Сержіо Бенвенуто – відомий італійський інтелектуал-психоаналітик, практик і теоретик, філософ і автор. Засновник і головний редактор часопису “Європейський журнал психоаналізу”, науковий співробітник Інституту когнітивних наук і технологій Національної ради досліджень у Римі. Під час навчання в Університеті Парижа VII – Дені Дідро (1967–1973) відвідував семінари Лакана і пізніше переклав на італійську мову його ХХ книгу семінарів “Ще”. У своїх щоденникових рефлексіях автор досліджує вплив карантину на позасвідоме, і навпаки…
ЩОДЕННИК КАРАНТИНУ
Політики, філософи, моралісти та журналісти в Італії повторюють одне й те ж: «Ця епідемія є можливістю вдосконалити себе!»
Ця давня втішна ідея повторюється вже вкотре: віра в те, що якщо ми переживемо катастрофи, трагедії, війни та лиха, то вийдемо з них кращими. Неприємності зміцнюють наш характер, як каже загальна приказка. Наприклад, той факт, що тісний контакт між людьми сьогодні зводиться до мінімуму, зробить нас у майбутньому більш спраглими – на їхню думку – людського контакту, товариськості, буття-з… Знову і знову нам кажуть, що це надзвичайне позбавлення фізичного контакту навчить нас насолоджуватися фізичними відносинами, коли все закінчиться: ми будемо набагато завзятіше цілувати, обіймати, погладжувати один одного по спині, ходити за руку тощо. Ця присолоджена риторика, можливо, необхідна для заохочення мас – якщо припустити, що болісний досвід допомагає нам вдосконалюватися. Але ми не можемо сприймати це як належне. Щоправда, трапляються драматичні моменти, коли все населення стає героїчним – як, наприклад, під час бомбардувань минулої світової війни, коли деякі з людей співали, йдучи до бомбосховищ.
Але чи справді біль покращує кожного? Я дуже сумніваюся в цьому. У Першій світовій безліч німців втратили свої життя – але через 15 років після закінчення тієї війни вони поставили Гітлера при владі і попрямували до ще більш руйнівної війни. Нації не вчаться з досвіду. Окремі індивідууми – навіть менше.
Коли катастрофа закінчується, забути її надзвичайно просто. Патріотичне піднесення рано чи пізно випарується (будемо сподіватися, що це станеться після закінчення епідемії) – і ми повернемося до наших звичних вад, до звичної дріб’язкості. Мало хто помудрішає після надзвичайні ситуації, маси знову стануть такими, якими вони були завжди: мотивовані звичними, переважно уявними, пристрастями. Це правда, що певні трагедії можуть покращити деяких людей – але вони також можуть зробити багатьох інших гіршими. Інтелектуали, яким платять за те, щоб вони думали, повинні уникати улесливої спокуси самовихваляння.
*
Як знає кожен психоаналітик, несвідомі переконання (речі, в які ми віримо, але не знаємо про це) часто сильніші за свідомі – ті, які ми здобули шляхом пізнання та освіти. Реакція на численні небезпеки коронавірусу підняла, серед інших, одне дуже глибоке несвідоме переконання: діти врешті-решт слабкі, а літні люди – сильні.
У моєї дочки ламається котел, немає гарячої води. Вона дзвонить сантехніку, але він вагається… «Я живу зі своїми маленькими дітьми», – невпевнено каже він. Чоловік боїться заразити їх. Для нього, як і для багатьох інших, перші, хто потребують захисту, – це діти. Але ми знаємо, що діти не хворіють, якщо схоплять цей вірус. Якби сантехнік сказав «я живу зі старою бабусею», його небажання мало б сенс. Всі, не лише діти, є загрозою для літніх людей.
Я натрапляю на постійні приклади цього непорозуміння. Але в Італії ми зараз усі фахівці з коронавірусу, мільйони з нас прочитали величезну кількість інформації про епідемію. Отже, всі ми повинні знати, що середній вік тих, хто загинув в Італії, становить 79 років – і що ти молодший, то менше шансів захворіти. Здається очевидним, що COVID-19 діє як геронтоцид.
Чи це є атавістичний дарвінівський рефлекс, який приводить нас до думки, що маленькі діти завжди найвразливіші? Можливо. Але я думаю, що причини цього помилкового уявлення є більш невимовними та перекрученими.
