У творчості Марії Назар поезія посідає почесне місце. Про це свідчать її чисельні поетичні збірки. Нещодавно письменниця приємно вразила, адже взялася за надскладний в літературі жанр: вінок сонетів. Сонетна творчість в неї невелика, адже цей жанр вимагає особливої не лише зосередженості і концентрації думки, а й дотримання певної структури складної строфи з 14-ти рядків п’ятистопного ямба. І раптом – сонетний вінок! Аж цілих три!
Для тих, хто не в темі. Сонетний вінок складається із 15-ти сонетів. Кожний наступний сонет починається із рядка, яким закінчився попередній. А 14-й сонет закінчується тим самим рядком, яким починається 1-й сонет. Книжка Марії Назар, яка щойно вийшла з друку, так і називається «Три вінки сонетів». І якщо традиційно теми сонетів – лірика, то у згаданій збірці вони присвячені життєпису та творчості Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка. Дуже доречним є вихід книги напередодні лютневого дня народження Лесі Українки, і березневого – Тараса Шевченка. Якщо я не помиляюся, то в Україні ніхто нічого подібного не робив, принаймні – не зустрічала.
У першому вінку із філософською назвою «Лесині профілі», авторка замість квітів (бо ж вінок!) майстерно вплітає в поетичні строфи не лише основні життєписні віхи відомої української поетеси, а й імена головних героїв із її творів. І це дивовижне плетиво з мудрих і легкокрилих, патетично-елегійних рядків різних драм і п’єс несе в собі велике інформаційно-пізнавальне не лише навантаження, а й знання. Серед них Міріам («Одержима»), пророчиця Тірца («На руїнах»), Прісцілла – («Руфін і Прісцілла» філософська п’єса (про часи розпаду Римської імперії і становлення християнства), пророчиця Кассандра із однойменної драми, «Бояриня» – єдиний твір Лесі Українки, який написаний на тлі української історії і в СРСР був заборонений. Леся Українка добре знала історію Античного світу, тому в основі її сюжетно-структурних текстів вона відображена в іменах та відомих подіях. Образ Лесі – образ поетки бур, царівни дум і мрій. Мелодика даного сонету переливається різними барвами і тонами, бо такою багатоликою у творчості була сама поетеса. Марія Назар постійно у пошуку нових поетичних форм та словотворів. Деякі є й тут, їх неможливо не помітити: лютень-зимовій, ритмоспіви, слово-буревій, біль-поводир, вершинив посвіт рвійного крила:
І квіти-дні – ілюзії живі,
І білі, і рожеві, враз червоні,
Калинились сльозою на долоні,
А відблиск той народжував пісні.
Про те, що авторка сонету добре обізнана із життєвим і творчим шляхом поетеси, вказує слово «саксіфрага», яке вона використала в одній із строф. У перекладі з латини означає ломикамінь. Дивовижної краси і сили квітка. Це маловідома історія із життя Лесі Українки про перебування її в Криму під час лікування від сухот. Побачила поетеса цю квітку, яка проросла із каменя, випадково. Для неї це був особливий знак. А хіба не так? Усе життя цієї мужньої і талановитої жінки сміливо можна порівняти із згаданою рослиною. Зрештою, що означає французьке слово профіль, яке Марія Назар винесла у заголовну частину сонету? Начерк, нарис, інше значення, до якого всі призвичаїлися – зримий обрис обличчя збоку. І тут проявляється особлива риса характеру нашої краянки – делікатність. Вона проявляється у всьому: у спілкуванні з іншими, у вивченні і написанні літературознавчих розвідок про відомих особистостей. Тож із притаманною їй вродженою делікатністю доносить у своєму слові найважливіше без зайвини, аби не сполохати світлу пам’ять (у даному випадку про Лесю Українку) тих, хто давно вже не з нами. Після такої назви виникає непоборне бажання відкласти всі справи і перечитати хоча б дещицю з Лесиних драматичних п’єс, а особливо – її епістолярну спадщину.
