Ніна Хіль… Завжди доброзичлива, усміхнена. У блакитних очах – приязнь, любов. Такою світлою запам’яталася Ніночка всім колегам по перу.
А познайомилися ми ще в юності, у сімдесяті роки. Разом були на семінарі творчої молоді у пансіонаті «Пролісок». Тоді такі заходи організовував обком комсомолу разом з облрадою. Ми раділи, що маємо можливість спілкуватися, почитати свої твори, послухати критичні зауваження та висловитися самим.
Ніна писала гарні вірші. Була справжньою майстринею рими, сюжет поезій був цікавим. Її творчість захоплювала багатобарв’ям художніх засобів, щирістю та невимушеністю. Кожен вірш – нове відкриття. Писала вона і прозу. Несподівані колізії сюжету, чітко окреслені персонажі, гарно виписані пейзажі.
Подружилися відразу. На семінарі були прекрасні поети і прозаїки: Володя Іноземцев, Юрій Кібець, Любов Голота, Оксана Сосюрченко, Юрій Кириченко, Анатолій Шкляр, Саша Басанець, Володя Безуглий, Юрій Буряк, Людмила Левченко, Тетяна Хомич та інші. У когось уже були міжзоряні польоти, хтось тільки лаштував свій зореліт. Але всіх нас об’єднувала творчість. Усіх об’єднувала доброзичливість, бажання щонайбільше поспілкуватися – і себе показати, і інших послухати. Після цікавих лекцій та зустрічей із письменниками-класиками (з нами були і Віктор Корж, і Сергій Бурлаков) ми збиралися в актовому залі, в альтанці, чи у когось у кімнаті читати свої твори. Було всякого. Адже відвертість, щирість керувала всіма. Комусь доводилося червоніти за невдалий рядок чи риму, а хтось почувався впевнено – товаришам подобалися поезії. Тоді росли крила.
Нінині вірші хвалили. Вона не пишалася. Була скромною. Дякувала. Але вчилася у старших колег наполегливо.
Ми спілкувалися довгий час. Листувалися. Але потім спілкування припинилося. Мабуть, особисті родинні обставини були причиною.
Зустрілися ми вже зовсім відносно недавно, коли Ніна Хіль, уже зріла майстриня пера з Павлограда, подала заяву до вступу в НСПУ. Я теж давала їй рекомендацію. Поважна і впевнена, вона все ж дуже боялася отого засідання правління. «Все буде добре, – запевняла я її, – обов’язково приймуть. Ти гідна бути у Спілці». Ніна вже мала кілька книг прози і поезій, багато публікацій у республіканській періодиці, перемог у номінативних конкурсах. Розповідала, що її книги перечитують шахтарі. Подобаються вони їм. Правдиві. Про нелегку їхню працю. Про любов.
До Спілки Ніну, звичайно, прийняли. Вона дуже раділа. Та інакше не могло й бути – талановита, зріла письменниця. Обиралася до нашого обласного правління, завжди приїздила і на збори, і на засідання правління, хоча добиратися з Павлограда далеченько. Просто вона була дуже відповідальною як за свій талант, так і за доручену їй роботу у ДОО НСПУ.
Працювала Ніна і на журналістській роботі – головним редактором міської газети. Її поважали колеги за принциповість, діловитість, цілеспрямованість. А ми її ще й любили.
Тепер уже ми з Ніною мали можливість спілкуватися на кожних письменницьких зборах. З нетерпінням чекали таких зустрічей. А ще ми постійно телефонували одна одній. Вона була дуже мудрою, щиро переймалася проблемними питаннями, давала зважені поради. Вона переконала мене виступити на сесії районної ради і розповісти про себе, представити свій рукопис історико-філософсько-фантастичного роману у віршах «Дивограй», шукати меценатів для його видання. «Ти не уявляєш, який глибокий, неординарний твій роман, – говорила вона. – Він гідний вагомої оцінки». Депутати допомогли видати книгу. Висока оцінка Києва лишилася за лаштунками. «Не сиди, склавши руки, – говорила вона. – Треба діяти, щоб тебе більше знали!». Я послухалася. І після мого виступу, коли депутати райради ознайомилися з моєю творчістю, одностайно проголосували за присвоєння мені звання «Почесний громадянин Солонянського району».
Ніна Хіль – не лише талановитий письменник, а й щирий друг, вірний і безкомпромісний. Зараз її дуже не вистачає у моєму житті. Та, мабуть, і кожному, хто її знав. Ті твори, які встигла видати, свідчать про високе обдарування літератора і мають велику художню цінність.
Олеся Омельченко, НСПУ