Світлана Лавочкіна — сучасна письменниця й перекладачка. Народилася в Україні, уже багато років мешкає в Німеччині та пише англійською.Її романи виходили друком у США і Німеччині, вона отримала кілька престижних літературних нагород. Нещодавно переклала українською свій роман «Карбон», у якому йдеться про загублену Атлантиду Східної Європи — Донецьк.
— Ви народилися в Запоріжжі, але так склалося, що вже досить тривалий час мешкаєте в Лейпцигу. Розкажіть, будь ласка, про свої перші враження емігрантки, порівнюючи цих два великих міста — тодішнє Запоріжжя й тодішній Лейпциг.
— Квиток в один кінець — «безповоротний», пам’ятаю, коштував 100 доларів. Це був травень 1999 року. Спершу — маршрутка «Запоріжжя — Київ», а потім — величезний міжнародний автобус через усю Україну та Польщу. Усе наше майно помістилося в чотири валізи. У трьох із них були книжки. Під час подорожі мене постійно нудило, бо я була при надії. Автобус підстрибував на вибоїнах, і я боялася, що дитина теж вистрибне з мене. Але щойно перетнули українсько-польський кордон — трасу ніби випрасували — я ніколи не забуду цього почуття дива: подорож продовжувалася ніби на злітній смузі.
Перше наше помешкання було, до речі, не в Лейпцигу. Нових єврейських емігрантів спочатку поселяли в тимчасові гуртожитки. Ми потрапили до стародавнього саксонського курортного містечка Меране — неймовірної краси: абрикосові та рожеві вілли, свіжоскупані в пахощах екзотичних квітів і чагарників, — я таких ніколи не бачила. Узагалі мене досі вражає любов німців до матеріальної культури. Чистота — головна чеснота Німеччини.
Ми мешкали у колишній радянській казармі: спартанська кімната, служби на поверсі, комунальна кухня, чергування, яка кімната чистить убиральні. Але у вікно нашої кімнати дивилася грубезна сосна, а поза гуртожитком було золотюще ріпакове поле. І духмяне повітря, яке можна було намащувати на хліб. Після брудного, занедбаного, кутастого Запоріжжя 1990-х ми почувалися начебто десь у вельми затишному вирію.
Класичні історії про те, як емігранти зі Східного блоку наприкінці минулого сторіччя непритомніли в західних супермаркетах, — не вигадка. Зі мною теж таке трапилося.
Узагалі, у той час ми не відчували, що перебуваємо на найнижчому щаблі суспільства, «танцюємо від пательні»: нам здавалося, що ми чемпіони та багатії.
Новим емігрантам землі Саксонія дозволяли вибирати, де остаточно оселитися: Хемніц, Дрезден, Лейпциг. Мешканці гуртожитку купували квитки на електричку й великими компаніями їздили до цих міст, аби роздивитися. До Хемніцу ми так і не потрапили. Дрезден вражав історичним шиком у центрі, але житлові райони мало чим відрізнялися від, скажімо, київського Лівобережжя; ми хотіли чогось геть іншого, незвичного. А ось Лейпциг, хоч і велике місто, де за часів НДР відбувалися торговельні ярмарки, увесь дихав такою домашньо-затишною магією, що неможливо було не закохатися в це місто з першого погляду, де сучасність гармонійно поєднувалася з історією й мистецтвом. Бах, Мендельсон, Ґете жили та працювали тут. Югендстиль, бароко, баугаус, Ренесанс, новітня скляно-дерев’яна архітектура — і все досяжне, житлове, без музейного неврозу — «туди не лізь, тут не чіпай».
Тоді у Лейпцигу ще з часів Другої світової війни лишалося багато чорних нежилих будинків, які за 22 роки на наших очах відновили, відремонтували. Ми оселилися в районі Вальдштрассенфіртель, де до війни мешкала більшість лейпцизьких євреїв — під час Голокосту вони, 30,000, майже всі загинули. А ми, уперті, повернулися.
Мені дуже подобалося відчуття безпеки: ти можеш гуляти Лейпцигом у будь-яку годину доби, і ніхто тебе не образить. У Запоріжжі я завжди була напоготові — оминала підворітні, здригалася, коли компанія підпитої шпани вигукувала мені вслід скабрезності.