«У посвіті Тарасових дум…» – таку назву має наступний вінок сонетів. Це емоційний словотворчий «вибух». Мало не кожна фраза, а відтак «кристал» думки, вкладеної в неї, звучить і сяє особливим духом новизни. Важливий момент! Перед очима «серця» зримо постає новий, досі незнаний Шевченко: модерний, сучасний, завжди актуальний, завжди потрібний. Ось яким побачила нашого Пророка Марія Назар, удаючись до художніх засобів: вишневий цвіт сторукий, сторуке світло, крик долі, всестерпно, правдосин, портрети й акварелі запашні, щемний сяйво-спогад, вигранював калинно, бо скільки Україна має сивини, голодні дні-вітри, з твоїх родився він стражденних голосів, в руках – надії щемний зорецвіт, всезрима суть, Шевченків скарбний світ, і неба нить шовкова мрійно не перечить, поетова тривога, портретні очі молоді, сурмлять століття, зима лихоліть, ключ майбутності; «Поете, гріє нас твоя ясна хода»; «Шукаєм волі праведної мрійний слід»; «У тузі рим родив натруджені слова» тощо.
Особливий акцент на тополю, і то недарма ( печаль яріла тополина, стихія тополинна). Згадаймо, що означає це високе і струнке дерево в українців: символ рідної землі, свободи, дівочої та жіночої краси. Неспроста одну із ранніх своїх балад Тарас Шевченко так і назвав – «Тополя». А в одній із строф кожний рядок немов золотий поетичний карб у якому сама нетлінна і вікопомна душа нашого Поета:
І був той вибір, наче мітка вікова.
Закинутий тоді на каторгу чужинну,
Ярів, тужавів, знов виярував сповна,
Прийнявши долю – цю обраницю полинну.
І чи можливо дати відповідь на питання, поставлене поетесою до кожного з нас: «Чому терези долі тридцять літ хитало?». Не намагаймося. Нічого не треба вигадувати, бо правдива відповідь проступає вже у наступних рядках. І яких: (!)
Хай стане цензором поета воля строга,
А книгу книг біблійний благосний «Кобзар»
Не для цитат берім – у справах лиш дорога.
Із ним будуймо свій державності вівтар.
«Франкові зерна»
Їх так багато! Хіба можливо умістити в один сонет вагомий поступ, «думки-каменяра», «творінь словесні вівтарі», нові ідеї, кличі, гімни, помисли і настанови? Марії Назар вдалося з ювелірною майстерністю «спресувати» найцінніше і втілити у Словоквіття (бо ж вінок!). Тому й лунає відгомін «З вершин і низин», про «Мойсея» («Це перст духовний тактика й стратега,/Який прийдешшям дихати велів») та про устрій «Беркута», «Зів’яле листя» і «На дні», «Я є пролог – не епілог» («Декадент»), «Гірчичне зерно».
«Везувій дум у мудрій грі» – влучно і велично вивершує Франка поетеса. І з цим важко не погодитися. Бо ж хіба не до нас – прийдешніх поколінь звертався Каменяр, коли писав у вірші «Не пора»: «Не пора, не пора, не пора/ В рідну хату вносити роздор!/ Хай пропаде незгоди проклята мара!/ Під Украйни єднаймось прапор!». А ось як згадує про цей важливий момент у сонеті Марія Назар:
І «Не пора…» прийшов до наших днів,
Коли потрібно нам свого Мойсея,
Бо маєм авіронів й датанів,
Рятуємось на дереві Закхея.
Вражена! Вражена титанічною працею тернопільської письменниці з Добриводів, членкині НСПУ Марії Назар. «Три вінки сонетів» – три поетичних піснеспіви, справжнє відкриття у царині філологічної науки, української літератури зокрема. І як тут не згадати Івана Франка, який у листі до Михайла Павлика писав: «Мистецтво слова, як і кожне мистецтво, повинно вказувати людині шляхетні цілі, підіймати її дух, її духовність». Це про «Три вінки сонетів» і про мистецтво слова Марії Назар.