Люди турбуються про дітей, а не про людей старшого віку, тому що глибоко в душі вони сподіваються, що літні люди помруть. «Вони зіграли свою роль», – ви можете почути, як евфемістично говорять деякі з них. Літні люди – тягар для молодих. Особливо в такій країні, як Італія, де частка людей, старших 65 років, неминуче зростає. Де, інакше кажучи, існує думка, що всі працюють для того, щоб виплачувати пенсію літнім людям.
Але чому тоді ця епідемія викликає стільки страху навіть серед тих, кому ще далеко до старості? Бо медіа-пропаганда, тобто урядова пропаганда, невпинно повторює: «Не думайте, що помирають лише старші 70-ти, багато молодих людей хворіють і вмирають!» І ми чуємо інтерв’ю з медиками, які підтверджують це. А той факт, що пацієнту №1 в Італії (першому італійцеві, який захворів) Маттіа лише 38 років, бездоганно відповідає цій стратегії: він втілює можливість того, що навіть молодий може серйозно захворіти – байдуже, що він згодом одужав.
Причина, чому держава, граючи роль мудрого патріарха, схильна лякати всіх людей будь-якого віку, здається мені цілком зрозумілою: лише за умови, що всі громадяни бояться за своє життя, літні люди можуть бути ізольованими та неушкодженими. Змусити всіх повірити, що вони теж ризикують, допоможе втримати їх на відстані від літніх людей.
*
Як тільки в певній країні люди усвідомлюють, що COVID-19 – це не просто грип, маси починають атакувати супермаркети та панічно купувати, особливо туалетний папір. Це меншою мірою стосується Італії, де навіть у нетрях є біде. Але чому туалетний папір – перший товар, браку якого люди бояться?
Тому що багато хто думає, що епідемії пов’язані перш за все з неохайністю, з нечистістю (з брудом чи гріхом). А що може бути більш нечистим, ніж наші фекалії? Стара теорія пов’язує епідемії з недотриманням гігієни. Під час епідемій холери люди уникали свинини, зокрема тому, що свині теж є парадигмою бруду.
Один із міфів, що процвітає в наших смартфонах, – це те, що коронавірус передається через підошви нашого взуття. Отже перш ніж заходити в оселю, ми повинні його зняти та залишити за дверима, бо вірус нібито лежить на бруківці годинами… І тут зв’язок між брудом на вулицях та зараженням видається надуманим. Натомість значно менше розуміння того, що улюблений спосіб передачі для вірусу – це поцілунок коханого, дружнє рукостискання, моя, спільна з сином, досконало чиста склянка.
*
Багатьох турбує той факт, що під час епідемії великого значення надається статистиці – і чимало людей ненавидять статистику. І все ж саме статистика говорить про те, якими справи є насправді. Тепер найважливіші дані для оцінки впливу коронавірусу в різних реґіонах – це не абсолютна кількість, а порівняння з тими, хто загинув внаслідок поширення грипу попередніх років; і це єдина статистика, яку ми не можемо знайти. Наприклад, деякі з жахом вказують, що в Лаціо (реґіоні, де я проживаю) до цього часу загинуло стільки і стільки людей внаслідок COVID-19. Я намагаюся вказати, що аби зробити реальну оцінку, нам потрібно було б знати рівень смертності в Лаціо приблизно в той же час минулого року. Подивившись на це, ми могли б навіть виявити, що цього року відбулося лише незначне збільшення. Однак ця лінія міркувань одразу стає непопулярною: мене звинувачують у недооцінці епідемії! Я намагаюся пояснити, що лише такі статистичні порівняння можуть дати нам диференціальний вимір, отже реальну міру епідемії..
Багато хто не любить цифри – тому що вони «нелюдські», кажуть вони. Але часто саме відмова від чисел створює незліченні нелюдські катастрофи.
*
Особливо у перші дні закриття люди прагнули перетворити обов’язкове усамітнення на патріотичне свято: італійські прапори біля вікон, люди на своїх балконах кричали «Ура Італії!» або співали національний гімн… Я завжди вважав патріотизм нестерпним, але в цьому випадку не мав нічого проти: країна веде війну проти вірусу, і пошук об’єднавчого означувача – Італії – у стані війни є неминучим.
Але якби одночасно закрили весь Європейський Союз, чи почули б ми крики «Ура Європі!»? Я дуже сумніваюся. В Італії немає патріотичної ідентифікації з Європою. Ми нападаємо на європейських лідерів, не вважаємо їх нічим іншим, як нудними бюрократами: як же вони можуть ними не бути, коли жоден італієць не відчуває себе насамперед європейцем? Якщо хтось не зміг зробити так, щоб ним захоплювалися, то він може бути нічим іншим, як лише нудним і бюрократичним.