Коли лишаєш батьківщину ще молодим і розлюченим на «совок» і «постсовоччя», хочеться занулитися й цілком і повністю поринути, зануритися в нову культуру, нові обставини, нову мову. Генетично в мене немає жодної краплі слов’янської крові, як виявилось із новітнього тесту MyHeritage, який я зробила задля втіхи. Я — єврейка-ашкеназі, а ще трохи туркиня. Мій зв’язок із батьківщиною був завжди суто мовним, географічним. Узагалі я космополітка, громадянка світу, перекотиполе, але, дивна річ: тільки коли проїжджаю дев’ятиповерхівки на заході Лейпцига, відчуваю спокій. Не дивно, я зросла в такій. Іще й досі, коли прокидаюся вранці, мені завжди здається, що я вдома, у своїй запорізькій дитячій кімнаті на вул. Шкільній, 10. І у вікні я бачу не сосну, а високу тополю. А перед сном перед очима — широчезний Дніпро, пляж Алюмінієвого заводу, де одного разу сорока напаскудила мені на волосся, і «Дубовий гай», де було перше побачення з моїм майбутнім чоловіком. Згадую, як із друзями влітку на хортицьких скелях дражнила пасажирів прогулянкових катерів. Я вже чотири рази приїжджала до України — до Києва та Миколаєва, але так і не наважилася завітати до Запоріжжя, хоч і прагнула. Довелося собі зізнатися: я просто боюся, що всі нашарування зрілої людини там із мене злетять, як лушпиння з цибулі. Запоріжжя поглине мене, і я знову стану беззахисною дурною дівчинкою, якою покинула його колись, і не знайду шляху назад.
— Ви народилися в Україні, зростали в російськомовній родині, тепер мешкаєте в Німеччині, викладаєте в німецькій школі та пишете англійською. Розкажіть, як відбувалася ваша така карколомна трансформація як митця, які труднощі вам довелося долати, щоб досягнути омріяної мети?
— Я не відчувала це як труднощі, хоча в житті мені нічого не давалося легко. Просто така в мене біографія, так склалося. Межа між мрією та дійсністю є набагато тоншою, ніж нам здається. Мій принцип — приходити «з вулиці», без блату і стукати в зачинені двері, якщо я вважаю, що там, за дверима, є те, що важливе. Стукати, доки не відчинять. Або розчинитися у водицю й протекти крізь шпару. Або розтрощити ті двері до дідька. Просто треба розуміти, де двері, а де мур — і чи вартий він моїх переламаних суглобів. І мати дуже-дуже багато терпіння. Роки. Десятиріччя.
— Лейпциг — це Східна Німеччина, яка до 1989 року, по суті, була окупована Радянським Союзом. У чому ви побачили розбіжність між німцями зі Сходу і Заходу? Чи існує ще й досі оцей незримий Берлінський мур між сучасними німцями, між поколіннями, який розділив їх колись?
— Безумовно. Хоча молодь уже однакова, бо зростала в об’єднаній Німеччині, часто — у змішаних «східно-західних» родинах. А от покоління сорокарічних і старше ще й досі відрізняються. Німці самі люблять про це говорити, порівнювати.
Східні німці — прямодушні, бувають нудні, скромні, невибагливі, чесні до безтактності, з ними дуже приємно мати справу. Завжди розумієш, чого очікувати, знаєш, що якщо пообіцяють, то обов’язково виконають. Західні — дуже американізовані, природжені актори, упевнені в собі, незалежні, без комплексів, майстри спілкування. З ними цікаво, часто це яскраві особистості, але треба іноді запитувати себе, чи вони щирі в тому, що кажуть. Мушу сказати, що дуже ціную своїх нових співвітчизників, східних або західних, але вони, як пиріжки з яйцем, а я звикла до гострих чебуреків із непередбачуваною долею щурячого м’яса всередині.
