* * *
Пожовкне сніг, зіщулиться і щезне,
Неначе гість, якому вже пора…
Де геть зійшов – зазеленіють леза,
Спітніє в теплім подиху гора.
Так дерево скидає жовту сукню,
Звільняючи себе для дивних див!..
Стрічаються минуле із майбутнім
У першій краплі талої води.
Отак нове прощається з колишнім
Під шум вітрів, заміни кольорів…
Комусь біліють на всю душу вишні,
Комусь болить повернення снігів…
САМАР
Отака моя столиця —
В двадцять хат на перебір…
Взимку — снігом закуриться…
Влітку – цвітом. Кожен двір.
А весною дим – зелений.
То росте-димить трава!
І струмки живі, як вени,
Будять трави й дерева…
Зеленіють перше – луки,
А за ними – все село…
Ген, хати взялись під руки –
Бо гуртом же ве-се-ло!…
Крила, крила, крила, крила!
І – дими, дими, дими!..
Краєвид, що серцю милий,
В краєвиді тому й ми –
Молоді та яснолиці,
Що весь світ нам до лиця!
Заспівають молодиці –
З гори пісня ко-тить-ся.
Повіяло перегноєм…
І картопляним димком…
Он летять кульбаби роєм,
І сідають над ставком…
Жовте-біле, біле-жовте!..
Синювате де-не-де…
Вже й фіалочку знайшов ти
Що дитям до тебе йде…
Я дивлюсь – не надивлюся
І радію, наче звір,
Золотій своїй столиці.
В двадцять хат – як на підбір!
* * *
До жовтня далеко –
До травня так близько…
До травня –
Іще … пів листка.
А місяць у небі,
Мов срібна колиска,
Сльозу молоду не пуска.
Цілуються квіти, червоні, гарячі,
Зростаються стебла хмільні.
І ми вже такі божевільно-незрячі.
І вже ми такі неземні!
Черемхова спрага весняного цвіту
Мов – біле вино в голові…
Спішити любить, не чекаючи літа,
Іще на голкастій траві…
Спішити любить,
Доки срібна колиска
Сльозу молоду не пуска,
Й до жовтня далеко.
До травня ж так близько!
До травня… всього… пів листка!
* * *
Таке, ніби – вчора,
Таке, мов – недавно:
Нападало цвіту –
Несила нести…
І так мені світло,
І так мені славно –
Не хочеш пливти,
То – лети!
Таке, наче – вчора:
В степу передзвони,
Дівчата у суконьках,
Мов – прапорці!..
Так пахнуть любистком
Їх коси й долоні.
І трави стоять
В молоці!
Таке, мов – учора:
Дитинство і юність,
Веселка над нами
Крилато цвіте…
І батько виводять
Із срібної клуні
Лошатко, мов цвіт,
Золоте…
ЖИТТЯ
Перше жито – воно по тім’я.
Перше жито – воно, мов ліс…
Між рядочків у ньому біг я,
Ще не знаючи про покіс.
Друге жито – воно по груди,
Лоскітливе таке, живе…
Що, здається, кінця не буде –
Все пливеш, по ньому, пливеш…
Третє жито – воно по пояс,
Підперезує, підганя…
А четверте – наопаш, стоячи.
Ну, а п’яте – уже стерня…
* * *
Ти земна й неземна,
Наче – пташка…
Перемога моя
І – поразка.
Ніжний пух весняний…
І – огниво.
Ти нещасна така…
І – щаслива!
Як в тобі ужилось,
Як стерпілось:
Вільне птахи крило
І – несмілість,
І – гірський водоспад,
І – пожежі,
І безмежжя твого
Світлі межі!?..
КОСАРІ
Хрестом упав на землю – спина в трави!
Корінчики лоскочуться живі.
Такої в нас ще не було отави –
Аж коси виглядають із хлівів!
На ранок батько поклепає леза,
Розбудить до схід сонця двох синів.
Увійдуть в трави, як в глибоке плесо,
Щоб – тільки обрій ув очах синів…
Роса дзвенить об коси, мов – намисто,
А коси нові, гострі, замашні,
А світ довкола і п’янкий, і чистий
Ще й коники у травах голосні!
В руках жилавих кров гуде гаряча!
Солоний піт сорочку підпира…
У батька й хлопців роботяща вдача,
Мов хтось для косовиці відбирав!
Ген сонце умивається над ставом,
Примружує повіки й пелюстки…
Та косарі вже віхтями з отави
Три леза витирають залюбки.