*
Вважається, що сфера послуг є важливою, і тому вона все ще доступна під час карантину, включаючи тютюнові вироби та парфумерію. Іншими словами, держава визнає вживання тютюну як законну залежність; без сигарет більшість курців мали б серйозні симптоми абстиненції. Те саме стосується алкогольних напоїв, які також вважають предметами першої необхідності – насамперед для алкоголіків. Держава опосередковано визнає адикцію до певних речовин, засвідчує їх неминучість. Однак вона не буде задовольняти абстинентні симптоми, наприклад, героїнових або кокаїнових наркоманів... Вони, можливо, зустрінуться зі своїми дилерами, які нестимуть сумки для покупок, у закутках вулиць.
Парфуми також є важливими, особливо в часи принизливого самітництва: вони є найосновнішим подарунком, особливо для жінок. Як і квіти – і мені цікаво, чому останні теж не були враховані як головні афективні речі. Флористам слід дозволити залишатися відкритими. Повинні бути можливими кілька автентичних, не утилітарних подарунків: парфум, букет квітів. Вони являють собою прекрасне ніщо, яке розчиняється в найкоротші терміни, – і це підтверджує, перефразовуючи Лакана, що любов дарує іншому те, чого немає.
Надзвичайна ситуація виявила істотність того, що ми ніколи не вважали таким. Служби підтримки Sky перестають працювати в моєму будинку, тому ми дзвонимо на їхній безкоштовний номер: із надзвичайною ефективністю Sky передзвонює на наші мобільні телефони, і вже наступного дня відправляє техніка у захисній масці, щоби розв’язати проблему. Телебачення та Інтернет, на які нападали так багато філософів як на режими відчуження, виявилися базовими потребами, хлібом та вином, що задовольняють голод та спрагу до життя.
*
Деякі друзі кажуть мені: «Ми тобі заздримо, тому що у тебе собака!» Вигул собаки для того, щоб, імовірно, вона могла попісяти і покакати, вважається вагомою причиною для виходу на вулицю. Якщо ви поведете дитину на прогулянку, це може бути проблемою. Насправді дитина може бути надзвичайно заразною, собака ж нікого не може заразити. Деякі кажуть, що собаки замінили дітей тим, хто їх не має, але в наш час собаки стали надійнішими дітьми, ніж самі діти.
*
Викликає здивування, як італійці – такий індивідуалістичний і непокірний народ, такий «цинічний», як писав Стендаль, який сказав, що він насправді відчуває себе італійцем, – підкоряються суворій постанові, виданій урядом. 70% погоджуються з заходами, багатьом хотілося б навіть жорсткіших. Чому так мало «народницького» стогону?
Тому що карантин діє на всіх, включаючи багатих і сильних. І всі піддаються зараженню, в тому числі багаті та сильні. Іншими словами, немає місця для соціальної заздрості, обурення проти тих, хто має більше. Той факт, що кілька політиків, включаючи Ніколу Дзінґаретті, лідера Демократичної партії – одного з головних партнерів урядової коаліції – показали позитивний результат тесту, робить їх ближчими до нас, більш «людськими».
*
Точиться багато розмов про те, чи включають «незамінні речі» також побачення закоханих, хлопців чи подруг. «Бути вдома» означає залишатися з тими, з ким ви живете. А як щодо партнерів, які не живуть з вами? Для багатьох карантин також передбачає сексуальне утримання.
*
Сьогодні багато людей підвішені між кількома любовними стосунками та різними «парами». Незрозуміло, хто їх справжні дружини чи чоловіки, їхні подруги чи хлопці, хто їх кохані, чи є взагалі «пара». Де і з ким кожен вирішив провести цей нескінченний карантин – це подібно до суду Божого: ОБРАНА ОСОБА – це справжній вагомий інший. Якщо обрана особа – батько, мати чи тітка…, це виявляє глибоку правду цього партнера. Якщо хтось вирішив провести карантин самостійно, це, тому що, в кінцевому рахунку, вагомий інший – це він сам.
*
Пандемія є розплідником для міських легенд, більш відомих сьогодні як фейкові новини. Кожна епідемія виробляє своїх розповсюджувачів чуми, звинувачуючи вірус як такий, що є недостатнім: має бути і людська провина. Деякий час Трамп незрозуміло, чи через те, що він занадто хитрий або занадто дурний (іноді ці дві якості йдуть рука об руку) покладає всю провину епідемії на китайців, посилаючись на це як на «китайський вірус» і представляючи себе на рятівника від жовтої небезпеки.
