За свою відносно тривалу журналістську працю я писав, здавалося б, про все на світі. Складалося враження, ніби всі теми – висвітлені, герої – розкриті, навіть конфлікти – й ті давно вичерпані-перевичерпані. Одначе розім’явши пальці для створення цього тексту, зрозумів, що глибоко помилявся: ніколи раніше мені не випадало зі шпальти газети вітати з Днем народження творця, незмінного директора гімназії «Києво-Могилянський колегіум» Олександра Володимировича Ковальчука. Не випадало, либонь, тому, що він є й моїм любим батьком…
Виявляється, писати такі матеріали важко з цілої низки причин. По-перше, належить абстрагуватись од приємного посмаку дитинства, що його я завдяки татовій любові відчуваю навіть сьогодні, коли і самому от-от виповниться тридцять два. По-друге, слід старанно оминати нудний енциклопедичний стиль штибу «родивсь там-то, здобув те-то, вчинив так-то тоді-то» – іще одну надмірність, до якої може схилити безоглядне дотримання першого пункту. І, врешті-решт, по-третє, потрібно вибалансовувати на оцій віднайденій (сподіваюся!) «золотій середині», не вдаватися до порожнього пишномовства чи фальшивого виспівування Лазаря… Згодьтеся, завдання постають неабиякі!
Та я все-таки спробую, тату. Маю надію, мені вдасться.
Перший мій більш-менш усвідомлений спогад, пов’язаний із батьком, відносить мене в лікарню, де я опинився чи то з сепсисом, чи то ще з якоюсь паскуднячою заразою, що їх я в перші роки життя засмакував доста. Цегляна стіна, вифарбувана в огидний чи то світло-коричневий, чи то брудно-персиковий колір, – і маленький квадратик світла, в якому я, крім частинки надвір’я, бачу татові очі. Вони видаються яскравішими й теплішими від сонця, що заливає лікарняне подвір’я. І хоч я взагалі не розумію, що зі мною відбувається, чому ми з мамою не вдома, а коло якоїсь глухої стіни з одним-єдиним вікном у світ, – бачу в нім татову усмішку й відчуваю: все буде добре.
Схожий спогад – це наш із батьком похід до столичного зоопарку, коли мені було років п’ять. Ми заходимо на територію з центральної брами й тут-таки мені на плече падає суха гілка з дерева, розтривоженого пташкою чи вітром. Звичайно ж, малий Олександрович – у сльози, причому не від болю, а через те, що він ніяк не очікував такого підступу долі на початку захопливої прогулянки. Але тато, видавалося, перелякався чи не більше за мене. Він усіляко втішав, розраджував заплаканого синоцю, пообіцяв купити жуйку – найвишуканіший делікатес доби мого дитинства, знаної як буремні дев’яності. За все своє дальше життя я так і не скуштував нічого смачнішого за ту́ жуйку. Думаю, ви розумієте, чому.
Ці два епізоди красномовно ілюструють, яким батьком особисто для мене є Олександр Ковальчук. Одначе насправді він мав іще одну дитину, значно грандіознішу та визначнішу за автора цих рядків – гімназію «Києво-Могилянський колегіум». Настав час розповісти, чого настільки ж корисного, наскільки непомітного та, що найнеприємніше, не пошанованого суспільством устиг накоїти мій татусь за свої шістдесят два.
