Він, попри власні недуги й прикрощі, зазвичай устигав привітати кожного приятеля з низкою свят – Різдвом, Великоднем, Незалежністю, Новоріччям, днями поезії, народження, філолога, письменника, журналіста… Сам при цьому жив передовсім святом творчості. Йдеться про світлої пам’яті Ігоря Ольшевського, якому 26 серпня виповнилося б шістдесят три. До цієї дати він не дожив два з половиною місяці, зробившись черговою жертвою коронавірусної пандемії. Земний шлях поета, перекладача, прозаїка, есеїста, філософа (і цей перелік творчих іпостасей можна продовжувати) неочікувано завершився 6 червня цього року.
Напевне, максима Івана Драча «Куди ж нам тулитися, як не до слова» найвдаліше характеризує Ігореву сутність, хіба що з істотним уточненням: для Ольшевського чи не кожен його текст – вслухання у правічне, непроминальне, щомиттєве єднання зі Словом. «Творчість – не фізична і навіть не розумова праця. Це праця, містичне дійство, розмова людини з Богом, Котрий сотворив людину за образом Своїм та подобою, – отже, теж творцем», – зізнався він у своєму есеї «Жодна школа не замінить творчого досвіду».
Ігорів шлях до слова, а отже і його буття у слові – карб долі. Він народився у древньому Володимирі, де кожен закуточок промовляє історією. Дитинство і рання юність Ольшевського виписувалися в легендарному Берестечку. Його становленню неабияк сприяла домашня атмосфера з культом художньої книги та світу мистецтва, зокрема театру: мама Галина – актриса, батько Едил (у хрещенні Кирило), заслужений артист України, тривалий час – головний режисер Волинського облмуздрамтеатру імені Тараса Шевченка.
По-своєму промовисто, що луцьке помешкання Ольшевських на вулиці Степана Бандери, яка раніше носила ім’я Олександра Суворова, – рівновіддалено-поряд і з головною бібліотекою краю, де Ігор був найпостійнішим читачем, і з головним корпусом університету імені Лесі Українки, де тривалий час він працював як журналіст. Також кілька разів на тиждень він одвідував філармонію (розташовану також поруч), де останнім часом мав місце праці за сумісництвом.
Ігор, дружачи передовсім із книгами, умів не ховатися в криївку самотини. Під час спілкування не ділив людей на цікавих чи нецікавих, не щадив часу, знаходячи спільні теми і з тими, хто був на уявній вершині, і з тими, хто, опинившись на дні, звідти намагався вгледіти зблиск зорі. Він керувався східним принципом: «Ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог, але кожна людина тобі вчитель».
Не бувши зацикленим на політичних аспектах або церковно-релігійних канонах, він умів уникати конфліктних протистоянь, завше залишаючись у певній опозиції. Зрештою, за будь-яких обставин мав власний погляд на реалії та персоналії, якось невимушено і непоказово-епатажно залишаючись християнином та українцем. Усі життєві іспити сприймав без нарікань. Нерідко навіть прикрі миттєвості Ігор умів обертати на моменти натхнення. Адже життя – це віковічна тема, і слово – не лише особистий прихисток, порятунок, але й спосіб повноцінного буття.
В Ігоря Ольшевського це слово багатогранне, як і коло його творчих інтересів: містичне літературознавство, біблійна нумерологія, релігієзнавство, астрономія, альтернативна історія, медицина, психологія, музика. Хоча передовсім він, генетично запрограмований на творчість, – усе-таки поет:
До мене вночі прилетів
присвячений тобі сон
під вітром нічним шумів
присвячений тобі сад
щойно із ночі постав
присвячений тобі вірш
наклав заборону на ніч.
Саме збірка віршів «Редактор снів» стане задокументованою першою віхою на творчому шляху. Правда, другій книзі поезії (ліричному трикнижжю «Зодіакальне світло») передуватимуть окремі видання трьох есеїв – «Леся Українка: містика імені й долі», «Павло Тичина: таїна життя і творчості», «Григорій Сковорода: Місія Посланця», – а вже відтак він засвідчить себе і як цікавий прозаїк, запропонувавши читачеві «Хованки в житі».
Хай які жанри обирав би Ігор Ольшевський, він завше пам’ятав про знакові, визначальні імена, повсякчасно відчуваючи енергетику їхнього слова, час від часу звертаючи увагу й на перипетії їхніх доль. Такими залишатимуться Григорій Сковорода, Леся Українка і, звичайно, автор «Сонячних кларнетів» – чи не найталановитішої поетичної збірки ХХ сторіччя.