На плечі коси і… гайда до дому!
Вже й засмажкою звідти потягло…
Гречаний суп зніма найбільшу втому,
Та втоми тої наче й не було!
ВІДЛУННЯ
Давай з тобою, друже,
Поїдемо на Рось…
(Микола Сом)
Поїдемо, мій друже, на степи,
На кураї, що вигострені вітром…
Забудемо, що коси є й серпи,
Згадаємо про предків заповіти:
Любити землю, берегти свій рід,
Своє гніздо, кубелечко-кубельце,
Щоб незнищенним був повік нарід,
Що дарував обом гаряче серце!
…Поїдемо! Там пахне деревій.
Дерева там, немов – живі істоти.
І кожен кущик при дорозі – свій!
На колір і на запах, і на дотик.
ГАРБУЗ
Багатоокий гарбуз! Ой, багатоокий!
Спочатку ті очі зирять із середини,
Як – крапля по краплі –
Наливається гарбузове тіло…
Потім вони вдивляються,
Як ті крапелини стигнуть живим медом…
Задивляються аж до осені
Доки в гарбуза не ввіпнеться
Залізний хвіст ножа,
До якого приклеїлась сонячна волосина…
Очі мружаться, блимають від несподіванки,
І в тому мруженні бачать світло
Невідомого світу
І – руки нашої мами в тому світлі,
Які тримають залізного хвоста
З краплею загусклого меду…
Потім ці руки визбирують зерна,
Схожі на очі, вигойдують їх на печі.
Зима…
А весною, коли вже й комин
Починає витанцьовувати –
Виносять їх мама на світ Божий,
По трійко кладуть в теплу перину городу…
І вони тануть у тій перині, тануть,
Допоки Великий Промінь
Не витягне їх за вуха…
І задзвонять перегодя зерна,
От-а-а-а-к-ее-нни-ми волоокими
Квітками-дзвонами!
На весь город, на всеньку землю…
Чудернацька. Прекрасна.
Пахуча. Мелодія гарбуза!
* * *
Моя мати не була в Софії,
Але знала, що Софія є!
У своїй душі носила мрію:
Наспівать на полотні своє…
Хай, що буде. Хай – осудять люди,
Скажуть: «Голуби м’ать, не такі…»
А вона їх вишиє й розбудить,
І вони вже в неї – говіркі!
А вони усі такі крилаті!
Їм уже кудись аби – летіть!
Як таких утримаєш у в хаті,
Коли там, за вікнами, політ?!
Випускала мати їх до світа,
А щоночі вишивала знов…
І було крилато в хаті й світло –
То світила мамина любов!
Коли я приходжу до Софії
На прадавні київські горби –
Бачу матір в образі Марії,
А над нею сизі голуби!..
* * *
Коли гарцюють в небесах громи
І скочуються реготом за обрій –
Я думаю про мир поміж людьми,
Про те, що гарні – не завжди хоробрі…
І, що веселі є серед сумних,
Що є сумні поміж людей веселих,
І, що сприймати треба нас таких,
Як – різнобарв’я в ніжній акварелі
Однаково. Тривоги в голові…
Однакова між нами тимчасовість.
Лиш різний код у кожного в крові
І різний вміст того, що зветься – совість.
СУЛА
Ріка мого дитинства вся у рясці…
Поезія задумлива й сумна.
Все голосніше чутно: „Хай їм трясця!”
Усе частіш помітна мілина.
Як вивести зелену цю коросту?
Як запустити в річку кораблі?
Вже не пірнають хлопчаки із мосту,
Хлюпочуться качаточка малі…
І я ось тут — росина і кровина.
Із зернятка, із пуп’янка я тут.
В Сулі навчаю плавать свого сина
Так, щоб не сколихнути каламуть.
І він пливе собі між берегами,
І розступає ряска доокруж.
А за його веселими ногами
Пливуть собі карасик, щучка й вуж…
ЕЛЕКТРИКА В СЕЛІ
Електрику проводили прудку
Давним-давно…
А згадую, як – нині:
Стовпи пахучі,
Свіжий насип глини,
Жилавий дріт
Зміїться у кутку…
Дядьки поважні,
Клопіт мовчазний,
Якісь кумедні
Чашечки на хаті…
І шию вивертав
Димар горбатий,
Щоб роздивитись
Тої дивини!
Електрики –
П’яненькі королі!
Ходили гордо,
Знаючись на ділі.
