Саме такою є монографія Григорія Роя «Нарис історії Антибольшевицького Блоку Народів», нещодавно видана в Києві видавництвом «Українська видавнича справа». Вона є одним із тих небагатьох досліджень, що привідкривають завісу незнаної і багатющої історії українського націоналістичного руху післявоєнного періоду на еміграції. А що вже казати про той ще більший масив політичної історії українства, розкиданого нещадною долею у світах, який невблаганно поринає у безвість часу разом із поступовим зникненням громадських та політичних інституцій і осіб, кожна із яких є окремим мікрокосмом і вдячною темою для наукового дослідження.
Можливо, невдячною для того специфічного виду бізнесу, що деколи так буйно квітне на вибраних темах національної пам’яті. Однак вкрай важливою для самої неї, бо національна пам’ять, це сукупність тисяч і мільйонів людських доль, життів та сердець, що жили, страждали, билися і творили щоденні великі й малі подвиги в ритмі однієї великої ідеї – визволення нації, побудови власної держави і її збереження у віках. І всі вони заслуговують того, щоби зайняти належне їм місце у закутинах її скарбнички.
Бандерівська еміграція немов вихор увірвалася в закордонне життя українства. Сформована переважно на базі крайових молодіжних націоналістичних структур, ОУН (б) до початку Другої світової війни майже не мала свого представництва за межами України. Однак після її закінчення і в умовах продовження національно-визвольної боротьби проти поновної совєтської окупації вона делегує за кордон організовані групи свого провідного членства та рейдуючі підрозділи УПА для інформування західного світу про факт цієї боротьби і для організації відповідного сприяння їй.
Окрім того, із німецьких тюрем та концтаборів виходять та залишаються на еміграції ті провідні і рядові члени бандерівського руху, які проголошували відновлення Української державності у Львові 30 червня 1941 року, чинили спротив нацистському режимові і стали його жертвами. Разом вони творять за кордоном розгалужену організаційну мережу та систему громадських інституцій, які незабаром починають домінувати в тамтешньому громадсько-політичному житті українства.
До слова кажучи, воно було не менш розмаїтим, аніж в Україні. Поряд зі старими емігрантськими організаціями, виникали й ті, що під впливом ексцесів Другої світової війни й тоталітарної політики совєтського та нацистського режимів перенесли свої структури за кордон. А також ті, що започаткували свою діяльність вже таки тут. Закономірно, що вони конкурували між собою і, як це зазвичай водиться, разом боролися проти лідера громадських симпатій – Закордонних Частин ОУН, що від 1968 р. трансформувалися в цілісну ОУН бандерівську.
Показовими у цьому контексті є ті характеристики, якими ОУН (б) наділяв відомий український історик ліберального спрямування І. Лисяк-Рудницький. З одного боку він не скупився на гострі і достатньо брутальні епітети, що загалом непритаманне його академічному стилю, а з іншого визнавав, що ОУН (б) домінувала в українському політичному житті на еміграції [Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: у 2 т. Т. 2. К.: «Основи», 1994. С. 437-456 – прим. авт.]. Характерно, що як він, так і інші політичні опоненти звинувачували бандерівський рух в тоталітаризмі. Однак, коли Степан Бандера незадовго до своєї трагічної смерті запропонував детально виписаний проект Українського закордонного національно-визвольного центру (УЗНВЦ), створення якого передбачалося шляхом проведення загальних демократичних виборів серед українського громадянства на еміграції, то «демократичні» опоненти під всілякими приводами його відхиляли [Див.: Бандера С. Перспективи української революції. К.: Наш формат, 2021. С. 487-511 – прим. авт.].
Цілісна історія ЗЧ ОУН та ОУН (б) еміграційного періоду до сьогодні так і не написана. Свого часу автор, досліджуючи постать ідеолога і Провідника Степана Ленкавського, частково відобразив її у якості невіддільного організаційного тла його життя і діяльності [Див.: Сич О. Степан Ленкавський: життєвий шлях на тлі історії ОУН. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. 160 с. – прим. авт.]. А скільки ще таких постатей, жертовних і гідних нашої поваги, залишаються невідомими для українського загалу!? І якою багатою й такою ж невідомою є сама організаційна історія: розбудова організаційної мережі, провокації совєтських спецслужб і зумовлені ними закручені перипетії внутрішньо-організаційних дискусій, організація допомоги підпільній національно-визвольній боротьбі в Україні, система секретних зв’язків із Краєм, кур’єрські групи в Україну, невидимий фронт протистояння СБ ОУН із НКВД-КГБ, зв’язки із розвідницькими відомствами західних держав, лобістська проукраїнська діяльність серед західних урядових та військових кіл, взаємна політична боротьба українських еміграційних середовищ, розгортання дочірніх громадських структур в різних країнах світу, розбудова світових координаційних українських центрів тощо.