Чотирнадцяте жовтня – це не тільки свято Покрови, день українського козацтва, Української повстанської армії, а віднедавна – ще й захисників і захисниць України. Це також точка відліку, з якої тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року почався відроджений Києво-Могилянський колегіум. Тоді кілька небайдужих учителів-авантюристів, що їх мій батько об’єднав ідеєю створення нетипової для тогочасної України школи (та й для цьогочасної, на жаль, також), заснували загадковий навчальний заклад, де російська мова не вивчалася навіть як факультативний предмет, патріотизм як спосіб мислення навіювався з першого ж дня за партою – але не примусом, не безглуздим мавпуванням радянської моделі повсюдної «зобов’язалівки», перевдягненої у вишиванку й шаровари; навчальний заклад, який не сприймався б його вихованцями як щось із купою непотрібних «му́сите», натомість даючи кожній дитині безмір можливостей для всебічного розвитку, розкриття індивідуальних рис і схильностей кожної особистості… Для розуміння концепції, гадаю, достатньо сказати, що в Колегіумі ніколи не зверталися до вчителів на ім’я та по батькові – лише «пані Олено» або, наприклад, «пане Олександре», – а сам педагогічний колектив і адміністрація говорить із дітьми на «ви» незалежно від їхнього віку. Годі й казати, що гімназія принципово не була й не є приватною, себто зостається доступною будь-кому незалежно від соціального статусу та/або матеріального становища батьків. Нагадаю, поставала ця проукраїнська твердиня на світанку незалежності. Вона дотепер оберігає неповторну атмосферу сімейності, невимушеності, приправленої щирою взаємною повагою, правлячи за острівець непідробності посеред чи то горе-, чи то славнозвісної київської Троєщини. Ось так.
Саме Колегіуму, своєму зведеному братику, я завдячую, що з повноліття говорю, пишу, думаю, мрію та освідчуюся винятково українською. Якби не виховання, подароване школою, коли б не гарт, що викарбувався десь у підсвідомості, чекаючи на слушну нагоду бути застосованим, – дідька лисого я зараз був би взагалі живий (бо нагод опинитися на тім світі був сам собі створював удосталь). Зрештою, якби не рідна гімназія, то я ніколи не навчився б мислити критично, завжди дошукуватися істини у велетенських казанах із чужими правдами, працювати заради людей, а не заради суто власних меркантильних, егоїстичних інтересів.
Випускників гімназії «Києво-Могилянський колегіум» дуже багато. Кожен має власну історію злетів і провалів, але всі ми не втомлюємося злітатися до школи з приводу й без, щоби розповісти їх учителям. Знаємо: їм не байдуже. Вони, як і мій тато, поіменно пам’ятають кожну дитину, викохану в цих стінах (досі не можу припинити дивуватися). Ми ж для них – завше діти, хоч нам тридцять два, а хоч би й сто тридцять два.
Тут можна довго наводити прізвища й імена випускників Колегіуму, що вже встигли зажити собі слави в абсолютно різних царинах. Наприклад, із мого класу відразу на думку спадають Олесь Петрів, один із творців популярного нині мобільного додатка «Reface»; Андрій Капінос, автор і виконавець у стилі хіп-хоп; Олексій Токарєв, засновник і керівник великої будівельної компанії; Вадим Дарієнко, музичний продюсер, мультиінструменталіст; Ганна Конопляник, авторка і провідна психологиня проєкту «HourTalks» у Великій Британії; Ігор Бігун, редактор «Історичної правди», науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху; тощо, тощо, тощо. І це – тільки ті, хто першим згадався з конкретно моїх однокашників, уявляєте?..
Що ж, для любителів сухих фактів я приховав дещо в самому кінці тексту. Сімнадцятого серпня цього року свій шістдесят другий день народження відзначив директор гімназії «Києво-Могилянський колегіум», Заслужений учитель України, вчитель вищої категорії, вчитель-методист, переможець міського й лавреат Усеукраїнського конкурсу «Вчитель року», автор посібника «Українське народознавство» (1992 р.) Олександр Володимирович Ковальчук.
Тепер, у свої майже тридцять два, я можу присягнутися: мій тато – справжній супергерой. Як Супермен, тільки краще. Він має надсилу – наповнювати пластмасово-збайдужілий світ справдешнім життям, запалювати очі цілих поколінь наступників, що своєю наполегливою працею поліпшують не тільки Україну, а й увесь світ.
Зі святом тебе, тату. Дякую тобі за те, що життя чудове, і за те, що знаю про це не тільки я.
Богдан Ковальчук,
головний редактор
«Літературної України онлайн»
P. S. І за жуйку. За жуйку дякую теж.