Вони єдині
На планеті вміли
Пустити струм
У нашому селі!
Парує каша…
Чарка вечорова
Обходить стіл
( За світло гріх не пить),
Вертаються,
Напашені корови,
Міжріжжя чешуть
Об нові стовпи…
Палають вікна,
Наче – лист осінній.
Електрика
Гуляє по хатах!
Світ за очі
Порозлітались тіні
… Лиш подив Господа
На образах.
* * *
Навмання. Навпрошки. Навпопад.
Мов – серпневий рясний зорепад,
Наче – блискавки жала невпинні,
Ніби – листя на вітрі осіннє
Розлітається наше життя…
На хвилини. На погляди. Роки.
На чекання. На зустрічі. Кроки.
На крутіж незупинних коліс
Все – навскіс
і – навскіс,
і – навскіс!..
* * *
… І сиплються старші, мов груші в саду,
І схлипує осінь за ними сумливо,
Холодні дощі накупились і йдуть,
Незібрані втоптують сливи.
Холодним завжди не ті почесті й честь
Їх роль передзимня, тяжка і врочиста…
Бо ж спиниться скоро вода, що тече,
Затерпне надірване листя.
Морози скують. Заколишуть. Присплять.
І біла зозуля летітиме низько…
То старші вже йдуть… Вже біжать. Вже летять.
І тим, що за ними – вже слизько!..
ЯЛИНКА
Ізмалечку ходив я по ялинку
В санки впрягався, як дрібне лоша.
У чуба набивалися сніжинки –
Була у п’ятах вся моя душа.
Бо ж – сам, один на все безмежне поле!
До лісу ще іти, іти, іти…
Утричі дальше, чим ходжу до школи.
Гей, місяцю, дорогу посвіти!
Як доберусь в колючі темні хащі –
Із переляку виберу таку
Ялиночку… З поміж усіх найкращу –
Стрілицю, легкокрилу і п’янку.
Запахне в хаті справжнім Новим роком –
Найвеселішим із веселих свят.
Вже мати накривають стіл широкий …
* * *
Сніг. Пролітає сніг.
Гривами білими ліг.
Ліг собі та й лежить,
А що молодий – сніжить!
Снігом вагітна зима,
Ледве його трима.
А він так білясто йде
Що й серед ночі – день!
Снігу кажу: перестань!
Стань уже, сніже, стань!
За сосни вгорі зачепись
Собою сам засліпись!
Хрумкотно кроком руш
Між кришталевих руж!
НАДІЯ
Просинаються в лісі дуби,
Коли повно вже листу і птаства,
Коли всі скороспілі гриби
Знов коронами б’ються за царство…
Прокидаються в лісі мужі,
Що найвищі за всіх, наймужніші!
І освячують лист, як ножі
В росянисто-синявистій виші.
Не страшна їм земна каламуть,
Шарудіння в торішньому листі…
Вони просто цей ліс не здадуть!
І – сто років, і – двісті, і – триста…
Вони будуть із ним до кінця,
До останнього подиху в кронах!..
Вірні, мужні і добрі з лиця,
Мов зелені – на синім, ікони!
* * *
Вовки вже виють, бо їм вити треба,
Сніги ростуть – їм треба ще рости…
А я питаю в зоряного неба:
Чому Вкраїну всіяли хрести?
Малі, великі, аж до крику – свіжі!
У вишитих жалобних рушниках.
Чи ми не там покраяли обніжки,
Що нас розкраяв розпач, сум і страх?
Чи, може, ми молитись розучились?
Чи, може, світом править Сатана?
Чи, може, знову братися за вила
І мстити, мстити, мстить… собі сповна!?
Брехнею в рай ніхто ще не заїхав.
То ж, будьмо мужні визнать далебі:
В покорі нашій – найлихіше лихо –
Вовкам на радість і на зло собі.
НІКОМУ УКРАЇНУ НЕ ВІДДАМ!
Нікому Україну не віддам –
Собі залишу, дітям та онукам,
На вічне щастя чи на вічну муку —
Нікому Україну не віддам!
Нікому Україну не віддам!
Я душу в неї переллю, крилату,
Я буду з нею в будень і у свято –
Нікому Україну не віддам!
Нікому Україну не віддам!
Хай нелегкою буде моя ноша,
Ні за принади, ні за які гроші –
Нікому Україну не віддам!
Нікому Україну не віддам!
Бо дерево мого рясного роду
Лиш тут росте, заквітчується, родить –
Нікому Україну не віддам!