— Як відомо, ви як письменниця обрали для своєї творчості англійську. Чи складно було це зробити, адже тих знань, які давали радянська школа і порадянський виш, було, звичайна річ, замало. Якщо подивитися на результат — ви провели просто колосальну роботу, як колись, без перебільшення, Джозеф Конрад, аби вас почули в примхливому світі сучасної англомовної літератури. Як ви працювали над удосконаленням англійської, а також власної письменницької майстерності?
— Серйозно писати я почала досить пізно, у 32 роки. У моєму оточенні не було літераторів, і я довго не наважувалася, а займалася зовсім іншими справами.
Але, пам’ятаю, у другому класі завела собі зошит, який назвала «романом», і писала в ньому фіолетовою чорнильною ручкою тією англійською, яку на той час вивчила у школі, — у моєму розпорядженні було, може, двісті слів, але уявляла, що пишу на сторінках зошита вибагливі й красиві тексти, хоча, звісно, це було не так. Писати російською мені ніколи не спадало на думку, бо класики вже все зробили, і не мені з моїми дешевими чоботями лізти на їхні недосяжні «олімпи».
Англійська стала для мене втечею з СРСР, внутрішньою еміграцією. Ще маленькою дитиною я розуміла, що з батьківщиною щось не так, але не могла збагнути, що саме, а іншого досвіду в мене не було, аналізувати не вміла.
Мені пощастило вчитися в найкращій у місті спеціалізованій школі з поглибленим вивченням англійської мови, славетній 11-й. Тому моя підготовка на той час була непоганою. Проте поступити на факультет іноземних мов виявилося справжньою одіссеєю. Це був останній рік, коли приймальні комісії ще дотримувалися єврейської квоти, до того ж мої батьки вірили в можливість поступити без хабарів і домовленостей. У Москві я недобрала одного бала. Мене не взяли ані в Києві, ані в Харкові, ані в рідному Запоріжжі. Тільки в Горлівці мене прийняли після першого ж іспиту.
У студентські роки та після я багато читала, студіювала нову лексику, але без фанатизму, нічого дивовижного, тому що були студенти набагато сумлінніші. Про дитячу мрію писати англійською я геть забула аж до 2005 року.
Люди, як я, в Україні 1990-х не були потрібними. Наукова кар’єра означала бідність церковної миші, тому я відмовилася від пропозиції йти в аспірантуру. Я дещо соціопатка, не вміла підкорятися ієрархічним структурам, тому вилітала зі шкіл, де працювала. Ділового хисту теж не мала. Чіплятися за кланові ієрархії, блат — мені було просто гидко. Тому еміграція була логічним, неминучим кроком.
Щодо письменництва, то воно для мене стало якимось внутрішнім диктантом. Я завжди знала, що хочу сказати, а потім висиджувала, як курка, правильні слова, щоб це змалювати.
— Які письменники стали для вас взірцями й надихають на творчість?
— Майкл Ондатже (автор «Англійського пацієнта»), Дерек Уолкот, Мілан Кундера, Джон Максвелл Кутзее, Тед Г’юз, Володимир Набоков, Осип Мандельштам, українські метри — Василь Голобородько і Дмитро Кремінь. Миколу Гоголя вважаю своїм дідусем. Практично навчитися писати мені допомогли книжки Айріс Мердок.
Проте надихають мене не так письменники, як звичайні люди, природа, історія, мови. А також неоціненна допомога супутників — літературних друзів і муз.
— Сучасний німецький читач. Який він? Що читає? Які теми актуальні для літератури Заходу?
— Читачі художньої літератури ще не вимерли, хоча боротьба літератури з «Нетфліксом» і соцмережами нерівна. Молоді німці, які все-таки читають, захоплюються фентезі, звісно, а зрілі читачі люблять історичні книги — принаймні такий у мене досвід.
— Розкажіть про свої книжки. Про що вони? Яку тематику в них порушуєте і висвітлюєте?
