Укотре проїжджаючи через Затурці, спрямовуючи погляд на цю місцину, що дала Україні Галшку Гулевичівну та В’ячеслава Липинського, згадую епізод понад чвертьстолітньої давності. Тоді під покровом сутінків опісля Війниці маршрутка «Нововолинськ-Луцьк» вже була майже безлюдною. Праворуч від водія сидів літній чоловік: вони двоє гаяли час у спілкуванні. У середині салону в ролі ще одного запізнілого мандрівника перебував автор цих рядків.
Шофер говорив голосно, здавалося, наче провокував: «От буде тут пам’ятник Липинському. Є й вулиця в Дубно, Рівному… І нащо? І хто він такий, той Ліпінський?». Сусід водія виправив – «Липинський», – але керманич, увійшовши в раж, аж верещав: «Поляк!». Сусід, озирнувшись і розвівши руками, тихо, з залізними нотками у голосі відповів: «Так, поляк. Але який він Українець!» – і взявся переповідати життєпис В’ячеслава Липинcького…
Як завершиться цей діалог, розповім «під завісу».
Наразі ж спробуймо ще раз повернутися до усвідомлення сутності В’ячеслава Липинського, ідеолога нашого державотворення, одного з найвизначніших українських політологів і філософів, який народився і знайшов спочинок (хотілося б сказати «вічний», але у цей непохитний християнський припис по-варварськи втрутилися самі ж земляки) на Волині. Однак чим далі йдемо від 2 липня 1931-го, коли його після смерті в Австрії хоронили, згідно з заповітом, у рідних Затурцях, тим більше знаходимо запитань, зокрема і щодо того, як поляк і католик став Українцем із великої літери.
До речі, автору цих рядків Віталій Кушнір, завідувач відділу Волинського краєзнавчого музею, керівник музею-заповідника В’ячеслава Липинського, зізнався, що вважає твердження, наче славетний ідеолог українського державотворення народився навесні 1882-го в Ратневі, правильним хіба в тому сенсі, що в цьому селі, де міг бути добрий лікар, прийняли пологи. «Саме в Затурцях минули дитячі літа В’ячеслава Липинського до вступу до гімназії, – зауважував він. – Хоча тут неодноразово бував і пізніше створив ряд своїх праць. А скільки листів написано затурцівським адресантам!.. Липинський мав тут багатьох приятелів. Нещодавно придбали промовисте фото, на якому він з Йосипом Королюком, просвітянином, який проживав у сусідньому Зубильному».
Що ж стало визначальним у формуванні в польському середовищі українського патріота? Вибір, безумовно, не був простим, а тим паче випадковим. Можливо, це наслідок не еволюційного процесу, а якогось екстремального випадку? Віталій Кушір стверджував: «Все відбувалося змалечку, послідовно. Це – наслідок сімейного виховання. Так, його вдача формувалася в польській родині. Але ця родина жила місцевими традиціями, підтримувала їх, збагачувалася ними. Українськість прийшла до нього з молоком матері. Вона походила з відомого подільського роду Рокицьких. Материна спадщина – на Уманщині. Там В’ячеслав Липинський навіть побудував хатину. Але в часи так званої революції обійстя спалили, а майно розграбували. Найбільше ж Липинський побивався за своєю великою архівною збіркою первісних документів. Все це знищили, казав він, руїнники України».
У родинному парку Липинських розлогі вікові клени та верба на рукотворному острівці ще бережуть у собі тепло В’ячеславових долонь. Звивиста стежина пам’ятає його сліди. А поза парком і садом – місцина «Безодня». Тут і досі пульсує джерело, з якого пив В’ячеслав Липинський. Зачерпую в долоні – вода здається цілющою.
Саме у рідних Затурцях він назавше запричастився до українських національних джерел. А відтак навчання в Житомирі, Луцьку, Києві, Кракові та Женеві зміцнило цю духовно-інтелектуальну основу. Тож хіба варто подивовуватися, що вже у своїй першій науковій праці «Данило Братковський» (1909 р.), присвяченій речнику українського самостійницького руху, – поетові, закатованому в Луцьку з волі польської влади, – В’ячеслав Липинський чітко визначив свої позиції. Цілком закономірно, що з 1914 року він – член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, і з-під його пера з’являються праці, які залишаються актуальними й сьогодні: «Шляхта на Україні», «З подій на Україні», «Україна на переломі 1657 – 1669 років», «Хам чи Яфет».
В’ячеслава Липинського поет Євген Маланюк називав «Кантом української політичної думки». І це визначення не нівелюється часом. Хіба що варто не забувати й про практику діянь мислителя, який був і дипломатом (очолював посольство УНР в Австрії), і політичним лідером (зокрема, зініціював створення Союзу українських хліборобів-державників). Тому його настанови та перестороги варто б почути сьогодні: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути»; «В даний момент ніхто в Європі сильної і великої Української держави собі не бажає»; «Як показує наше минуле й сучасне, не хочуть чесно допомогти нашим українським силам будувати Українську державу, переконавшись, що вони самі до того не здатні, що ґрунту в нашім народі для українських Наполеонів немає. Замість поступитись в ім’я патріотизму своїми егоїстичними інтересами, вони “хапаються” за зовнішні сили, коли вже власних не стало, укладають різні “угоди” з сусідами України і врешті-решт стають їхніми звичайними агентами»; «І сила, живучість нашої віри, нашої ідеї – не в демократичних словах, які мали б обдурювати виборців, а в тих ділах, на які здатна підіймати наша віра перш за все нас самих, її визнавців» (з «Листів до братів-хліборобів»).
