рідної людини?.. Чи, може, пам’ять — це рана, яка кровитиме все життя і яку не вилікують жодні ліки?..
Я б порівняв цю прозу з домашнім хлібом, тим, який пекла колись моя покійна бабуся, тим, зі старої вкраїнської печі — саморобним і запашним.
Я не відаю, чому, але від потужних, ніби вибух, тяжких, як доспіле зерно, і густих та пекучих, мов гречаний мед, рядків цієї щемкої сповіді лишається посмак гіркоти й втрати. І найжахливіше, що ця втрата є непоправною і надто болісною, і ти це розумієш, але зарадити цьому нічим не можеш. Нам завжди здається, що втрата — це десь окремо, це не з нами, це не про нас, однак спливає час, і ми розуміємо, що людське життя — це не лише радість, а й горе, що це не лише якісь здобутки, а й, на жаль, утрати, які нам потім надто важко і сприймати, і переживати, і звикати до них. Але втрата — це певний досвід. І людина несамохіть набуває його протягом життя.
Далебі, у творі є дуже болісні й пекучі рядки про Татову й Мамину могили — це жахливо, коли батьки відходять навік у світ небесний, лишаючи сиротами тих, хто досі з ними був поряд. Тому автор мав шалену знадобу саме такої сповіді, щоб не розминутися з тим, що вже пішло, і щоб потім, коли збіжать роки, не класти собі на карб, що не розповів про те, що відчувала його душа, таким чином віддавши данину роду і пам’яті.
Письменник-ратай зробив усе, щоби його поле рясно вродило, і воно подарувало нам усім спіле тяжке зерно з тих образів-слів, яких ми бачимо в оповіді, а, як ми знаємо, хліб, спечений із такого зерна, — найсмачніший.
Нехай горня зоря минулого, мідь якої повільно гасне в бурхливій річці сучасності, ніколи не западе у непам’ять, а льодоруб видлубає з льодяної криги те, що колись мало душу і втілить словами те, що й досі болить.
Завершуючи ці враження від твору й повертаючись до початку допису щодо дивних норвезьких картин Еспена Еріхсена, розмірковую: а може, це не ті люди, що зображені на них, перебувають за товщею льоду, а ми самі?.. Або, може, це на нас натягнуті незграбні старовинні водолазні скафандри, через тьмяне скло яких ми, як налякані буревієм птахи, що принишкли у щілинах скель, щосили намагаємося роздивитися й осягнути всесвіт?..
7–8 березня, 2021 рік
В’ячеслав ГУК