— Коли я почала писати, то моїм кредо було зробити англійській вітамінну ін’єкцію східноєвропейського світогляду, фразеології, психіки — щеплення синтетизмом. Писати про те, що добре знаю, але чого не знає англомовний читач. Так я написала «Зап» — трагікомічний роман про єврейську родину в Запоріжжі часів застою й новелу «Княгиня греблі» (Dam Duchess) — про будівництво Дніпрогесу за часів Сталіна, яку закінчила напередодні народження мого молодшого сина. Про Дніпробуд на Заході ніхто вже не пам’ятає, тому я хотіла оживити цю сторінку нашої історії для англомовних читачів. Матеріал я збирала не лише з офіційних джерел, а й із приватних блогів нащадків тих, хто будував цю монументальну водорубку — м’ясорубку життів. Головна героїня новели — завідувачка відділу кадрів Дніпрогесу, у дореволюційному минулому — московська аристократка з можновладної князівської родини, що вимушена пристосовуватися до нового брутального режиму всілякими способами, зокрема дуже неортодоксальними. Така насправді існувала. Новела безжальна, як і тридцяті роки в СРСР, але вона на свій кшталт святкує красу слова, природи, професій і воління жити. «Княгиню греблі» було відзначено Паризькою літературною премією. Судили анонімно, це було вимогою, журі не знало, хто автори. Про мою новелу думали, що її написав чоловік. Члени журі писали у звіті, що їм було боляче читати, тому що твір вибивав їх із зони комфорту.
Моїм дебютним романом був ZAP — скорочення від «Запоріжжя», що в англійській утворює каламбур: «руйнувати» або «швидко проноситися». Ми, запорожці, як відомо, називали наше місто Запор, але в англійській така назва не була б лексично вдалою. «Зап» — бурлескна, авантюрна, нахабна трагікомічна сага про радянсько-єврейську родину. Книга охоплює часи від 1821 до 1994 років. Основні події відбуваються в 1970–1980-ті у Запоріжжі, Москві й Одесі. Усі численні герої — божевільні мрійники, але їхні різноманітні мрії дивовижно здійснюються, іноді дуже дорогою ціною. Роман потрапив у шорт-лист Tibor&Jones Pageturner Prize у Лондоні.
«Зап» вийшов у німецькому перекладі 2019 року, «Княгиня греблі» вийде у 2022-му у видавництві Voland & Quist. Цікаво, що німці ще жвавіше реагують на «Зап», бо тематика їм близька, принаймні минулим мешканцям НДР. Як і «Княгиня греблі», книга поляризує критиків і читачів, але це й було моєю метою. Статтю про роман у газеті Frankfurter Allgemeine супроводжувала світлина Запоріжжя з пташиного польоту, на якій було видно дев’ятиповерхівку, де я зросла… Чиста випадковість, але було приємно.
Мій художній фетиш — контраст, екстремальні умови фізичного та психічного існування як норма. Я спостерігач краси, але не в сенсі «Ой, яке синє небо, а яка рожева квіточка на зеленій гілочці»… Краса є в пристрасті, у ваді, у злочині, у лихослів’ї. У колізії ліризму та жорстокості. Я далеко не відкрила цю Америку, просто дотримуюся цього погляду.
Люблю провокувати, порушувати табу, ніби мщу за слухняне дитинство. Моя мама часто каже: «Світлано, ти маєш такий тендітний, інтелігентний вигляд, звідки в тебе така брутальність у письмі?» — «А що, мамо, чи я брешу, коли пишу?» — «Ні, не брешеш…»
— Щодо мови. Коли ви знову повернулися до української у своїй творчості, адже, як мені відомо, підготували переклад українською одного зі своїх романів, який нещодавно виданий у США. Про що цей твір?
— Я провела свої найсуттєвіші роки в Горлівці — навчалась у педагогічному інституті іноземних мов, тобто моя доросла мозкова начинка родом із Донбасу. Усі мої перші свідомо обрані друзі, майбутні колеги-філологи — донеччани. Початок цієї жахливої війни був для мене особистою катастрофою, шоком, незважаючи на те, що я давно поїхала з України й пропустила часи справжнього цвітіння європейського мегаполіса-Донецька 2000-х років. Злість, безсилля, скорбота. Але що робити, якщо ти перебуваєш на відстані?..
