Роман, повість, новела зазвичай належать одному автору, зрідка – двом. Література – це не кіно, де фільм створюється численною командою; один автор може відзняти та показати хіба що тематичний ролик чи влог. Це якщо виходити з усталеної практики. А якщо відступити від традиції і покреативити? Якщо спробувати скомпонувати літературний сюжет колективно?
Це недавно й зробили члени Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного. Дев’ять співавторів за схематичним планом розписали епізоди повісті «Сороки далекого села», а ініціаторка ідеї, керівниця літоб’єднання Ольга Полевіна, звела всі фрагменти в єдине ціле.
Для літераторів «Степу» це була своєрідна лабораторна робота, майстер-клас, до якого всі ставилися з певним гумором, – та все вийшло на повному серйозні.
Ці «Сороки» на рівні розповіді про ексклюзивний літературний досвід уже облетіли різні медіа, а саму повість опублікував міжнародний літературний портал «Порт-Фоліо» (Канада).
Усі знають фразу «успіх окрилює» – ось це й сталося зі мною. Мене охопив азарт. Захотілося застосувати ще якісь ноу-хау саме в колективній літературній творчості. Цікавив не тільки остаточний результат, а й процес як тренінг у володінні творчими технологіями, і я згенерувала наступну модель: кілька учасників (не більш ніж троє, щоб довго не чекати результату) пишуть оповідання навмання. Тобто жодних наміток теми, персонажів, фабули, фіналу (як то було із «Сороками далекого села»), жодних попередніх домовленостей і ніяких переговорів у процесі написання – усе в секреті. Один починає, пише, що хоче, за обсягом не більш ніж сторінка, відсилає другому. Той придумує продовження і пересилає третьому, який дописує, знову переправляє мені, а я розвиваю дію – і далі по колу.
Запропонувала стати співучасниками експерименту Ользі Полевіній (вона – автор романів, повістей, новел, віршів, казок, рецензій) і Олександрові Архангельському (він редагує альманах «Степ», займається літературознавством, є автором короткої прози, повістей і роману у співавторстві з Ольгою Полевіною, поетичних перекладів, а головне – пише вірші). Я пишу тільки коротку прозу і цікаво було спробувати, чи встигатиму за колегами значно ширшого, ніж у мене, творчого діапазону?
Слід було встановити черговість написання. Жереб у таких випадках – найкращий засіб, проте як його кинути, коли засідання літоб’єднання тимчасово припинені через карантин? Ольга Полевіна придумала: поклала у вазочку папірці з трьома прізвищами і запропонувала своєму чоловікові як людині нейтральній виймати їх звідти по черзі. Кого витягне першим – той починає, другий продовжує, третій – завершує сюжет.
Починати випало мені…
Це виявилося легше, ніж може здатися.
Це ж не мій власний твір. Тут не треба напружуватися і придумувати характеристики дійових осіб, події їхнього життя та логічне завершення. Тут можна й просто з голови взяти героїв, умістити їх у які завгодно стартові обставини і не комплексувати перед колегами, що зроблю щось не так. Навіть була спокуса побешкетувати і зумисне написати не дуже вправний початок, мовляв, нехай співавтори його вирівнюють, на те й експеримент.
Я відправила свого героя в інше місто на день народження доньки. З її матір’ю він давно розлучився. І в цьому ж місті живе й молодша донька. Різниця у віці зі старшою в неї –понад вісім місяців…
Ми попередньо прикидали, що кожен свою частину писатиме по кілька днів, але вже наступного я одержала продовження від обох співавторів! У героя з’явилися біографія, родичі, однокурсники, він поставав одночасно і жертвою обставин, і людиною, що завдала багато прикрощів іншим. Чи так я все це уявляла? А я ж не мала свого концепту майбутнього твору – і не хотіла мати. Бо тут найцікавіше було відчути, як це воно – писати по чужому та підлаштовуватися під попередників. Завела героя у двір його колишнього дому, звідки донька, котра не зраділа приїзду батька, втекла. Ще один день, ще одне коло (кожен фрагмент – не більш ніж сторінка – хороша вправа на вміння писати стисло!) – і фінал Ольги Полевіної!
Чи завершила б я цей твір інакше? І про це не думала, і варіантів не розробляла, щоб не порушувати чистоти експерименту з написання втемну. Наша колективна оповідь закінчилася елегантно і зовсім не так, як можна було б припустити з попереднього розвитку подій. Що ж, раптові розв’язки заплутаних історій є майже обов’язковим елементом новелістичного арсеналу – класик жанру Гі де Мопассан підтвердить.
Залишався один момент – мене не влаштувала попередня робоча назва нашого твору «Подарунок для доньки», яку запропонували співавтори. На що вони резонно відповіли: заперечуєш – пропонуй. Подала цілий список, усі троє зійшлися на варіанті «Гілочки під оксамитом» – і ці «Гілочки» вже зеленіють (а може, цвітуть, а може, виблискують) у щомісячній літературній добірці літоб’єднання «Степ» на одному з мережевих ресурсів!
Проте «степівчани» уже мають інше домашнє завдання від керівниці, і цього разу його виконують усі охочі.
Ніна Даниленко,
член Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного