…Тролейбус неквапом чалапав колесами по асфальту, немов калошами великого розміру. Двері відчинялися й зачинялися, і невдовзі салон трохи нагадував пузату діжку, яку, аби не повипадали оселедці, міцно стягують залізними обручами. Зненацька діжкоподібний «рогатий» різко загальмував! А далі, ще не стихли не зовсім нормативні вислови пасажирів, як гучно прокашлявся динамік:
— Всім залишатися на місцях! Хто де впав – теж. Тролейбус захоплено! У разі невиконання вимог панькатися із заручниками не збираюся!..
Все це було вимовлено російською мовою, та в салоні відшукався наївний одинак, який засумнівався у згаданій національності терориста.
– Невже Бен Ладен? – уголос висловив він своє припущення. – Мабуть, зараз поїдемо таранити наш «Білий дім». Або універмаг «Білий лебідь»…
— Заткни пельку! – бадьоро порадив динамік. – Ану, слухайте мої вимоги. – Значить, вимагаю оголошувати зупинки у транспорті тільки російською мовою!
– Здрасьтє! – не витримав і всерйоз обурився водій. — А я по-якому балакав? Скажіть хоч ви… — звернувся до пасажирів.
Динамік пропустив крізь вуха цю репліку і продовжував:
— Слід негайно припинити відкривати у місті українські школи! Їх що – колись для цього позакривали? Бач, узяли моду: у кожному районі -– по українській школі. Жах! А якщо у Донецьку аж сім районів, то невже і шкіл українських стільки ж буде?! Жах!
Пасажири вже допетрали із ким мають справу, а тому нишком раділи, що тролейбус оточили не тільки представники влади, міліціонери, пожежники, а й люди у білих халатах. Хоча ніхто ще не знав: прихопили вони із собою на цей випадок тямущого психіатра?
А терорист тим часом упевнено вів далі:
— Нехай усі три десятки газет, що виходять у обласному центрі, і надалі друкуються виключно російською мовою! А оту єдину україномовну – негайно закрити!.. Нічого тут писали й читати «телячою»!..
Цікаво, що велика частина пасажирів тільки щойно і зі слів нападника дізналася, що в місті, виявляється, є й українська газета. А насторожилися всі, коли терорист поставив категоричну вимогу негайно перейменувати місто в … Моворосійськ.
… Продовження цієї трагікомічної історії автор пропонує вигадати кожному охочому. Хоча вигаданою вона здається тільки на перший погляд. А відвертою брехнею тут є тільки те, що наше місто і справді віднедавна зветься Моворосійськ.
Це, шановні читачі, пропоную вам дещо скорочений свій репортаж про будні Донецька, готуючи який, навіть запропонував новий жанр гумору й сатири – «терореска». І у такому вигляді твір друкувався у всеукраїнській газеті «Україна молода», а згодом увійшов до однієї з моїх книг гумору і сатири. Але писалися ці рядки не рік тому, і навіть не шість, коли проросійські терористи дійсно захопили «Білий дім», колишній «Білий лебідь» та геть увесь Донецьк. Сатиреска, точніше, терореска «Моворосійськ» уперше побачила світ аж у …2001 році! І, на жаль, як показали подальші події, вона стала тільки гласом волаючого у проросійській пустелі Донбасу і сумним пророцтвом.
Чому зараз згадую цей твір, написаний на початку століття? Бо він є відносно художнім, але дуже документальним підтвердженням того, що Донецьк почали здавати на поталу «старшому брату» аж ніяк не на початку 2014-го, а значно раніше. І головною складовою антиукраїнської політики було саме мовне питання. Принаймні, скільки мешкав і працював у Донецьку (з 1991-го), стільки й пам’ятаю – у переважно російськомовному краю завжди існували і цинічно підігрівалися відповідні настрої і нарікання на нестачу тієї ж російської мови. Аби довести абсурдність цієї ситуації, іноді навіть доводилося вдаватися до комічних порівнянь. Адже мітинги на захист(?) російської мови дуже нагадували подібні неіснуючі акції, скажімо, у пустелі Сахара, де раптом чогось почали б горлати про відсутність піску і вимагати засипати єдине існуюче джерельце…
Утім, було б смішно, аби не було так сумно. Місцева влада, не секрет, зазвичай ішла назустріч «побажанням трудящих» і тому навіть тоді – на десятому році незалежності українська мова перебувала тут на правах бідного родича. Наведу конкретний приклад ставлення до державної мови на літературному поприщі. Якось на початку 2000-х ми підготували черговий номер літературного журналу «Донбас», що виходив російською та українською мовами. І одна з російськомовних колег раптом чогось захвилювалася і риторично запитала редактора: «А мы не много дали в этом номере украинских аторов?». Оскільки був присутній при цій розмові і почув це на власні вуха, здивовано почав гортати видання, підраховуючи співвідношення авторів. І відтоді назавжди запам’ятав суто «донецьку арифметику» і що таке «много» стосовно нас – у журналі було 16 творів російською і аж 5 (!!!) українською…
Отож за подібного ставлення російська мова на геть усіх рівнях функціонувала і розвивалася значно активніше, а потім, як з’ясувалося, стала однією з ідеологічних мін уповільненої дії. Бо чим тепер виправдовує Кремль підтримку своїх донбаських маріонеток та початок підлої гібридної війни? Захистом російськомовного населення, якому буцімто забороняють(?) розмовляти цією мовою! Погодьтеся, подібні реалії у нині окупованій пустелі Донбасу є майже копією колись вигаданої ситуації у Сахарі. Та й термін «пустеля» вжитий не випадково: російськомовних донеччан так завзято «захищали», що переважна більшість із них, яких не встигли вбити чи скалічити у підвалах «ДНР», змушені були звідси втекти. Тобто виїхати.
Що ж, Донецьк так і не став «Моворосійськом», але 2014-му місто та його люди опинилися в епіцентрі вже з тріском проваленого геополітичного проекту «Новоросія». Також сумне пророцтво частково збулося й тоді, коли з величезної стели з назвою міста на в’їзді проросійські окупанти — «поліглоти» урочисто вилучили м’який знак.
На восьмому році гібридної війни дуже важко щось прогнозувати чи фантазувати. Залишається тільки казати про реальні речі: українська влада – місцева і столична та жителі прифронтової Донеччини вже таки назубок вивчили гіркий приклад того ж окупованого тепер «Донецка». І тому нині спільними зусиллями намагаються не допустити згаданих змін у назвах українських міст КраматорсЬк, ПокровсЬк, Слов’янсЬк та інших населених пунктів Донбасу.