Що я повинна була робити — зрозуміла несподівано. Улітку 2016 року я вже починала якийсь новий проєкт із «західною» тематикою, але це було як наказ: перші слова вогнем упали на мене десь у саксонському лісі, і я різко змінила літературний курс на 3,5 роки, які мені знадобилися для того, щоб написати «Карбон». Я усвідомлювала, що в мене волею обставин є особливий набір ресурсів, які повинні бути використані. Я пишу англійською, маю якесь коло читачів, тобто транзитів перекладу не потрібно.
Про Донбас написано багато віршів, романів, знято стрічок, але мені здавалося, що Донецьк заслуговує ще на один твір, на увагу Заходу, який надто швидко забув про його страждання. Мої друзі — корінні донеччани — дали мені остаточне моральне право писати про загублену Атлантиду Східної Європи. «Пиши, довіряємо тобі», — сказали, ми допоможемо. І вони були моїми детекторами брехні, генераторами ідей, джерелами сюжетів, ділилися зі мною біографічними та професіональними таємницями, які досі нікому не розповідали, «але для нашої штуки — нехай».
«Карбон» — це історичний роман у віршах, квадрилогія, яку можна читати як лінійно, так і в абиякій послідовності частин. Книгу можна сприймати багатошарово: як шельмівсько-пригодницьку історію, щоденник подорожей світом, любовну драму, енциклопедію фахів і ремесел, психологічно-філософське дослідження східноєвропейської свідомості, але насамперед — як молитву про загублену Атлантиду Східної Європи — Донецьк. Утім, «Карбон» не є книгою про війну, хоча війна хронологічно завершує наратив. Головні герої — донеччанин Олександр, син шахтаря, і донеччанка Ліза, дочка дільничної лікарки. Протягом тривалого часу їхні бентежні шляхи не сходяться. Олександр стає висококваліфікованим ковалем, Ліза — синхронною перекладачкою. Урешті-решт вони знайомляться під час ділової зустрічі в Німеччині на початку 2014 року, напередодні війни на Донбасі, і це знайомство матиме вагомі наслідки.
У січні 2020 року, ще до пандемії, я приїздила до Києва побачитися з друзями. Я тоді щойно закінчила писати «Карбон». Ми снідали в ресторані Pastateca на Льва Толстого, неподалеку від університету та пам’ятника Шевченку. Моя дорога подруга-однокласниця Орина пригощала мене дивною солоною вівсянкою з пармезаном, а я розповідала їй, як працювала над книгою — гіперактивна ейфорія від закінчення, як це завжди буває, переходила у млосну тривогу за майбутнє, бо тоді навіть іще не знала, як складеться англомовна доля моєї книжки. Орина послухала й сказала: «Ти повинна перекласти її українською. Вона буде цікава українському читачеві».
Пропозиція заскочила мене зненацька: «Орино, це неможливо, адже моя українська — пасивна. У мене немає часу. Це не моя кваліфікація. Навіть іншого перекладача я не знайду, бо ніхто не зможе мою навіжену ідіосинкразію перекласти — та ще й віршами». «Я запропонувала, а ти поміркуй, не квапся», — спокійно відповіла подруга.
Це сталося несподівано через кілька місяців. Мій новий друг у фейсбуці, сучасний австралійський поет, умовив мене перекласти кілька його віршів українською. Я, звісно, не хотіла, але він дуже чемно наполягав. Я переклала. Їх надрукувала «Українська літературна газета». Тоді я подумала: може, мені перекласти кілька власних віршів? Переклала, написала пані Теодозії Зарівній, і вона їх надрукувала в журналі «Київ». А там і збулося передбачення Орини: прийшла черга «Карбону».
Перекладати було неймовірно важко, мені здавалося — не здужаю, але щоразу українська нагороджувала мої зусилля. Є фрагмент в оригіналі, написаний шлокою, — це давньоіндійський санскритський епічний віршований розмір, дуже незручний навіть для лаконічної англійської. Я спершу подумала: грець із ним, не буду зберігати, бо це неможливо в українській, проте покрутила туди-сюди, і, о диво, навіть шлоку всотала ця дивовижна мова…
— Як ви ставитеся до сучасного українського літературного процесу? Хотілося б почути вашу думку щодо цього — думку митця із Заходу.