У нас же вдома, в Італії, ходять чутки про темні політичні та військові маневри… Поширюється фальшива теорія, яка стверджує, що янкі в Європі мобілізуються на війну проти Росії і що американські солдати вакциновані проти COVID -19 (Америка має вакцину, але робить вигляд, що вона її не має)… але я не стану говорити більше про ці марення. Дуже розчаровує, що не лише недалекі, неосвічені чи наївні люди виступають мегафонами для цих паранояльних чуток, але навіть медики, біологи, інтелектуали, психоаналітики …
Моя сімейна лікар, коли ми зустрічаємось, робить якісь дивні натяки на те чи інше, але в цьому випадку я не прагну випитувати у неї нічого про їхнє значення, враховуючи, що вона нічого не любить так сильно, як те, щоб я, власне, у неї їх випитував. Іноді Вони оповиті туманами, майже невимовними – як персонаж Неназваний у «Заручених» Манцоні, романі із відомим описом чуми в Мілані 1630 р. – Вони вискакують в уривках розмови в репліках на кшталт «не дивно, що ця епідемія…», «хтось знає …», «за тим усім …» Це як у параноїдальних мареннях, які іноді починаються з неточної невиразної заплутаності, що розповсюджується на все, а потім набувають більш конкретних однозначних рис цього конкретного переслідувача, з ім’ям та прізвищем, чи то з місцевих, чи з віддалених. Колективні параної – те, що є щоденним хлібом політики, соціальних вірувань і більшості того, що ми вважаємо, що ми знаємо – є, можливо, ключем до розуміння індивідуальних параной, а не навпаки, як прийнято вважати: параноїки поглинають дискурси, вони попередньо конденсують їх відповідно до їхніх індивідуальних нахилів, вони є мундштуками для проголошень, які їх пронизують. І вони не завжди прості реле: іноді вони створені з цілої тканини. Але вони створюють щось, що потрібно сказати іншим голосам…
*
Ми чули, що близько двох сотень людей загинули в Ірані, бо, налякані епідемією, випили метанол. Спиртні напої в Ірані заборонені, тому все, що їм було доступно, це – хірургічний спирт. Чи зробили б вони те саме, якби у них в наявності була пляшка горілки?
Щось подібне відбулося під час заворушень у в’язницях, які сталися в Італії після призупинення сімейних візитів через вірус. Кілька ув’язнених загинули після того як вони вдерлися в аптеки і наїлися, не розбираючи, всіх підряд медикаментів з метою профілактики або передозувавшись метадоном. Так ніби то ліки вже самі по собі мають універсальний терапевтичний потенціал незалежно від хвороби, від якої вони призначені.
Ці іранці випили щось згідно з мусульманською релігією грішне. Іншими словами, в цьому випадку ліки працюють як фармакон, термін, який у давньогрецькій мові означав і ліки, і отруту. Шляхом якоїсь приголомшеної асоціації іранці дійшли висновку, що все, що заборонено як моральна отрута, алкоголь, у цьому випадку може працювати як панацея, панфармакон. Під час медичного «виняткового стану» як останній засіб диявольська речовина перетворюється на щось корисне.
Це нагадує мені те, що моя бабуся по матері робила у 1958 році, коли Італія зазнала епідемії поліомієліту, яка вражала переважно дітей. Мені було десять років, і одного вечора я подумав, що захворів – або, можливо, перебування під стресом від епідемії надало мені метафоричну хворобу. Мої батьки хотіли викликати лікаря. Моя бабуся, яка жила з нами, забігла на кухню і повернулася з великим келихом червоного вина, пропонуючи мені випити. Рідкісна сцена, бо моя бабуся була непохитною і не схвалювала той факт, що мій батько вже ініціював мене до задоволення від вина як частини чоловічої освіти, якою він хотів мене обдарувати. Коротше кажучи, моя доброчесна бабуся приносила мені нечестиву рідину, яку я проковтнув, думаючи, що вона володіє вірусологічними знаннями.
Чим викликаний такий ризикований жест від моєї бабусі? Які дивні метонімії спонукали її думати, що келих вина – це рятівник життя? Тут, як і для іранців, працювала логіка заміни означувача: у винятковому стані отрута перетворюється на ліки. Але, можливо, в глибині душі, також заграла ідея запропонувати вмираючому хлопчикові заборонену насолоду, яку йому зазвичай не надають. Так само, як комусь, хто йшов до шибениці, класично пропонували келих шампанського. Це ніби таємна мрія тих іранців, що завжди хотіли попиячити, і, можливо, це було і таємне бажання моєї бабусі: тепер, перед обличчям смерті, задоволення забороненої насолоди стає ipso facto засобом від смерті.