Продовженням раніше виданого есею стане «Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета». Згодом Ігор Ольшевський запропонує свої висліди і щодо ще двох унікальних постатей: один – геніальний співвітчизник, у чиїх жилах не було жодної краплини української крові; інший – фактично творець новітньої української нації. Про це йдеться у спробі трактату в особах «Агатангел Кримський: поклик Сходу» та романі-есеї у листах, інтерв’ю і коментарях «Тарас Шевченко: від імені – до Місії».
Чи мав Ігор Ольшевський свого читача? Відповідь однозначна. Але цей читач – не з когорти масового. Він – удумливий, зорієнтований на багатосотлітню українську національну духовну традицію. Принагідно нагадаю, що таким був світлої пам’яті Станіслав Тельнюк, який іще в листі до Ігоря Ольшевського від 24 листопада 1988 року писав: «Те, що Ви робите — справа вельми важлива, благородна і необхідна». Юрій Тичина, небіж Павла Григоровича, висловлював письменнику-досліднику «захоплення від глибини і точності дослідження, від багатьох цікавих знахідок і думок», а після цього в листі, датованому 21 жовтня 2005 року, резюмував: «Мені здається, що Ви навіть перевершили свого учителя Ст. Тельнюка, я щиро радію за вас і погоджуюсь, що Ви – «на дорозі до храму»».
Приязно та вдячно писали про Ігоря Ольшевського професор Олександр Рисак, академік Іван Дзюба, перший володар премії «Грандкоронація слова» за найкращий роман десятиріччя Володимир Лис, голова Волинської обласної організації НСПУ Ольга Ляснюк (вона, до речі, наголошувала, що однією з граней «творчої натури Ігоря Ольшевського є музика. У мене таке враження, що він не просто творить музику до слів чи й без них, що не просто у нього з’являються мелодії, а що у ньому звучить безперервна мелодія»).
Ігор Ольшевський знаходив моральні стимули до творчості у постійних дружніх полілогах із колегами по перу Андрієм Криштальським, Сергієм Цюрицем, Надією Гуменюк, Клавою Корецькою, Тетяною Яков’юк, Ігорем Павлюком і його дружиною Людмилою Петрук (в літературі відома як Злата Павлюк), Миколою та Василем Мартинюками, Віктором Гребенюком, незабутніми Володимиром Бондаруком, Федором Степанюком, Володимиром Бичем…
Постать лучанина Ольшевського, який сумлінно трудився на ниві українського художнього слова, – не тільки самодостатня, а й направду унікальна. І не лишень тому, що своє творче «я» він талановито, неповторно втілював у поезії, прозі, літературознавстві, критиці, публіцистиці. Передовсім ця унікальність полягає у здатності Ігоря, попри політичні бурі, нав’язані владними режимами комплекси, літературно-мистецькі моди, залишатися собою, усвідомлюючи власну місію. Тому він, бувши направду модерним у сприйманні буття, водночас залишався митцем-філософом, який має щастя і дар відчувати безперервність української літературної традиції.
Ігор Ольшевський, вряди-годи все-таки замикаючись у твердиню усамітнення, робив це тому, що не волів зробитися бранцем марноти марнот. Він так чинив, щоби мати можливість дослу́хатися до Вищого Голосу, торувати власний творчий і життєвий шляхи, не розминаючись з Істиною.
Чи не тому він не міг оминути увагою постатей, завдяки яким «не вмирає душа наша, не вмирає воля» (Т. Шевченко). Абстрагуючись од зацикленості на мітах і стереотипах, скрупульозно вистеживши перипетії доль, письменник-філософ сягав глибин – без патосу розвінчувача чи першовідкривача – й робив це украй делікатно, не хизуючись своєю щирою шаною та зворушливою любов’ю; він навертав удумливого сучасника до слова тих українців, творчі здобутки яких не канули у прірву забуття, адже вони жили Словом.
