Український перекладач Микола Лукаш залишив по собі унікальний спадок — майже три з половиною тисячі текстів світової літератури, які переклав із 17 мов. Микола Лукаш удоступнив для українців найкращі твори світової літератури. Колоритна й вишукана мова його перекладів разюче контрастувала з мовним стандартом радянського штибу, примітивним і сухим, тож йому доводилося відстоювати кожне слово.
Як Микола Лукаш протистояв радянським цензорам, чому написав листа, що зруйнував йому життя, і яке значення мав український переклад для формування нації — розповідає науковець і перекладач Максим Стріха.
— Про Миколу Лукаша говорять не лише як про одного з найгеніальніших українських перекладачів, а й як про експериментатора. Чому?
— У перекладацькому експериментаторстві Лукаш мав попередників. Найвідомішим і найзнаковішим був Панько Куліш. До нього ставилися дуже неоднозначно, і його переклади ще Леся Українка вважала варварськими, бо писав він тією мовою, яку сам називав «староруською». Однак ці переклади страшенно цікаві.
Микола Лукаш був значно більшим експериментатором за П. Куліша. Бо намагався своїми перекладами вплинути не лишень на майбутнє української мови, забезпечити її високий статус, показавши, що нею можуть звучати вершинні твори світової літератури й опери. Також прагнув витворити й альтернативне минуле української мови.
Скажімо, коли Микола Лукаш перекладав «Декамерона», у якому йшлося про початок XIV століття, то його завданням було показати те, якою могла б бути українська мова в той час, якби склалися щасливіші обставини. Цим та іншими перекладами Лукаш продемонстрував, якою могла б бути наша мова, якби ми мали українськомовну аристократію і все, що має мати нормальна нація.
Хоча Микола Лукаш не був експериментатором заради експериментаторства. Він експериментував там, де треба. У «Трагедії людини» угорського класика Імре Мадача сцену з картинами соціалістичного суспільства Микола Лукаш переклав мовою тогочасних газетних передовиць. А вже в «Декамероні» застосував повний мовний спектр від високої латини скрипторію до найприземленіших термінів плотського кохання. У «Фаусті» — від високих видив останньої частини до абсолютно адекватних оригіналові слів Валентина до Маргарити: «Що робиш, треба дороблять, коли вже з тебе вийшла б..дь».
— Ми добре знаємо про спеціальну маргіналізацію української мови в радянський період, про переписування словників, у яких питомо українську лексику замінювали російською, про Великий терор і дисидентів. Як так склалося, що Лукаш і його переклади дійшли до нас?
— Микола Лукаш мав багато шансів загинути під час війни. Також було не мало шансів згинути і в його текстів. Але весь час траплялися люди, які його відстоювали. І це справді була боротьба. Наприклад, переклад «Фауста» Лукаш закінчив 1948-го, але книга вийшла аж 1955 року. Власне всі ті сім років Лукаш відстоював право на свою тональність у перекладі цього великого твору.
«Фауста» рецензував Леонід Первомайський, талановитий і тонкий поет, який, однак, абсолютно не сприйняв перекладу. Він уважав, що така мова — це псевдокозацький дух, і як доказ наводив як фальшиво, на його думку, в німців звучить, коли спудей спудеєві каже «ходімо, пане-брате». Микола Лукаш на це розгорнув відповідне місце в оригіналі тексту Ґете й показав німецьке «Herr Bruder, komm», себто «ходімо, пане-брате». Так само Микола відстоював право на «цісаря», бо галичани називали свого монарха цісарем, а не імператором. Аналогічно він боронив своє право перекладати «гетьман», а не «полководець». Не все вдалося вберегти, бо «гетьман» зник, але «цісар» таки залишився. Ще складніше було відстояти переклад «Декамерона», коли лише завдяки втручанню Максима Рильського Боккаччо Лукашевою українською таки побачив світ.
Цього року я готував до друку листування Миколи Лукаша та Григорія Кочура, його великого друга, прекрасного перекладача, який, однак, волів використовувати нормативну мову. І от видно з того листування, як Микола Лукаш працював. Він там описує те, як шукав ці рішення для «Дон Кіхота», на який масив літератури і джерел спирався. Може здаватися, що він так нізвідки витягав якісь слова, а насправді — досконало знав українську, всі сусідні й західноєвропейські літератури, і його робота ґрунтувалася на величезному запасі знань.
— Чи можна сказати, що переклади Лукаша збереглися ще й завдяки тому, що художній переклад у радянський період був для українських митців ледь не єдиною можливістю творити?
— Для тих, кому творчість була закритою, переклад справді часто був можливістю ще якось триматися у творчому житті. Підмогильний від 1931 року, коли було заборонено друкувати його твори, та до арешту 1934-го перекладав.
Переклад для України завжди був більше ніж просто переклад. Тому що українські перекладачі відрізнялися від всіх інших — публікою. Бо, наприклад, для кого перекладав Франко? Хіба для селян, які не читали? Чи для інтелігенції, яка читала в оригіналі, може, навіть легше, ніж українською? Для кого 1836 року Євген Гребінка перекладав Пушкінову «Полтаву»? Адже всі тодішні потенційні читачі знали російську! Але його сучасники, нащадки старшин із Гетьманщини, потребували цього тексту, щоб, читаючи його, заманіфестувати: вони — не росіяни, вони належать до іншої нації. У цьому і полягає велика націєтворна функція українського перекладу — він творив українців як націю.
