Текст нижче вперше побачив світ у літературнім альманаху «Палісадник» на десяті роковини по смерті Аттили Могильного – поета в усіх сенсах непересічного і – знову ж, у всіх сенсах – дуже київського. Аттила немовби дотепер ховається в затінку столичних каштанів чи в прохолоді завулків спокійного Відрадного, очікуючи, коли його помітять і гідно пошанують. Саме з цією метою публікується текст трирічної витримки: хочеться, щоби люди згадали ліричного київського співця, загадкового й чарівливого, якого рідне місто поки що належно полюбити не спромоглося.
Третього вересня цього року збігло десять років [а цього року вже тринадцять – прим. авт. (2021)], відколи столичними вулицями вже не милується один із найталановитіших поетів-вісімдесятників, урбаніст і водночас ніжний лірик Аттила Вікторович Могильний.
На моє переконання, історія цього поета – яскравий приклад того, як людина може так і не знайти свого місця у сучаснім суспільстві, чиї цінності й орієнтири – далеко не те, що могло б надихати на загальну, всесвітню залюбленість і відповідну творчість. Простіше кажучи, цей митець залишався великим мрійником, таким собі міським романтиком, тоді як саме місто – його улюблений та оспіваний чи не в усій творчості поета Київ – є організмом подеколи безжальним і цинічним.
Народився Аттила Могильний шістнадцятого вересня тисяча дев’ятсот шістдесят третього року в родині не менш уславленого поета-українофіла Віктора Миколовича Могильного, відомішого широкому загалові як Віть Вітько. Пан Віктор свого часу був невтомним борцем за українську мову й національну ідентичність. Матір Аттили була угоркою за походженням (звідси й таке дивне для нашого вуха ім’я їхнього сина), яка перейняла українську позицію чоловіка й зробилася патріоткою, а тому ліпшого місця для формування світогляду майбутнього митця, ніж квартира Могильних на столичній Чоколівці, годі собі уявити.
Слід добре розуміти час та обставини, у яких випало народитися Аттилі. Іван Малкович у післямові до повного зібрання поезій Могильного «Київські контури» (Київ, «А-ба-ба-га-ла-ма-га», 2013) наводить таку красномовну цитату з нарису Василя Овсієнка: «На початку шістдесятих, після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин – цих островів незалежности – було небагато. (…) У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни були обписані українськими словами й автографами, обставлені українськими книгами й виробами. Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. (…) У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-аґресивному середовищі».
Аттила закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Місця його роботи варіювалися від посад викладача україністики у Варшавському університеті й учителя в гімназії «Києво-Могилянський колегіум» – школи, де свого часу здобував освіту і я, – аж до телебачення та редакції газети «Голос України». Але передовсім нам він відомий як автор чудових поетичних збірок «Тумани над дахами» (1987) та «Обриси міста» (1991), а також однієї прозової книжки – дитячої повісті «Мавка і мурашиний князь» (Київ, вид-во «А-ба-ба-га-ла-ма-га», 2006).
На превеликий жаль, постать Аттили Могильного в українській літературі в цілому та в київськім її контексті зокрема залишилася малопомітною. Чому так склалося?
Аттила був сином свого міста, про що аж кричать написані ним рядки. Київ у його віршах якимсь неймовірним чином примудрявся бути водночас сучасним і прадавнім – якби в котрійсь із кав’ярень середмістя зненацька зустрілися на філіжанку запашного напою середньостатистичний київський містянин кінця двадцятого сторіччя і, до прикладу, княгиня Ольга. Причому вряди-годи ці сюжети перетинаються в одному й тому самому вірші, через що створюється химерне враження відсутності такої катеґорії, як час:
У диму цигарковому місто – геть промислове,
у диму на світанку,
ми – в крові, ми – вершники, юні,
ми на конях приходимо,
і в траві, над нами, як горлиці, –
діви юні, вродливі і ніжні,
і кохані, тому що –
в диму світанковому.
(…)
Місто дихає, пагорби –
в синьому мареві,
небо – в золоті,
діви – в хутрах,
ще усе на місцях,
ще цей чвал підхопив і несе, і гойдає:
О шовкова трава Берестечка
і удар кінноти під Батіжком.
(із циклу «Собор»)
Хай там що, Київ, попри час і простір, у творчості Могильного незмінно поставав саме українським – од дзвонів Лаври й аж до віддалених закутків лівобережжя; витканим із помислів тих одиниць, за Овсієнком, «критичної маси українства», котре творило своїм єством певну незламну сутність, яка є чимсь значно більшим за будь-які часові межі.
Зрозуміло, така поезія не могла зажити великої популярності в час, коли писалася. Не дивно, позаяк і сьогодні Київ, на превеликий жаль, залишається ще далеким од українськості (хоча й рухається в цім напрямі) – то чи варто говорити про часи панування совітсько-большевицької імперії?