*
У багатьох культурах, яких колись назвали «примітивними», немислимо, щоб хтось помер природною смертю. Навіть якщо їм 80 років, і вони помирають у власних ліжках, абсолютно зрозуміло, що вони стали жертвами чорної магії, що хтось хотів їм заподіяти шкоду. А значить, повинна бути знайдена людина, відповідальна за смерть. Цей пошук «вбивці» багато в чому ритуалізується.
Було б наївно думати, що це лише питання забобонних примітивних вірувань: логіка цапа офірного – пошук людської провини у всьому природному – стосується і нас, гіперіндустріалізованих модерних суспільств. Отже, серед кількох теорій про походження прогресуючої пандемії коронавірусу деякі суворим пальцем вказують на суперіндустріалізацію: забруднення, парниковий ефект, занадто висока урбанізація, зменшення біорізноманіття… Іншими словами, Людина, справжня причина катастроф, і це не надто відрізняється від аргументів Руссо після катастрофічного землетрусу, що стався в Лісабоні в 1755 р.: природа сама по собі є доброякісною, це саме люди створюють неприємності, які їх сіють, наша Культура копає нашу могилу.
Інша зворотна теорія полягає в тому, що, як не дивно, коронавірус вперше з’явився в Китаї, де проміскуітет між тваринами та людьми є найвищим. Крім того, китайці їдять кажанів. (Але встановлено, що перед епідемією у Вухані не продавали кажанів.) Теорія поширення (D. Quammen, Spillover: Infections of Animal and the Next Pandemic, WW Norton & Company, 2012) вірусів, що передаються від одного виду до іншого є дуже серйозною: але її використовують для стигматизації тих «примітивів», китайців.
Теорії, які звинувачують людину – завжди, що б не трапилось – як основну причину їх власних неприємностей, дотримуються тієї ж логіки, що і у первісних народів, які відмовляються приймати ідею природної смерті без втручання людини. Єдина відмінність полягає в тому, що це стосується вже не однієї людини, а людей в цілому. Не просто людина, але Людина звинувачується в тому, що була злочинцем, що примушує людство страждати.
Правда полягає в тому, що епідемії завжди існували і завжди будуть. Просто, але правда. Незважаючи на все, ми все ще здобич природи. Чорна смерть, яка знищила половину населення Європи у XIV столітті, була, звичайно, не наслідком індустріалізації, а абсолютно природною мутацією, яку розтлумачив дарвінізм. Види мутують і віруси мутують набагато швидше, ніж еволюціонували види тварин, і це пояснює, чому щороку нам доводиться знаходити нову вакцину проти грипу: між однією зимою та наступною вид вірусу мутував.
Отже, сьогодні, в умовах поширення електронного суспільства, ми повинні покладатися на ті самі методи боротьби з епідеміями, які використовували тисячі років тому: не маючи жодних конкретних ліків, все, що ми можемо зробити, – максимально ізолювати людей один від одного. Це не було зроблено в 1918 році з «іспанським» грипом, тому що світ все ще воював, епідемія була недооцінена, і кількість загиблих становила від 20 до 100 мільйонів (відповідно до прийнятого методу розрахунку).
Сьогодні деякі говорять про Антропоценну епоху, і правда, що Homo sapiens змінює – на гірше – умови планети. Я є останнім серед тих, хто недооцінює загрози, спричинені забрудненням, парниковим ефектом та зменшенням біорізноманіття… але і руйнівну силу людини також не варто переоцінювати. Ми проходимо ті самі етапи життя, як і на світанку Homo sapiens: ми в більшості випадків породжуємось через коїтус, наші діти неотенічні, тобто вони піддаються дуже тривалому періоду дитинства, рано чи пізно ми помремо, і нас періодично косять епідемії. Так буде завжди. Звинувачувати людей за кожну хворобу – це інший бік обожнювання людини (що йде ще з часів Паскаля), яку засудили багато сучасних філософів: якщо хтось вважає, що люди зрештою такі ж сильні, як Бог, то також треба думати, що вони можуть володіти такою ж злою всемогутністю, як і Сатана. Але людина не є ні Богом, ні Сатаною.
Переклад з англійської Наталії Наливайко