Щось схоже відбувалося з німецьким перекладом наприкінці XVIII століття, коли німецькі еліти були всуціль франкомовними. Чи з каталонським перекладом у XX столітті, коли за генерала Франко відбувалася кастилізація Каталонії. Але в нас це було, мабуть, найвиразніше.
Наш переклад виконував не так інформативну функцію — просто дати почитати людям тексти тими мовами, яких вони не знають, як це було в щасливіших країнах, а радше виконував функцію зробити з цього народу націю. І це добре, до речі, розуміла імперська влада. Тому Емський акт 1876 року, дозволяючи оригінальні тексти «на малоросійському наріччі» на селянську тематику, цілком забороняв переклад українською. Бо оригінальні тексти можна друкувати на наріччі. Але коли на наріччя перекладають Байрона, Шекспіра, Біблію, то це вже не наріччя, а мова!
Історія українського перекладу — це історія нагінок і переслідувань, а часто — й мартиролог. І тому наддніпрянці аж до 1905 року могли друкувати переклади тільки на Галичині… У 1930-х роках українських перекладачів просто постріляли. А в 1970-ті були кампанії арештів, заборон на друк тощо. Микола Лукаш через це пройшов і тому важливих речей не встиг закінчити; «Дон Кіхота» мусив закінчувати Анатоль Перепадя. Але, на щастя, головні тексти Лукаша вціліли.
— Лист Миколи Лукаша на захист Івана Дзюби — це про сміливість чи про наївність?
— Про лицарство. Микола Лукаш не робив з цього політичної акції. Він не афішував листа, не пробував переслати на Захід. Він просто вкинув цього листа, який поламав йому життя, у скриньку — і все. І тільки після того розповів Григорієві Кочуру, що він хоче це зробити. І коли Г. Кочур слушно йому сказав, що таким учинком І. Дзюбі не допоможеш, а от себе знищиш (Г. Кочур знав, що каже, бо перед тим пройшов табори), то Микола Лукаш відповів: «А я вже це зробив». Тобто це чистісінької води лицарство. Людина так вчинила, бо інакше не могла.
— Оскільки Микола Лукаш не був учасником політичних організацій, чи був він «поза політикою»?
— Микола Лукаш справді не брав участи в політичних організаціях. Але, безумовно, він був глибоко антирадянською людиною, як кожен інтелігент того часу. Інша річ, що багато хто це маскував, приховував, грав, бо мав інстинкт самозбереження. Натомість у Лукаша поріг самозбереження був дуже низький, і він дозволяв собі казати те, чого інші не могли. За це йому система і помстилася.
— Про помсту: ані ув’язнення, ані розслідувань за той лист не було. Натомість Миколу Лукаша вилучили зі Спілки письменників, його заборонили друкувати. Що це означало на той час для перекладача?
— Це означало громадянську смерть. Безгрошів’я — бо літературні гонорари були для Миколи Лукаша єдиним засобом для прожиття. Важчу депресію — коли Лукаш сам нищив свої переклади, зневірившись у тому, що їх хтось колись друкуватиме. І, врешті, передчасну фізичну смерть, попри запізнілу «літературну реабілітацію» і поновлення у Спілці письменників. Потішитися цим смертельно хворий письменник уже не встиг.
— Письменник Богдан Марциняк-Волошин розповідав, як колись купив збірку Лукашевих перекладів Лорки і проїздив у трамваї кілька кругів, аж поки не прочитав всієї. А з якого перекладу Лукаш став важливий для Вас?
— Певно, з перекладу опери «Лючія ді Ламмермур», який у 1970-ті виконували в Київській опері без зазначення імені перекладача. Цей фантастично гарний переклад у тодішньому зрусифікованому Києві багатьох зробив українцями. Набір Миколиних текстів, які я безумно люблю, є доволі стандартним. Це і «Дон Кіхот», і «Декамерон», і «Фауст», і поетичні збірки Шиллера, Верлена, Аполлінера, того ж Лорки. Не можу забути і про «Мадам Боварі». Чи про ще один оперний переклад — «Дон Жуан», який є не менш блискучим від «Лючії ді Ламмермур».
Ірина Молостова, наша найбільша оперна режисерка XX століття, яка і втягнула Миколу Лукаша в переклад опери, 1998 року наполягла, щоб у Київській опері, коли вже все ставили мовами оригіналів, «Дона Жуана» відновили українською, з поваги до пам’яті Миколи Лукаша. На жаль, сьогодні жоден із наших оперних театрів не вважав за необхідне відновити ці геніальні переклади на сцені, і ту ж «Лючію…» 12 жовтня львів’яни почули виключно завдяки громадській ініціативі, яку підтримав Український культурний фонд.
— Як гадаєте, що б перекладав Микола Лукаш сьогодні?
— Я нещодавно закінчив працювати над «Кентерберійськими оповідями» Чосера. Дуже задоволений цим перекладом, хоча розумію, що це був би ідеальний Лукашів текст. Мені дуже прикро, що він не переклав цих віршованих новел, бо за стилістичним діапазоном це те, що йому мусило б дуже сподобатися. Хоча, з іншого боку, я не зовсім певен, що Микола Лукаш, перекладаючи сьогодні, чувся б комфортно. Бо нині перекладач може отримувати добру плату, хіба що перекладаючи прозу. І повинен при цьому працювати швидко, підкоряючись вимогам видавництва. А Лукаш катастрофічно не вмів працювати під графік видавництв. Він перекладав так, щоб творити щось для вічности.