14 червня 1931 року В’ячеслав Липинський помер у санаторії Вінервальд неподалік Відня. Вже за тиждень, як повідомляла газета «Українська нива» (ч. 21, С. 1), за упокій душі славного земляка моляться у Хрестовоздвиженській церкві в Луцьку (до речі, у крипті цього храму поховано уродженку Затурців Галшку Гулевичівну). Православні волиняни вдячно згадували великого українця, який за віросповіданням був католиком.
А в наступному спареному числі згаданої газети (за 15 липня) на с. 1 значилося: «2 липня 1931 р. в селі Затурцях Горохівського повіту при великому здвигу народу поховано тлінні останки В. Липинського. Сумна процесія пройшла від помешкання Липинських повз церкву до костела. До католицької процесії прилучилась процесія з православної церкви. Після заупокійного богослужіння в костелі рідні, приятелі і знайомі віднесли домовину небіжчика на цвинтар, де тіло його спочило в родовому гробовці… Від українського громадянства були присутні: інж. Пилипчук, Єв. Петриківський, П. Редькович, Хар-Лебідь-Юрчик, доктор М. Левицький, Єв. Тиравський з дружиною, п. Н. Білинський, інж. Васильківський і дир. Білецький. На могилу покладено багато вінків, серед яких виділялися вінки з блакитно-жовтими стрічками: від українського громадянства, від Товариства ім. Лесі Українки і від Українського клюбу “Рідна Хата” в Луцьку. Згідно з волею Покійного, над домовиною не було виголошено жодних промов».
Як розповідав автору цих рядків Віталій Кушнір, оскільки на цвинтарі не було родинного склепу (раніше, вірогідно, тут було поховано Емілію Бичковську – бабусю В’ячеслава Липинського), то його довелося вимурувати наприкінці червня тридцять першого. Пізніше в ніші поряд з домовиною видатного українського мислителя поставлять домовини сина-немовляти та дружини молодшого брата Станіслава, яка померла 1939 року.
Здавалося, на вічний спокій ніхто не чинитиме замаху. Та не так сталося…
З приходом «радянських визволителів» розпочалися щонайцинічніша вакханалія, тотальна руйнація, небачене знелюднення, безперервний страх, безкарність слуг режиму. Відчув це сповна і Станіслав Липинський, видатний вчений-селекціонер, який вивів ряд сортів пшениці та картоплі. Він господарював у родинному обійсті. Новій владі не сподобалося, що навпроти будинку з чотирма колонами стояла на п’єдесталі мармурова статуя Богоматері. Скульптуру скинули, а на п’єдестал поставили бетонного жеребця, засвідчуючи, що відтепер у націоналізованому обійсті – державні стайні (пізніше – племоб’єднання).
Уже й тоді невідомі зловмисники намагалися пограбувати могилу В’ячеслава Липинського. Тому його брату Станіславові довелося навіть найняти охоронця. На якийсь час це зупинило варварів. Але те, що побачили жителі Затурців одного із ранків сорок п’ятого, вжахнуло навіть бувалих у бувальцях. Склеп розбитий, на траві – тіло В’ячеслава Липинського, викинуте з труни…
Тлінні останки знову повернули землі. За чутками, грабіжників цікавила металева домовина, в якій з Австрії перевозили померлого Липинського. Вони мали намір, переплавивши її, виготовити посуд. Можливо, так і сталося. Адже Зійон Зінчук, 1900-го року народження, неодноразово сумно казав: «Як гляну на алюмінієву ложку чи миску, то їсти не можу».
А чергового, здавалося, остаточного удару у війні з пам’яттю завдали 1953 року, коли католицький цвинтар у Затурцях розрівняли бульдозером.
Лише 1989-го рухівський осередок звернув увагу на потребу вшанування пам’яті В’ячеслава Липинського. Дев’яносто першого за кошти, зібрані під час колядування та вертепних дійств, придбано саджанці; довкола відновленої могили закладено сквер. А на стодвадцятиліття скульптори Ірина та Іван Дацюки виготовили погруддя славетного земляка, встановлене на надмогильному п’єдесталі (архітектор – Андрош Бідзіля). Філософську, політологічну, духовну спадщину В’ячеслава Липинського вивчають у всіх вищих навчальних закладах. А настанови Українця з великої літери – своєрідний рятівний дороговказ і для нинішніх, і для прийдешніх поколінь співвітчизників.
Як ілюстрація до висловленого – цитата з листа В’ячеслава Липинського до Богдана Шемета: «Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб знайти розуміння, знайти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів». За умов, коли проти нашої країни триває агресія Росії, ці настанови великого Українця із Затурців не просто актуальні.
…Повертаючись до початку цього тексту, де йшлося про дискусію між водієм маршрутки та пасажиром, зізнаюся – діалог закінчився несподівано. Авто зупинилося в Затурцях напроти пам’ятника В’ячеславові Липинському. Ми вийшли та кілька хвилин стояли мовчки. Відтак, водій, знявши картуза й уклонившись перед пам’ятником, розчулено мовив до свого літнього співрозмовника: «Дякую, батьку. За правду про Великого Українця Липинського. Буду розказувати всім».
Віктор Вербич