— Українська мова та література нині на початку, так би мовити, Ренесансу, проте не гармонійного, веселкового, а суперечливого, войовничого, іще холодного, як березень: фаза збирання каміння та зламу криги — не буде перебільшенням порівняти сучасну ситуацію в українській літературі з часами Шекспіра в Англії. Це унікальна ситуація, про яку може тільки мріяти сонний розмаяний Захід. Після розстрілу українського Відродження в 1930-х роках тепер Україна вивойовує ще одне, але його вже не розстріляють зовні, бо воно надто потужне й гінке, хоча треба пильнувати, щоб воно само себе не зжерло зсередини.
До речі, твори, написані українською, дуже впевнено почуваються на іноземних ґрунтах, тому що ця мова — вельми пишна, гнучка, універсальна, емоційна, така, що може «хамелеонити» в іноземних сукнях, не загублюючи своєї унікальності. І, на відміну від «стомлених» світових мов, вона має дорогоцінні невичерпні копалини лексики та синтаксису. Це великий шанс для сучасних українських митців.
Думаю, було б дуже добре обійняти всі діалекти, які є в українській, і щоб література відбивала це різноманіття. Наприклад, ніхто не переймається, що англійська або німецька існують у безлічі самостійних різновидів: ірландська, американська, австралійська, карибська. Індійська англійська — «хінгліш» — уже давно має свій повноправний статус, наприклад, у слововживанні та вимові. Баварці на півдні Німеччини часто не розуміють остфрізців на півночі, але все одно це — німецька.
Митець — це таке саме ремесло, як, скажімо, перукар, м’ясар, хірург. Бах писав музику, Шекспір писав п’єси, бо в їхніх творчих копальнях були суворі дедлайни. Не напишеш — не поїси. А у Вільяма Блейка за життя було, може, із двадцять читачів. Навряд чи вони здогадувалися, що століттями нащадки будуть їм молитися.
Найкращі з письменників — шахтарі слова, які занурюються в антрацитні шпури людського досвіду, а хтось сягає й поза межі домашньої земної кори і торкається мами-магми — універсального, дистильованого полум’я, що горить для всіх гомо сапієнс Земної кулі. Але ми вже маємо бути вдоволеними, якщо з нас вийдуть сумлінні асенізатори — золотарі людських душ! Писати має бути важко, боляче та незручно, байдуже, навіть якщо ти пишеш про квітоньку в садочку, бо без болю ми — не літератори, а ексгібіціоністи.
Результати нашої роботи не такі очевидні, як красива зачіска, чисті латрини (громадські вбиральні в Давньому Римі — прим. ред.) чи врятоване життя. І більшість людей просто живе сучасними технічними розвагами (Тікток, Фейсбук, Інстаграм) — без літератури. Ми хочемо, щоб хтось захотів витратити багато годин свого життя на нашу писанину? То за це маємо запропонувати людям посутню літературну компенсацію, те, що допомогло б їм, здивувало б їх, утішило б, заспокоїло б чи шокувало. Ми повинні шанувати читачів. Тому, переконана, нам усім, письменникам, треба зняти корони та мантії нагород — королі в літературі всі голі. Зняли — і навпростець у копальню, у помийницю. Про наші премії всі забудуть, а лишиться тільки словесне м’ясо творів. Або просто — тлінний кістяк, без нічого, тлінь, яку згодом розпорошить вітер. Тільки нашим нащадкам буде видно, що зогниє, а що закам’яніє-затутанхамониться на віки.
— Ви є ще й учителем. Розкажіть про сучасну німецьку школу. Який досвід щодо шкільної освіти ви могли б запропонувати втілити в Україні?