Думаю, до того, що Аттилу відверто й абсолютно незаслужено «недолюбило» власне місто, спричинилася і вдача самого поета: за спогадами сучасників, він завше був немовби заглибленим у власні барвисті світи. Ось, яким згадує його Олександр Ковальчук, мій батько, директор гімназії «Києво-Могилянський колегіум», де випало працювати Могильному: «Востаннє я бачив Аттилу в районі станції метро «Театральна». Тоді саме вертався з якоїсь наради, що відбувалася в Будинку вчителя, – аж ось назустріч із підземного переходу виходить Могильний. Виглядав він утомленим і неабияк змарнілим, пересувався повагом і наче знехотя. Аттила вийшов, роззирнувся і… почав усміхатися до випадкових людей, простих перехожих, вітатися з ними. Він радів сонечку на небі, тішився з того, що має можливість прогулюватися поруч із киянами – дарма навіть, що ті, забігані у власних справах, його просто не помічали або без замислень уважали божевільним».
Кожен вірш поета – це ода його сонячності не згірш як це й цілющий бальзам на втомлене метушнею тіло Києва, яке він показує «альфою та омеґою» всієї вистражданої сторіччями України:
країна починається з Відрадного,
оточеного пустирями,
де в корпусах розбитих машин
виростали ожини й легенди,
де вранці
світляки чорними стрілами
вилітали з голубників,
де курились дахи від спеки
і ходили дахами тіні,
граючи на гітарах і губних гармоніках.
З Відрадного,
куди закинуло нас
з різних кінців світу –
Іспанії, Солом’янки і Куренівки,
Дуклі і Мишоловки,
Ростова і Чоколівки,
і звідки виривав нас
крик поїздів
на Чаті Волинській.
(«Перебіжні спогади»)
нколи напрочуд тяжко відокремити мотиви прадавнього українського Києва від спогадів самого автора. За хитросплетінням таких різноматітних образів, що їх навряд чи насмілився б вербалізувати будь-який інший поет, ховається душа самого Аттили – тонка, тендітна і, на жаль, легкозламна. Вочевидь, митець часто оглядався на своє життя, намагався усвідомити себе в суспільстві, а втім…
Виходиш з роботи
і в магазині на розі,
спершись ліктями на стійку,
випиваєш свою чашку кави.
Друже, озирнися:
чого ти такий самотній?
Твоя юність пройшла,
твоя зрілість нікому не потрібна…
(Із циклу «Нічні мелодії»)
Можна називати найрізноманітніші причини смерті Аттили Могильного. Тут доста буде навести так звані об’єктивні, суто біологічні та медичні фактори. Але я гадаю, що поет пішов тому, що ми не вміли його прийняти. Не могли, не хотіли, не мали часу його почути – і саме тому Аттила, востаннє всміхнувшись нам десь посеред чергової київської вулички, так само непомітно зник із наших очей. Він почувався зайвим тут, у цьому Києві, який водночас палко кохав так, як, гадаю, жоден інший поет-сучасник.
Аттила Могильний залишив нам для дослідження цілий культурний пласт – свою поезію, яку інакше, ніж феноменом, просто не назвеш. Проте чи доцільно, власне, досліджувати ці вірші? Як корінний киянин думаю, що їх потрібно найперше відчувати, пропускати крізь серце, дозволити їм розквартируватися у найтаємніших кутках душі – й тоді Київ постане перед нами саме таким, яким його малював Аттила.
Нині я з групою «братів по зброї» веду активну боротьбу за вшанування пам’яті Аттили Могильного тут, у Києві [поки що все це на павзі, бо завадила пандемія – прим. авт. (2021)]. Завдяки небайдужим цьогоріч одна з нових вулиць Відрадного отримала назву «вул. Аттили Могильного», і це – тільки початок великої роботи, яку ще належить виконати гідно. А все чому? Сам не знаю, чим мене так вабить митець. Щоразу як прочитаю його вірші – поза шкірою пробігають мурашки, а на серці робиться так тихо й затишно, як тільки може бути тихо й затишно у галасливім Києві.
Візантія і присмерк – ранковий, мов присмак цикути,
і гойдання дахів черепичних – наче шовк колісниць і плащів.
Увійти у цей день – як до леза ножа доторкнутись.
Увійти в опалеву кімнату з галереями пристаней і човнів.
Асфальтована вуличка рухом недбалим відімкне
сонний порт і поезію телеграм,
і на тлі цих зелених дерев червону цеглу будинків –
наче давньої книги тонки і потертий сап’ян.
Біле сонце слов’янське від сотні суєт
піднімає це місто на вежі і списи
і малює навпроти легке і кохане обличчя
чи дівчатка, чи панни, чи так – ренесансу портрет.
(Із циклу «Ренесанс»)
Для мене Аттила – це і є Київ. Те місто, де я народився, де живу і де, швидше за все, колись помру. А любити цей нестримний організм (так, він буває цинічним і метушливим, як ми виснували на початку!) навчив мене якраз пан Могильний.
Думаю, кияни днів прийдешніх мусять пам’ятати доробок Аттили – напрочуд важливу віху у становленні літературного обрію Києва. Зі свого боку, щиро дякую поетові за те, що навчив і мене усміхатися випадковим перехожим, а ще – за нестримну любов, що нею повнилася вся його творчість і, либонь, якої стане ще на багато-багато поколінь наперед.
Маємо пам’ятати…
03.09.2018
Богдан Ковальчук
Фото – з відкритих джерел
P. S. Під кінець дві тисячі вісімнадцятого не стало й Віктора Миколовича Могильного, батька Аттили. Тішуся, що мав змогу кілька разів поговорити з ним телефоном, і глибоко сумую, що ми так і не зустрілися віч-на-віч.