Григорій Рій у своїй монографії привідкрив лише одну зі сторінок цієї багатої історії, гідної не тільки уваги науковців, але й пера багатьох письменників історико-пригодницького жанру.
Історія АБН невіддільна від історії ОУН (б). Вона була ініціатором створення АБН та промотором її розвитку. А отже міжнародна діяльність Антибольшевицького блоку демонструє основні принципи, підходи та пріоритети зовнішньої політики самої ОУН (б). Щоправда, це зовсім не означає, що АБН була всього лиш підрозділом організаційної структури ОУН (б). Аналогічно, як і те, що УПА, хоч і була також створена з ініціативи ОУН (б), боролася не за її вузько організаційні інтереси, а за визволення та інтереси цілої української нації.
Врешті і сама ОУН (б) завжди декларувала свій надпартійний і всенаціональний характер. Доктрина націоналізму у її трактуванні і програмному виконанні носила метаідеологічний характер. Тобто ідея національного визволення і побудови власної держави виступала тим стрижневим єднальним чинником, який допомагав змобілізувати для її реалізації різні політичні сили, незалежно від частковостей їхнього світоглядного та поточного політичного протистояння. Саме на основі таких підходів творилося Українське державне правління після проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акту відновлення української державності.
Книга цікава для прочитання. Авторові вдалося розкрити генеалогію АБН, зануритися не тільки в його політичне, але й у світоглядно-філософське підґрунтя, показати діяльність в контексті повоєнної міжнародної політики та світового антикомунізму і саме розмаїття антикомунізму.
Значний інтерес у читача викличе екскурс в історію співпраці з іноземними спецслужбами та їхніх намагань впливати на політику АБН та ОУН (б). Для цього в монографії виділено окремий підрозділ «Американська та британська розвідки».
Такий же інтерес повинен викликати і національний склад АБН. На підставі архівних документів автор наводить перелік його членів: «Фіни, естонці, латиші, литовці, білоруси, поляки, словаки, чехи, мадяри, серби, хорвати, словінці, албанці, болгари, румуни, українці, козаки Дону й інших козачих земель, калмики, північнокавказькі народи, грузини, вірмени, азербайджанці, туркестанці (туркмени, узбеки, таджики, казахи, киргизи, каракалпаки), народи т.зв. РСФСР, татари, башкири, монгольські й інші народи Сибіру та Далекого Сходу». Окрім того, він дає детальну характеристику тих організацій, що представляли їх в АБН.
Збагачує книгу і не менш розмаїта джерельна база, в переліку якої праці німецьких, фінських, британських, американських, канадських тощо дослідників АБН та антикомунізму, опубліковані нещодавно секретні матеріали американських спецслужб. Це важливо для сучасного українського читача, аби витягнути його з полону некритичного самолюбування й самообмеження новітньою світоглядною «залізною завісою».
Розкриваючи концепцію АБН, автор закономірно торкається питання етнонаціональної політики ОУН й приходить до вірного висновку, що вона базувалася на принципах адекватності – українські націоналісти до інших націй і етнічних меншин в Україні ставилися так, як і ті ставилися до їхньої цілі визволити націю з колоніального поневолення та збудувати власну національну державу. «Співпраця з іншими національними рухами в ОУН з самого початку розглядалася у контексті їхнього ставлення до цілей українського руху», – зазначає автор.
В свою чергу під час опрацювання архівів нам вдалося натрапити на цікаві думки Ярослава Стецька, життя і діяльність якого також чекають ще свого сумлінного й системного дослідника, але який вже достатньо рельєфно, як очільник АБН, присутній у праці Григорія Роя. Так от, у якості Провідника ОУН (б) він в інструкції особам, уповноваженим вести переговори з прихильними до української справи ізраїльськими колами наставляв: «Ми за Ізраїльську державу, якщо жиди за УССД» [Стецько Я. Вказівки на розмову з представниками прихильних Україні ізраїльських кіл. Архівна збірка ОУН в Нью Йорку. 3 арк. – прим. авт.].
Оригінальним та гідним похвали є автентичне вживання автором термінології, привнесеної російсько-більшовицьким режимом в Україну, й таке ж автентичне написання імен його чільних діячів: «Совєтський Союз», «СССР», «совєти», «Андрєй Жданов» тощо. Така автентичність акцентує на окупаційно-колоніальному, а отже чужорідному, характері цього режиму. Варто й іншим українським науковцям, а особливо молодшої генерації дослідників й особливо у галузі націоналізмознавства, брати за приклад такий підхід.
Чи вся багатогранна історія АБН відображена у монографії молодого дослідника? Очевидно, що ні. Завтра прийдуть дослідники зі значно глибшим аналізом тих чи інших сторінок і навіть окремих фактів його історії. Але це буде завтра… А сьогодні автор «Нарису історії АБН» – перший!
Олександр Сич, «Український погляд»