– Пане Дмитре, будь ласка, розкажіть, як учений, що має справу з теорією горіння й проблемами авіадвигунобудування, вирішив податися в письменство?
– Можна сказати, що це в дечому є наслідком глибокого – можливо, аж надто глибокого – занурення в точні науки. Я бавився написанням художніх текстів із юних років – напевне, як і багато юнаків. Це довго не трансформувалося у що-небудь мінімально серйозне, але нахил до творчої діяльності, вочевидь, сидів десь у глибині душі. Останніми роками (особливо після того, як я очолив рамочний українсько-європейський проект «DENOX») часу не вистачало ні на що, окрім хімічної кінетики горіння, обчислювальної газової динаміки, фізичної хімії газового розряду та інших професійних напрямків. Схоже, що «гуманітарна» півкуля мозку спрагла за навантаженням і врешті-решт заявила про свої права. Так різноманітні смутні ідеї попередніх років злилися докупи – і створили концепцію майбутнього роману.
– А чому саме фентезі?
– Це може прозвучати дещо наївно, але, на мій погляд, фентезі є найскладнішим серед «низьких» жанрів літератури – подібно до того, як RPG – найскладніший і найризикованіший для продюсерів різновид комп’ютерних ігор.
Написати або екранізувати погане фентезі надзвичайно легко, що ми, на жаль, і спостерігаємо останніми роками як у книгарнях, так і на екранах – великих і малих. Я зараз кажу навіть не про горезвісні сімдесят п’ять ознак фентезійної графоманії за Девідом Паркером… Справа, на мій погляд, у тому, що найчастіше за написання фентезі сідають люди, які прочитали… забагато фентезі!
– Хіба ж це погано для автора – бути обізнаним з головними напрямами, представниками та шедеврами свого «рідного» жанру?
– Поза сумнівами, мати уявлення про історичні та сучасні тенденції в тому напрямку, який вирішив опанувати, – справа необхідна. Однак, по-перше, якщо людина буде вчитися лише однієї техніки, вона майже гарантовано буде цю техніку копіювати, дістаючи в підсумку перші, другі та десяті похідні від першоджерела.
По-друге, на відміну від майже всієї іншої жанрової літератури, гарне фентезі – а поготів епічне та героїчне фентезі – начебто приховує секрет свого успіху від неуважного глядача. Фентезійному роману недостатньо мати лише таємничу детективну історію, або багатогранних персонажів, або дотепні фантастичні припущення: потрібно все це та багато чого іншого. І всі елементи мають перебувати у гармонії. А для цього автор має хоча б трохи ліпше за середнє вміти і «в інтригу», і «у психологію», і «у словесність», і «в історію».
Тобто для створення гарного фентезійного твору значно корисніше бути на короткій нозі з Тацитом, Драйзером, Уайльдом та Агатою Крісті, ніж із Толкіном, Ле Гуїн та Муркоком.
– Із такими поглядами на справу ваша «Земля Пустого Небосхилу» майже зобов’язана бути дуже різнобічним твором! Розкажіть, будь ласка, про що ваш роман? Що чекає на читача, який узяв до рук «Землю» вперше?
– Насамперед волію розповісти трохи про те, чого не варто чекати.
«Земля Пустого Небосхилу» – низьке епічне фентезі, події якого відбуваються у повністю вигаданому авторському світі. Рівень розвитку цього світу приблизно відповідає періоду земної європейської історії між епохою Відродження та кінцем Золотого Віку вітрильників. Три континенти, відокремлені один від одного непрохідними Розломами, і розташований між ними Архіпелаг складають Світ Небесного Трону, об’єднаний насамперед панівною (і єдино прийнятною) агностичною релігією з правом на атеїзм. Населяють Світ найрізноманітніші раси і народи, але у них є одна спільна риса: всі вони – люди.
– Тобто жодних ельфів, гномів, напівросликів?..
– Саме так. Ба більше, ніяких драконів, джинів, вампірів, а поготів інопланетян, мандрівників у часі або не до обіду згаданих «попаданців». До того ж, магії в цьому світі навіть менше, ніж на Планетосі Джорджа Мартіна, а вся наявна відноситься, користуючись ґеймерським висловом, до клерикального типу, тобто походить від того чи іншого божества. І магія ця майже вся лиха.
Для порівняння можна навести прекрасно пропрацьований світ темного технофентезі «Вархаммер 40000» із його Згубною Четвіркою лихих богів та їхніми «благословеннями». Зрозуміло, ця аналогія – дуже умовна: надто вже далекі одна від одної епохи пізнього передіндастріалу й надсвітових подорожей. Але концепція «магії і богів, по-перше, немає, а по-друге, вони такі, що краще б їх насправді не було» може застосовуватися до Світу Небесного Трону так самісінько, що і до «grim darkness of far future».
