Пилип Капельгородський, український письменник, жертва сталінського терору – народився 26 листопада 1882 року на Сумщині. Він здобув собі ім’я не тільки на літературній ниві як поет, прозаїк та публіцист. Ще він був видатним сходознавцем, який зробив чималий внесок у розвиток орієнталістики.
Про це пише umoloda.kyiv.ua.
Попри те, що сім’я була багатодітною, хлопчину віддали до земської школи, потім до духовного училища. Але в бурсі панувала атмосфера придушення будь-якого прояву свободи, за яку бурсаки неодноразово потрапляли до карцерів. Пилип не був винятком і через свій надто незалежний характер частенько відбував покарання в темній. Зрештою був виключений із навчального закладу.
Батьки наполягали на продовженні навчання, під їхнім впливом Капельгородський вступив до Полтавської духовної семінарії. Там він потоваришував із Симоном Петлюрою, який залучив Пилипа до участі в Революційній Українській партії. Водночас семінарист організував випуск рукописного журналу “Світанок”. У майбутньому повість “Записки семінариста”, у яких автор яскраво описав цей період життя, принесуть йому визнання та популярність.
У 1902 році невгамовний Пилип разом із іншими взяв участь у “семінарському бунті”, вимагаючи введення до навчальних програм українознавства й послаблення суворого режиму в семінарії. Окрім цього, учасники активно виступали на боці селян, які також повставали проти свого пригноблення. Зрештою Капельгородського виключили з навчального закладу й відправили до батьків у село під пильний нагляд поліції.
Не стріляй… бо то брат твій, покривджений брат,
шматка хліба на волі шукає…
То недоля лиха і старих, і хлоп’ят
на широкий майдан виганяє…
Не стріляй, бо настане жадана пора:
розкуються заковані люди!
І розвіється димом неправда стара, –
ні раба вже, ні ката не буде!
Це призвело до чергового арешту в квітні 1909-го. За пів року в Новочеркаську відбувся суд, на підтримку Пилипа були організовані масові демонстрації, і під тиском громадськості судді визнали арештанта невинним, але рекомендували покинути Кубань.
Цього разу Капельгородський вирішив не випробовувати долі й подався на Північний Кавказ, де влаштувався журналістом у місцевій періодиці. Основну роботу поєднував зі збиранням етнографічних та історичних матеріалів про етнічне населення цього краю.
На зламі XIX-XX століть на Кавказі загострилося протистояння між терськими козаками та горцями-кочівниками. Капельгородський спробував вивчити причини такого стану речей. Зібраний ним в Чечні та Караногаї (нині Ногайський район Дагестану) багатий матеріал став основою для доповіді, зробленої в 1909 році на редакційній вечірці літературно-наукового журналу “Російське багатство”. Виступ викликав чималий інтерес. Невдовзі відбулася зустріч Пилипа з головою Ради міністрів Російської імперії Петром Столипіним. Капельгородському запропонували посаду начальника дільниці (пристава) в Караногаї для проведення реформ на покращення життя місцевого населення.
На цій посаді Пилип викрив і віддав під суд багатьох чиновників-хабарників і розкрадачів державних коштів. За громадські гроші почав буріння артезіанських колодязів, спорудив водогін, заклав сад і парк, рибний ставок, будував громадські будівлі: школу з пансіоном і майстернями, народний дім із бібліотекою та кінотеатром, склад сільськогосподарських машин, громадську стайню. Пилип Осипович провів і шкільну реформу, почавши навчання у знову побудованій школі за своєю власною методикою. За сім років життя серед кочівників-караногайців він підготував працю з історії цього народу, починаючи з ХІІ століття.
До України Пилип повернувся в січні 1918-го й одразу ж поринув у громадське життя, де проявив себе активним прихильником українізації. За що й був невдовзі заарештований. Але йому вдалося втекти з-під варти. Переховуючись у Прилуках, Пилип підтримував Директорію Української Народної Республіки, очільником якої був його давній друг Петлюра.
У 1920-х Капельгородський повернувся в Лубни й працював редактором місцевих газет. Звісно, що й тут його заґратували за участь у “націоналістичній повстанській організації”, проте не надовго. Зрештою, Пилип переїжджає до Полтави, де й проведе решту життя.
У березні 1938-го Капельгородського знову звинуватили в приналежності до “підпільної націоналістичної контрреволюційної військово-повстанської організації, головне завдання якої – підготовка збройного повстання з метою повалення Радянської влади та відновлення капіталістичного ладу в Україні”. Тут йому пригадали всі “гріхи молодості”.
Вирок не заставив себе довго чекати. Постановою Особливої Трійки УНКВС у Полтавській області від 5 квітня 1938 Капельгородського засудили до розстрілу, “як найлютішого ворога компартії та радянської влади”, і 23 червня вирок був приведений у виконання.
В історію літератури Пилип увійшов із романом “Шурган” (1932), у якому зобразив усю трагічність громадянської війни на Кубані. Повість “Я стверджую” була присвячена виживанню караногайського народу в умовах царської “тюрми народів”. Але, як вже було зазначено, найпопулярнішою стала автобіографічна хроніка “Записки семінариста”, у якій письменник описав армійський режим і гнітючу атмосферу, що панувала в навчальних закладах.
Михайло Стельмах написав: “Чим же славним і красним було життя цього письменника – одного з кращих прозаїків українського красного письменства? Роман “Шурган” і повість “Непорозуміння” є вершиною творчості Капельгородського. Ці твори будуть жити в пам’яті поколінь, як і образ славного письменника, вірного сина своєї Вітчизни”.