— Я впевнена, що найстародавнішою професією є саме вчитель, а не те, що відразу спадає на думку. Он подивіться на шимпанзе, із якими ми, як стверджує наука, мали спільного предка якихось шість мільйонів років тому. Мавпи навчають своїх дітей збирати правильні плоди й коріння, щоб не отруїтися, загострювати паличку, щоб порпатися нею в мурашнику й витягати звідти живих мурашок для їжі. Малюки спостерігають за дорослими й навчаються мистецтва конфлікту та самоствердження. Це і є трансмісією культури, без якої не вижити, і це нічим не відрізняється від сучасного викладання. У добрих мавпячих мам — упевнені в собі, здорові, добре доглянуті дітки, які згодом посідають позиції альфа-самців і самиць. У поганих матерів діти часто гинуть або зростають непридатними до життя паріями. Професія вчителя однакова в усіх країнах світу, незважаючи на культурні розбіжності. І практика викладання теж суттєво не відрізняється. Узагалі ми вчимо не фаху, а тому, ким ми є — подаємо дітям архетип, не обов’язково позитивний.
Німецька середня освіта непогана, але далека від ідеалу. Її багато критикують за формалізм, сухість. Якщо вже брати системний приклад із когось, то це з фінів. Їхня освіта — одна з найкращих у світі. Щоправда, можна сказати, що німецька й українська системи можуть одна в одної чогось повчитися. Українці могли б подарувати дітям більше часу на зростання — у Німеччині школу закінчують у 18–19 років. Школярі мають змогу більше про себе дізнатися, зрозуміти, ким вони хочуть бути в майбутньому, а не бігти необмірковано до першого-ліпшого вишу або училища, бо батьки лаються, а держава каже, що твій час уже настав, а тому тобі треба нарешті визначитися. Проте в Україні більше хороших шкіл із поглибленим вивченням окремих фахів, тому Німеччині слід було б до українців придивитися.
У 2017 році я мала нагоду виступити перед студентами Миколаївського університету. Їхній розум, свіжість думок, незіпсованість — дуже глибоко мене вразили. Це і є майбутнє, і в освіту потрібно вкладати багато грошей, і вчителям платити не принизливі копійки, а гідну зарплатню.
Маю сказати, що з класичною державною освітою я за 18 років учителювання справи майже не мала, оскільки працюю у Вальдорфській школі, яка дуже відрізняється від державної. Це популярна альтернативна педагогічна концепція, заснована на вченні філософа Рудольфа Штайнера — антропософії, дуже популярний у Німеччині та за кордоном. Змалювати цю систему в одному реченні не вийде, але скажу, що це демократична школа без директора, без підручників, із самоврядуванням і голістичним підходом до освіти. Багато уваги приділяється мистецтвам, ремеслам — від ткацтва до лиття міді, літературі, іноземним мовам, акторській грі, евритмії — дисципліни, яка пов’язує музику, мову та рух. Уживається абсолютний мінімум електронних медіа. Між учнями та вчителями більш сімейні, ніж у державних школах, стосунки. Про молоді особистості піклуються, шукають індивідуального підходу, щоби підтримати їхні здібності, допомогти здолати виниклі труднощі та розвити характер. А втім, учнів успішно готують до державних випускних іспитів; вальдорфські школярі особливо вирізняються глибокими знаннями мистецтва, літератури, мов. Усе це вимагає неабияких зусиль педагогів і дуже залежить від їхньої кваліфікації та навіть певного фанатизму.
— Розкажіть про свої захоплення.
— Люблю готувати, пекти, «цупити» картини відомих художників і по-аматорськи підроблювати їх крейдою на шкільній дошці. Іноді плести дивакуваті светри. Зараз учу турецьку мову. Чи ж я на дев’ять відсотків не туркиня? Може, колись дійде й до івриту. У мене, щоправда, є чудова відмовка: моєю рідною мовою мав би бути їдиш, він дуже схожий на німецьку, а німецьку я вже давно вивчила.
— Що плануєте і про що мрієте?
— Мріяти — це гаяти час, треба робити. Сподіваюся написати мюзикл за «Княгинею греблі» у співпраці з композитором Петером Бауером, із яким уже зробила музичну аудіокнигу за своєю мініновелою у віршах Tumbleweed («Перекотиполе»). І написати новий роман. Але про що він буде — поки що таємниця.
Світлини — із Фейсбук-сторінки письменниці
Спілкувався В’ячеслав ГУК, спеціально для сайту www.nspu.com.ua