У цьому ж ракурсі – й розвідка «Щоб не згасали вогники любові», у якій Ігор здійснює спробу сучасного прочитання повісті Олеся Гончара «Щоб світився вогник». На запитання, чим зумовлена така увага до твору письменника, якого нині зазвичай показово ігнорують представники сучасного літературного Олімпу, Ольшевський досить категорично пояснював, що «був неабияк вражений значимістю і актуальністю для сьогодення проблем, на яких письменник зосередив увагу ще у 50-ті роки. Жодні політичні експерименти ‒ «кольорові» й «некольорові», ‒ не тільки не допомогли у їх подоланні (хоч декларацій і популістських заяв не бракувало), а навпаки, ще більше оголили цинізм, культ грошей, «мажорство», ставлення до людини навіть не як до когось, а як до «чогось», із чого можна мати зиск тощо, позаяк із розпадом СРСР відпала потреба прикриватися «фіговими листками», маскуватися під порядність, заганяючи в тінь найпотворніше. Якщо поодинокі вияви «духовного браконьєрства», на які вказував Олесь Гончар у часи написання «Вогника», можна було порівняти хоч і з болісними, але все-таки лише «подряпинами» на тілі нашого суспільства, то зараз ідеться вже про тяжкі рани із загрозою гангрени».
Дискутуючи з Ігорем стосовно його «Щоб не згасали вогники любові», думалося і про невипадковість сторінок життєписів волинян, чиї долі так чи йнак пов’язані з автором «Людини і зброї», «Собору», «Берега любові», «Твоєї зорі». Пригадувалися у цьому контексті й «Собор у риштованні» Євгена Сверстюка, й «Олесь Гончар» Маргарити Малиновської, й дружба майстра слова з лучанином Володимиром Покальчуком, батьком Юрія (Юрка) та Олега Покальчуків… Очевидно, своїм текстом Ігор Ольшевський намагався допомогти нам навернутися до унікального художнього світу, створеного українськими майстрами слова ХХ сторіччя.
Він мав ще стільки творчих планів!.. Нерідко залишаючись немічним проти побутової проблематики, долаючи недуги, жив передовсім словом і вмів бути обов’язковим як перед собою, так і перед колегами по перу, «своїми» читачами.
До речі, Ігореві тексти (зокрема й під псевдо Ігор Берестюк, Максим Кириленко, Аркадій-Арефа Сікорський, Драгомир Піляку, Джафар Алішеров) публікувалися й за межами України – на сторінках часописів Білорусі, Польщі, Словаччини та Греції. І саме увагу читача автор поціновував вище за нагороди-відзнаки (нагадаю, що Ольшевський – лавреат літературно-мистецьких премій імені Агатангела Кримського та Пантелеймона Куліша). Роздумуючи про свій шлях у літературу та «не ранній» вступ до НСПУ, він з усмішкою зазначав: «Дехто, може, вважатиме, що прийняття до Спілки у 47-річному віці – це запізно, проте я так не вважаю: адже без Божої волі нічого в світі не відбувається, і у Всевишнього не буває чогось здійсненого рано чи пізно – все завжди вчасно. Зрештою, геніальний Сааді, за переказами, до тридцяти років навчався, від тридцяти до шістдесяти мандрував, і тільки після шістдесяти почав писати».
Ігор Ольшевський, може, інтуїтивно відчуваючи смертельну загрозу від коронавірусної пандемії, суворо дотримався рекомендацій. Тож і під час останньої нашої зустрічі, коли відбувалися збори Волинської обласної організації НСПУ у книгозбірні імені Олени Пчілки, він був екіпірований у світлі небеснобарвні маску та гумові рукавиці. Тоді мене вмить крижаним холодом остудила неозвучена думка: того, чого боїмося, не оминути. Цей тривожний сигнал я відразу ж пригасив якоюсь іронічною сентенцією – звісно, не вірячи, що бачимося востаннє, що незабаром напишуться рядки, присвячені світлій пам’яті Ігоря Ольшевського:
Хоч не завжди веселка крізь сльозу воскресне,
Але й відходу мить благословенна Богом:
У часопростір повертається небесний
Душа, що звільнена від тягаря земного.
Завершення запрограмоване початком:
Закон Господній –
Споконвічне світло світу.
Народжуємося,
Аби відтак вмирати.
Вмираємо,
Щоб по-новому народитись.
Тож тепер, коли Ігорів земний шлях завершений, настає час, коли зустрітися з ним можна в його текстах. А такі зустрічі – неминучі для кожного, кому цікавий світ не лише Ольшевського, а й тих національних духовних велетів, чиї долі й творіння він прочитав по-своєму.
Той, хто жив словом, у слові й житиме.
Віктор Вербич