З досьє «ЛУ»
Сергій Таран — український письменник і науковець. Займався викладацькою діяльністю в Україні та закордоном. Зараз готується збірка віршів автора. Пропонуємо добірку із книги, яка незабаром побачить світ.
* * *
Прибули
у чергову реальність,
виткану з праху
минулих ілюзій і уривків снів.
Променисті сурми на сірім папері
намалюють нові біографії
і прикрасять ганчір’ям —
засмолених ладаном
слів.
* * *
Чи знаєш ти,
що кожний атом твого живого тіла
був колись створений в горнилах давніх зорь,
які світили ще до початку самого Сонця?
Тому коли ти прокидаєшся серед ясної ночі –
це не через нестачу земної любові,
і не тому, що неприємності на роботі,
Це просто фантомні болі
твого тіла.
* * *
Ми, метушливі люди,
зустрічаємось на день, на ніч, на годину, на рік,
а буває на пів-життя…
Вдивляємося у ієрогліфи обличчя навпроти,
намагаючись в них розгледіти алгоритми всесвіту,
а потім довгими вечорами розшифровуємо
знаки на замерзлому вікні.
Вдихуємо за ранковою кавою сонячні послання,
і пізнаємо симфонію трав серед серпневого степу.
Очі-в-очі розплутуємо нитки теплих рук й віримо,
що знайшли свою другу душу.
Намагаємося зрозуміти чому так безмежно, — тут і зараз,
і в якому з міріад світів ми вже бачилися?
Присягаємо зрозуміти призначення одне для одного,
і тому заглиблюємося в деталі, знаходимо нюанси,
дряпаємося об подробиці й дрібниці,
обліковуємо відмінності, аналізуємо минулі історії і сторіз,
перевіряємо використані квитки у кіно, обмацуємо липкі підозри,
аналізуємо поради невипадкових друзів,
перечіпаємося через майбутні стіни..
Губимося, не договорюємо, приховуємо, мовчимо, не віримо,
а потім розбігаємося,
ножами відшкрібаємо татуювання на серці,
блокуємо у мережах,
залишаємо…
Так і не встигнувши домовитися як ми впізнаємо
одне одного
у наступному
житті.
* * *
Ти падаєш
у прірви свідомості,
чи будуєш дитячі кубики логіки?
Де ти креслиш лінії долі
на міському асфальті?
Крейдою білою малюєш
закручені хроніки,
І визбируєш розхристані миті,
космічного спокою
варті.
НЕЕВКЛІДОВА ГЕОМЕТРІЯ
Паралельні прямі
перетинаються
у безкінечності всесвіту,
а ще —
на нічній магістралі,
коли ти гіпнотизуєш
крапку
на горизонті.
Паралельні черги
можуть тертися
у аеропортах
на реєстрацію квитків на літаки,
які порозвозять їх
по планеті паралельними
маршрутами.
Паралельно можуть
існувати бульбашки
у мультивсесвіті,
але вони теж обов’язково перетнуться
на струнах інтуїції, математики
і надії.
Як буває перетинаються
на сходових клітях
і кубах ліфтів
паралельні траєкторії
життя сусідів
із сотів
бетонних багатоповерхівок.
Ніколи не перетинаються лише
паралельні наших
метафізик,
які багато років
приречено співіснують
на відстані
нічного простирадла.
* * *
У дикому полі
на сивій дорозі
мою машину
взяли в полон
корови, —
які повертались чередою додому, —
і байдуже їм було до мого клаксону
до мого галасу,
і до того, що мене у місті чекали
тисяча невідкладних справ.
Корови поволі йшли…
Ремигали
ганяли мух,
махали хвостами,
і лише одноокий пастух
іноді зиркав на мене
єдиним
солоним
оком.
* * *
Гірше, ніж тюрми,
ніж бараки знедолені, —
спальні райони,
у землю
закопані.
Закреслені вулицями,
з бетонними душами, —
спальні райони
із світлом
приглушеним.
