Історіями їхнього навернення ділиться відомий український дитячий письменник В’ячеслав Малець.
Пишу лише про тих, кого знав особисто.
Валентин Корнієнко
З Валентином Корнієнком ми вчилися разом в університеті і жили в одній кімнаті в гуртожитку. І хоч він виріс у заможній письменницькій родині, але не ставився до нас, сільських хлопців, зверхньо і був товариським. Вечорами грав на баяні, а також читав нам Еклезіяста, часто повторюючи, певно, близькі йому рядки: «Марнота марнот — усе марнота… І немає нічого нового під сонцем!» Бо, попри зовнішнє благополуччя, Валентин уже, мабуть, зазнав і розчарувань…
Дружили ми з ним і після закінчення університету. Та і професійні інтереси у нас були однакові: обоє працювали редакторами, а потім і самі стали письменниками.
Сімейне життя у Валентина спочатку було благополучним, але потім розладналося. І він переїхав із Києва до свого рідного міста, де доглядав хворих батьків і писав свій роман та перекладав англійських письменників. Час від часу приїздив у Київ провідати своїх дітей.
А коли батьки померли, я вмовляв його повернутися назавжди в сім’ю. І він уже й ніби згоджувався: «Ось підготую до друку батькові твори та спогади й повернуся».
Але раптом повідомив мені, що в нього виявили пухлину в легенях. Утім, лікарі обіцяють швидко вилікувати його з допомогою новітніх технологій. Та згодом Валентин подзвонив і з гіркотою сказав:
— Усі гроші викачали, а мені стає дедалі гірше…
Відчуваючи біль і безнадію в його голосі, я, як міг, намагався втішити його. Розповів, як лежав у реанімації після операції, і коли було дуже тяжко, то молився — і Господь посилав полегшення. Порадив і Валентину молитися. Тільки спочатку треба примиритися з Богом і попросити простити всі гріхи і ввійти в твоє серце.
— Чи готовий ти до цього?
— Я готовий! — мовив мій друг рішуче й одразу ж, не відриваючись від телефону, палко помолився. А я підтримав його молитву.
…Невдовзі Валентин відійшов у вічність. І хоч до своєї земної сім’ї він так і не встиг повернутись, та втішає те, що він устиг приєднатись до великої небесної Божої родини.
(Валентин Олексійович Корнієнко — український перекладач, член Національної спілки письменників України. Майже сорок років працював у київських видавництвах та часописах. Син українського драматурга Олекси Корнієнка. Вікіпедія)
***
Орест Сливинський
З Орестом Сливинським я потоваришував, коли ми разом працювали в газеті «Літературна Україна». Потім часто зустрічалися в Спілці письменників, де Орест був одним із її керівників.
А ще більше ми здружилися, коли бували на богослужіннях у церкві, а потім разом поверталися додому й розмовляли про те, як багато втрачають письменники, що не пізнали Христа, а відтак, замість змальовувати високі почуття і чесноти, кинулися на догоду невибагливій публіці живописати й поетизувати всілякі людські пороки і бруд, ідеалізувати сатанинські темні сили й забобони.
Згодом Орест редагував книгу моєї дружини «Любов Христова» — про вчительку й поетку з Полтавщини Любу Ричко, яка, зазнавши тяжкого горя, навіть хотіла піти із життя, але Господь спас її від смерті, і вона, попри фізичні недуги, почала вірно й натхненно служити Йому й багатьом людям.
Сімейне життя в Ореста теж було складнуватим, деякий час вони з дружиною жили в різних містах. Але, ставши християнином, він повернувся до дружини, яка теж увірувала. На жаль, вона вже була тяжко хвора, й Орест переїхав із Києва до неї в Боярку й там самовіддано доглядав її до самої смерті. Хоч і сам уже на той час дуже хворів, і потім місцеві віряни також доглядали його й провели в останню земну дорогу…
(Орест Миколайович Сливинський — український письменник, літературознавець, критик і журналіст; член НСПУ, заслужений працівник культури України).
***
Борис Олійник
З відомим поетом Борисом Олійником я був знайомий також із студентських літ. Але почну з кінця.
Коли Борис помер, то на похороні очільник компартії сказав: «Він був комуністом і помер комуністом». Але якщо перша частина фрази була правдою, то друга — ні. Так, Олійник довгий час був переконаним комуністом, але помирав уже не ним. Та й перебуваючи в компартії й обіймаючи досить високі посади (був навіть помічником Горбачова й заступником голови ВР СРСР), він однак не втрачав людяності й домагався справедливості. Зокрема, доклав чимало зусиль для посмертної реабілітації репресованих українських письменників, для створення товариства «Меморіал» і Народного Руху України, за що йому добряче перепадало від компартійного керівництва.
Активно захищав він і живих письменників. Пам’ятаю, як після похорону нашого молодого колеги міліціонери влаштували провокацію й почали запихати письменників у «воронок». Присутній при цьому Борис і собі поліз у «воронок», хоч міліціонери й умовляли його вийти звідти. Та Борис усе одно поїхав у відділок і захистив потерпілих побратимів щонайменше від 15-добового арешту. За що потім поплатився своєю тодішньою посадою.
Допомагав він і багатьом молодим письменникам у творчому становленні, у поліпшенні побутових умов. Зокрема, допоміг і мені отримати квартиру, за що моя сім’я йому вельми вдячна.
А тепер — про те, ким же насправді помирав Борис Олійник. А відійшов він у вічність уже переконаним християнином!
Відчуваючи наближення смерті й потребу нарешті примиритися з Богом (як, до речі, і більшість людей на цій останній межі), Борис запросив до себе християнського пастора з братами, які благовістили йому про нашого Спасителя Ісуса Христа. І тоді Борис звів руки до неба й покаявся: «О Господи! Прости, що я все життя боровся з Тобою й марно шукав правди на інших дорогах, не розуміючи, що вона — лише в Тобі, Ісусе! Бо Ти — дорога і правда, й життя!».
Ось так Борис Олійник, колишній «ярий комуняка» в останні дні свого земного життя навернувся до Христа і вже спасенним полинув до небесних осель. Про це потім розповіли пастори Валерій Решетинський і Григорій Комендант.
(Борис Ілліч Олійник — український поет, перекладач, дійсний член НАНУ, у 1987—2017 роках голова Українського фонду культури. Герой України. Почесний академік Академії мистецтв України. Член правління Національної спілки краєзнавців України. Відомий державний діяч: обирався депутатом Верховних Рад СРСР.)
Довідка
В’ячеслав Малець, відомий український дитячий письменник, автор «Голубого автобуса», «Білини першого снігу», «Сновських мостів» та багатьох інших популярних книг для дітей та молоді.
