З дитинства мав я незборимий потяг до читання, тому манили мене бібліотеки, де я отримував особливому насолоду, досліджуючи стелажі. До першої бібліотеки я ходив із чотирьох років разом із дідом, бо вже вмів читати. У шість років записався вже сам. Але однієї бібліотеки мені було мало, тож окрім тієї, що була на нашій вулиці, записався ще в обласну і в бібліотеку на іноземних мовах.
Польська, чеська і словацька мови далися мені дуже легко. Окремі незрозумілі слова тлумачила мені мама, яка виросла з чехами на Волині, а вчилася в польській школі, бо української в 1930-тих уже не було.
Ніколи цих мов спеціально не вчив, не сидів за жодними підручниками, а просто нахабно брав і читав. Саме ці три мови, які і верхньо- та нижньолужицька найближчі до української. Будь-яке слово, яке є в тих мовах, легко лягає в норми нашої мови.
Перекладаючи Богуміла Грабала, натрапив на слово “готеляр” в значенні “директор готелю”. В нас такого слова раніше не було. А тепер є.
Звісно, що траплялися слова, яких не розумів. Наприклад у фразі “pies machał ogonem” я второпав лише перші два слова, а вже третє здогадався. І помітив, що ті слова, які я здогадувався сам, легше мені запам’ятовувалися, аніж ті, по які зазирав до словника.
Першою грубенькою книжкою, яку я взяв у бібліотеці, був роман Поля Феваля “Garbus”. Назву я переклав собі як “Гарбуз”. Звісно, що не ця назва мене привабила. Заманили мене ілюстрації з однойменного французького фільму. Вони зображали мушкетерів, поєдинки на шпагах і таємничого месника Лаґардера, якого грав Жан Маре. Щойно вчитавшись, я зрозумів, що не йдеться там про гарбуз, а роман називається “Горбун”, і це бестселер, який витримав кілька екранізацій.
В совєтську епоху діяла чудова мережа книгарень “Дружба”, де торгували книжками з країн соцтабору. Причина, чому я не вивчив балканські слов’янські мови, полягала в тому, що їхні книжки були удвічі, а то й утричі дорожчі. Вони й зараз найдорожчі серед усіх слов’янських.
Змога користуватися бібліотекою іноземних мов і купувати книжки в “Дружбі” дозволили запізнати все найцікавіше, що видавалося в світі. Саме польською я прочитав Джойса, Пруста, Камю, Саррот, Роб-Грійє, Толкієна, Лафкрафта. У нас ніхто ще не чув про “Александрійський квартет” Лоренса Даррела (брата Джералда), а у Польщі його вже давно переклали. Ще невідомими були в нас і Борхес, і Кортасар, і Касарес, але польською вже були.
А візьмімо готичну прозу. В Союзі вона була просто заборонена. Виняток був лише для Едгара По та окремих оповідань Вашинґтона Ірвінґа і Натаніеля Готорна. А в Польщі видавалися цілі серії готичної і моторошної літератури. А до цього ще й безліч криміналів кишенькового формату. У Чехів кримінали були товсті і вміщали по три романи одного автора.
А ще я захопився літературними журналами, які присвячені були зарубіжним літературам – польська “Literatura na Świecie”, чеська “Světova literaturа” і словацьке “Revue svetovej literatúry”.
І тут я був не один. “Literatura na Świecie” захопила також Ігоря Калинця, Олега Лишегу, Грицька Чубая і Миколу Рябчука. Останні два також багато читали чеською і словацькою. Це Чубай мені відкрив Зелінку і Грабала, а Микола замовив переклад Грабала для “Всесвіту”.
Безперечно, все це впливало на нашу творчість, бо ми бачили, як пише світ і чим він дихає.
Серпень 1968 року став, як відомо, не тільки кінцем Празької весни, але й початком кінця відлиги в Україні. І хоча в Україні панувала цензура, але на книги і журнали, видані в країнах соціалістичного табору, вона не розповсюджувалася. А в 1966 – 68 роках у Чехословаччині цензури не було взагалі, тому в тогочасних чеських і словацьких часописах можна було прочитати багато чого неприступного у нас – “День шакала” та “Досьє “Одеса” Фредеріка Форсайта, і уривки із Солженіцина, і французьких дадаїстів та сюрреалістів.
До книжок і часописів не можна не додати і польського телебачення. Хоча були у Львові такі народні умільці, що ловили навіть шведів.
До яких лише хитрощів ми не вдавалися, щоб встановити антену “на Польщу” – бо ж треба, щоб хтось її ще сконструював, роздобути відповідний кабель, закріпити до комина на даху. Та це ще не кінець, бо вітри час від часу антену зрушували, і доводилося лізти на дах та поправляти. А для цього хтось мусив стояти внизу коло телевізора, і тоді лунало перегукування: “Є сигнал?.. Нема?.. А так?.. А так?..” – “Пропав!.. Ану лівіше!.. Ану правіше!..”.
Ці крики лунали на цілу вулицю, особливо, коли наставав сакральний час для нічного кіносеансу. “Kino nocne” – це був апогей нашого маленького щастя, коли можна було подивитися якісний закордонний фільм. Кляті вітри й тут втручалися, і зображення починало мерехтіти. Але нічого – ми примруживши очі, не відривалися від екрану, щоб не пропустити жодного епізоду. А одного разу, коли зображення пропало взагалі, слухали самий діалог.
Кольоровий телевізор із польською антеною – став неабиякою привабою для дівчат. Не треба вже було водити по кнайпах і витрачати зайві гроші. Можна вести додому і вгощатися там під нічне кіно.
Поляки дублювали закордонні фільми одним голосом. І це був завше характерний, дуже виразний чоловічий голос. Здається, усі ці роки – один і той самий. Той самий, який лунає і зараз, коли я вмикаю “поляків”. Це голос з моєї юності. Один із найрідніших. Голос, під який я засинав, наче під бабусину колискову.
“Kocham cię…” – дублює цей голос Джеймса Бонда так, що й чути оригінал. “Nie wierzę…” – дублює він далі блондинку. “Ale naprawdę kocham…” – наполягає Бонд.
А я заплющую очі та поринаю у фантазійні видіння. Коли серед ночі прокинуся, екран телевізора буде блимати і тихо шипіти. Але у вухах усе ще бринітиме голос Джеймса Бонда у польській інтерпретації. А та блондинка мирно сопітиме поруч зі мною.
Юрій Винничук, спеціально для InfoPost.Media