Запрограмовані маршрутками
і зламаними ліфтами, —
спальні райони
зігнулись
мостами.
Темними під’їздами,
сусідами схожими
тиснуть райони
на небо
стриножене.
Гірше, ніж фальшиві палаци
з пластмасовими аристократами, —
спальні райони
квадратять світ –
гратами.
Гірше, ніж вокзали
із загубленими квитками, —
спальні райони,
що
постали
між
нами.
* * *
Найбільші моралісти
не є зразками моралі,
ховають дрантя
за червоні коралі.
Найвідважніші мандрівники
за горизонти далекі
не лишають стін
своєї бібліотеки.
Найкращі коханці
не ділитимуться з вами
своїми пригодами,
чужими віршами.
Там у вирі ілюзій
і помислів чистих
життя земне
втрачає змісти.
Коли губляться коми,
а крапки – щільніші,
у нашій розмові
паузи
звучать
найгучніше.
* * *
Коли я бачу дуже близько
димні риси твого обличчя,
такі палкі, ніжні і точні,
я вже знаю, що колись вони
стануть чужими фотографіями,
які випадково потрапивши мені на очі
пропалять мене до самого земного ядра,
стануть непереборними мурами,
лабіринтами, з яких не буде виходу,
хвилями останнього цунамі,
планетарною пожежею,
яку ти розпалюєш зараз,
випадково торкаючись мене
запахом свого волосся.
* * *
Вона була дуже серйозна
ця пані в окулярах,
вона довго переконувала, що земля наша пласка,
як луска найбільшої риби,
що паралельні не перетинаються…
І що це очевидно,
бо так порахував допитливий Евклід,
і нудний Арітостель, і законослухняний Сократ,
і всі ми як каміння з акрополю,
вросли на місці,
а весь світ навколо нас рухається, тікаючи з хаосу.
А потім вона передумала, і сказала,
що всі ми рухаємось у ритмі скаженої джиги,
що рівними нас – і людей, і богів —
робить справедливий плин часу,
який вічний як камінь акрополю.
І земля, виявляється, кругла,
а це теж очевидно,
як гуля на лобі Ньютона…
А потім вона прикурила цигарку
з багать спалених відьом
і сказала, що завжди вважала,
що час брехливий, відносний, непевний,
і тому паралельні перетинаються,
якщо дуже довго бігти
по зоряному атласу.
І що можна бути в кількох місцях одночасно,
і, навіть, не треба нічого курити
тільки треба зменшитися в мільярди разів
і стати кварком.
Ця серйозна пані — завжди точна і строга
любить чіткі передбачення
і строгі закони.
І дуже гнівається, що якісь там божевільні містики,
чи якісь там неосвічені ченці
тисячоліттями нічого не дізнаються
лише дихають хмарами,
споглядають світи,
витешують душі,
і не розуміють, невігласи, що всі ми народилися
з однієї сингулярності,
щойно придуманої нею.
* * *
Тіні тополь
можуть легко
тікати
від фар
ревучих машин
до самого
неба,
бо дерева
стоять
непорушно.
* * *
Самотні гуляють дорогами,
рідко ходять мостами,
їх шлях не вибілює сонце,
їх стежка
— корчі з валунами.
Їм стінами стануть вулиці,
висотки зі скла з кабінетами,
під серцем в них вітер тулиться,
і шафи з чужими скелетами.
Самотні говорять мало,
але дихають
— вільно,
не граються словами,
не носять хрести на тілі.
У самотніх хребти
– вперті!
тримають щити
вцілілі.
Їм небо тримати треба
і жорнами
зорі
терти.
* * *
Мої сни
розсипаються одразу
спаленим папером
у руках,
як тільки світло торкне
стіни.
Якби я пам’ятав
свої сни,
я би виліпив з їх попелу
кольорові кулі,
барвистих журавлів,
обкурене небо і квадрати міста.
Я би навчив тебе
літати
серед туману і блискавок,
мати вільне кохання,
ніжитися
у хмарах,
не думати про землю….
І про неминучість
ранку.