– Судячи зі всього, релігія й надприродні явища грають досить суттєву роль у романі…
– Релігійно-містична складова роману – один із трьох головних прошарків «Землі» поруч із політичними та авантюрними гілками. Але реалізують цей напрямок не привиди або демони, а, знову-таки, звичайні живі люди. Ну, або не зовсім звичайні.
– Як відомо, в історії людства релігії посідали важливе місце. Наскільки відрізняються взаємини смертних із небом у Світі Небесного Трону від відомих нам?
– Наочна і найважливіша різниця – замість особистісного монотеїзму та концепцій більш-менш активного втручання божества у фізичний, тварний світ, Віра Світу Небесного Трону затверджує постулат абсолютної незбагненності Отче-Неба людським розумом і неприпустимості спроб пов’язувати закони природи та суспільства з божественним витоком. Мешканці Розділеної Трійці і Архіпелагу в масі своїй вірять, що єдиною дією Отче-Неба було дарування людям розуму як такого – розуму, що після смерті зливається зі споглядальним Світовим Розумом. Тобто, ніяких священних книг, міфів, персонажів, законів тощо.
– Зовсім не схоже на більшість відомих нам вірувань, особливо на християнство.
– І ця несхожість принципово вплинула на тамтешню історію людства. Немає священних заповітів, немає божественної волі – відповідно, немає і помазаників божих і абсолютних монархій. Зате є дуже раннє – у порівнянні зі справжньою Європою – виникнення громадянської свідомості, положень про народ і суспільство як єдине джерело влади, раціонального підходу до законотворчості. Словом, дуже прогресивний світ… точніше, був би таким, якби особистісних богів в ньому дійсно не існувало.
– Невже на читачів чекає зустріч із ворожим божеством разом із героями роману?
– Безпосередньо – ні. Але навіть повалені ідоли відбивають довгу тінь, і підступи заборонених сект упливають на дуже багато подій. А ось наскільки при цьому важлива магія темних благословень, а наскільки – зла воля єретиків і їх забобони, читачам і героям належить дізнатися самостійно.
– Ось ми й дісталися наступного важливого моменту – особи (чи то пак навіть особистості) головного героя, героїв. Хто ж вони, центральні фігури «Землі»?
– Перш ніж відповісти на це питання, хотів би підкреслити: «Земля Пустого Небосхилу» – дійсно роман, а не просто дуже велика повість. Він, як належить роману, містить далеко не один сюжет. Тому говорити про одного або навіть декількох головних героїв тут не зовсім коректно.
– Отже, на Обраного розраховувати не варто?
– Точно не варто. Події «Землі» мають воістину епічний масштаб і зачіпають дуже багатьох персонажів. Хоча, звичайно, «сторінкового часу» в одних особистостей помітно більше, ніж в інших.
На пригодницько-авантюрному рівні оповіді можна виокремити чотирьох головних дійових осіб, певних «persons of view», якщо проводити аналогії з відомим циклом Джорджа Мартіна.
– І це?..
– …Лорміро Пандін’яно, молодий посланник на службі Торгового Альянсу – південної аристократичної республіки, – що на першому ж самостійному завданні примудрився вплутатися в пригоди, які зовсім не до лиця дипломатові; Тайса Вільнер, надарована студентка-алхімічка північної Академії, що розпочала пошуки сенсу життя, а знайшла відданих друзів і смертельних ворогів; Халлькель Виродок, побічний син одного з монархів наймогутнішої держави світу, який під час спроб утекти від своєї темної половини спіткав ожилі легенди єретичної доби; віконт Лоркас Кінджі – пройдисвіт, насмішник, волоцюга, що десять років тому зіпхнув рідний острів Трогайн до твані анархії, а тепер докладає всіх можливих зусиль для порятунку цього самого острова.
– Здається, всі перераховані персонажі досить тісно пов’язані з політичними пертурбаціями цього світу.
– Навіть тісніше, ніж може здатися на перший погляд. Ба більше, їх відокремлені одне від одного походеньки безпосередньо вплетені у містичну канву драми, що розгортається на Архіпелазі та Розділеній Трійці.
– Що ж править за тло для персональних історій головних героїв? Що відбувається з картою Світу Небесного Трону в описаний у романі період? Чого хочуть сильні Світу… не-цього?
– Усі три континенти та незліченні острови по майже двом десятиліттям відносного спокою раптово – або, навпаки, дуже закономірно – охопила запекла діяльність. Найбільший острів світу, Трогайн, укоронює собою один із Розломів і лежить у ключовій точці торговельних шляхів із Півночі на Захід. Цей острів десять років трясе від анархії з усіма відповідними наслідками, як-от розгнузданого піратства, розбою, а за чутками й работоргівлі, котра, згідно з канонами Віри, карається спаленням живцем нарівні зі свідомою єрессю. Найдужче через піратські «звитяги» страждають князі океану – очільники невеликих острівних держав Архіпелагу, – але сил на приборкання бурхливого Трогайну в них немає. Та й давні конфлікти між князями не дають об’єднатися заради спільної справи. Попри впізнавані для будь-якого шанувальника скандинавських саг імена і прізвиська, моремани – мешканці Архіпелагу – давно є торговцями, а не морськими вояками, і гонитва за зиском часто приводить їх то в приймальні материкових володарів, то до вельми-таки непристойних учинків один супроти одного.
На Півдні Торговий Альянс, очолюваний енергійним полудожем доном Вітелоццо Манчіні, всіма правдами і кривдами розширює зону впливу, не обмежену одним лише південним континентом. Скалкою в боці Альянсу сидить колишнє вільне місто Міндат, що чверть століття тому добровільно-примусово залишило торгову республіку і ввійшло до складу королівства Людогор – сильнї південної держави, давнього ворога Альянсу. Та й усередині Альянсу киплять неабиякі пристрасті: боротьба магнатів Червоної Палати, чвари церковних ієрархів, виникнення нових і руйнування старих союзів на Архіпелазі і Півночі… А тут іще навіжена княгиня океану заявилася на відповідальну нараду доледожів з мореманами і на повен голос заявила про нечуване відкриття, здатне похитнути самі основи крихкої рівноваги між країнами!
Західний континент хоч і складається з десятка формально незалежних поки держав, а проте дедалі більше відчуває на собі залізну п’ястку примарха Дорнана Істхакура – верховного правителя Королівства Західного Світу, найбільшої й найсильнішої держави всього Світу Небесного Трону. Талановитий полководець, блискучий політик і нещадний владика, Дорнан третє десятиліття поспіль неухильно прямує до своєї мети – створення тиранічної особистої влади та поширення її на весь Захід (спершу). Такі ідеї суперечать постановам Капітула й мали б бути негайно приструнченими Церквою, в першу чергу – його святістю Катарбертом Освін, предстателем Віри… Але глава Церкви, як і багато його посіпак, – сліпий і глухий до голосів, що звинувачують у будь-чому Істхакура. Та й Небесне Місто, резиденція більшості ієрархів, розташована в Королівстві Західного Світу.
Одначе виявилося, що далеко не всі піддані примарха ладні впокорено терпіти ярмо одноосібної влади. І далеко не всі мешканці Королівства наслідують доктрини віри в Отче-Небо…
Північ начебто перебуває осторонь усіх цих явних і таємних битв за владу. Проте насправді на найхолоднішому континенті Розділеної Трійці вирують пристрасті не згірш од західних чи південних. Орден неіскусобрачних лицарів несподівано отримує виклик на повномасштабну війну Віри проти єретиків, що вигулькнули наче нізвідки. Вірний друг ордена, герцог Барсін Войтагор Дайгенборській, твердою рукою відвоював у сусіднього Шардаларського Майорату дві колишні дайгенборські, а після – шардаларські провінції, й не має наміру зупинятися на досягнутому. Молодий енергійний правитель Дайгенбору спричиняє в більшості сусідів одночасно захоплення, неприязнь і побоювання – чим і користуються давні противники південного Торгового Альянсу, північани з Гіцурської Ліги. А в принижений поразкою Шардалар мало-помалу проникають ксени зі сходу – з єретичних держав, які простяглися далеко за Великим Вулканом.
– Слід визнати – картина справді епічна… Невже події такого масштабу можна вмістити в один роман, хай і досить грубий?
– Мушу зізнатися: під час написання «Землі» я мав відмовитись од багатьох задумів щодо сюжетних ходів, арок та гілок. Наприклад, головна війна Світу Небесного Трону, котру я планував показати з початку до кінця у цьому романі, взагалі не вмістилася у книжку. Персональні історії як авантюрних, так і політичних героїв здебільшого також перебувають далеченько від розв’язки.
– Отже, можемо сподіватися на продовження саги?
– Найімовірніше, «Земля» стане першим романом трилогії або тетралогії.
Спілкувався Олександр Сидорчук
Фото – «Саміт-книга»