СПОВІДЬ
Коли б у мене була хоч одна розмова із Богом,
Я б попросила у Нього:
«Ти знаєш цей світ, як ніхто інший.
Ти знаєш, що людям бракує – не грошей,
не статків, не маєтностей грішних –
людям бракує любові.
Навчи нас любити цей світ –
за сонячні промені, що надсилаєш привітно,
як: «Доброго ранку, люди!
Я так радію, що ви вже прокинулись.
Ось вам на день сущий – сонце.
Беріть, забирайте сонце в серця,
живіть радісно.
Хай життя ваше сонячним буде».
Коли б у мене була хоч одна розмова із Богом,
Я б попросила миру.
Це головне, найголовніше, чого тільки можна хотіти.
Я розумію це тонко, вразливо…
Кажуть: поети чуттєві, як діти,
бо знають,
що мирні ранки в сонці купаються.
мирні люди щасливо посміхаються.
мирні люди із сонцем у серці з Богом говорять.
А я живу нездійсненною мрією:
Коли б у мене була хоча б одна розмова із Богом,
що головне я сказала б Йому?
Не знаю… Напевне не знаю.
А ти?
Ти знаєш трохи більше про себе?
Ти знаєш?
МАМИНА ХУСТКА
Різні мами бувають на світ.
Для дітей рідна мама – єдина.
Мою маму обсіли діти.
У матусі благенька хустина.
Вона, може, й носила б квітчасту,
та не бачила в тім потреби.
«Не у хустці, – казала, – щастя»,
Бо не думала мама про себе.
Заведеться мала копійчина,
Мама миттю купує обновку:
«Це для доньок. А це ось для сина».
І не гляне на хустку із шовку.
Я, дитиною, тямила мало:
Ось зібралися мами на свято,
А моя не прийшла… Я ж не знала,
Що у мами турбот забагато.
Вона в хустці благенькій не сміла
Сміх чи осуд у інших надбати.
Мамо… Мамо… О, як я хотіла
Хустку з китицями Вам пов’язати!
Щоб усі, як раніше, казали:
«Ніжна врода і горда натура».
Ви ж так зрідка чомусь усміхались,
А в очах карих – вічна зажура.
І коли вже постаршали діти
Й приїздили додому щороку,
Мама хусток не знала, де й діти.
Мала часом із тим всім мороку.
І ховала хустки всі у скриню:
«Застара, щоб носити квітчасту».
А в’язала щодня звичну, синю.
«Я вже й з хати виходжу не часто».
Словом, мама хусток й не зносила.
І, бувало, у снах своїх бачу:
Мама в хустці квітчастій й щаслива.
Та чому уві сні слізно плачу?
Все пригадую з болем невпинно
Із дитинства щасливі ті миті:
У матусі – благенька хустина,
Найдорожча для мене на світі.
З МИНУЛОГО
Я вдивлялась в минуле і погляд ловила просторий.
У замріяну даль покотилися зерням роки.
На долонях світів розсипалися відблиском рос срібні зорі,
А в цих зорях – малесенька мить у просторах віків.
Я шукала себе у мелодії буйного вітру,
І шукала себе у мереживі сонячних днів.
Але хтось невловимий мій спогад із пам’яті витер.
Може, щоб не боліло й не мучили спогади снів.
Але я, хоч не знаю напевне, та все-таки вірю,
Що жила тут раніше, бо ніби усе вже було:
Перший крик немовляти й дорога висока у вирій –
Уже пройдений шлях. Але стерто усе, мов на зло.
Я жила тут, жила! Все відоме до болю і рідне!
І буває – обличчя знайомі й місця опечуть.
Але спогад раптовий сполохано зблисне і блідне.
Й знову дні, мов чужі, через річку життя потечуть.
Й не сказати нікому. Навіщо ділитися болем?
Та скажіть, вам відоме таке ж відчуття:
Ніби ліс цей, приміром, чи гай, а чи поле –
Все це спогадом вплетено в рідну стежину життя?
Я жила тут, жила! Родові мої гори і ріки,
Передзвін джерела і квітучих садів зелен-цвіт.
І тому я цей світ так люблю – до нестями, до крику.
Я вросла в його лоно крізь тисячі пройдених літ.
Задивляюсь в минуле і бачу свій шлях неозорий.
У замріяну даль покотилися зерням роки.
На долонях світів мерехтять сяйвом сліз срібні зорі,
А в цих зорях – моя вічна мить на просторах віків.
СИНУ МІЙ
Сину мій, я прийшла. Як учора, як завше.
Посиджу тут трохи, з тобою побуду.
Лиску ось тільки-но гнала від паші,
й сюди завернула. Ходжу, як приблуда.
І спокою мати твоя вже не знає.
А ночі цієї знову наснилось —
все, як раніше… війни вже немає…
і ти повернувся… Спросоння схопилась
подати умитись і чисту сорочку.
Зібрати поїсти, бо ще й не варила.
А ти сів на лаві дубовій в куточку,
так міцно заснув, що уже й не будила.
Та пильно поглянула, пестячи личко —
о Боже мій! Господи! Кров на долонях!
Та як же це? Що це? Синочку мій, синку?!
Це ж пострілом смерть причаїлась на скронях.
А ти відкрив очі, сплакнув, як дитина,
і задивився у душу мою:
«Прости мене, мамо. Пробач, я не винен.
Загинув я, мамо. Поліг у бою».
І я закричала. Так страшно кричала.
Від крику втекла з хати заспана ніч.
Уже до світанку ні крихти не спала.
— Візьми мене, сину, до тих потойбіч.
Візьми мене, рідний, зі світоньку цього.
Там, поряд з тобою, небесний мій дім.
Війна тебе вбила… Нема вже нікого…
І як мені жити у пеклі страшнім?
СПОМИН
Запам’ятати б цей день.
Не тому, що він наш, і такий особливий:
сонце персиком котиться за смарагдово-райдужний ліс.
Ми на ґанку удвох. Їмо з мисочки зірвані тільки-но сливи.
І так хочеться жити до сміху, до крику, до сліз.
Запам’ятати б цю мить.
Бо такої вже точно ніколи не буде.
А що станеться завтра – це знаю, хоч знати боюсь.
Я залишусь на ґанку чекати. Ти підеш так легко в нікуди.
Помиратиму довго. А потім воскресну й зречусь…
Я забула давно все,
бо й дні плинуть сірі та все одноманітні.
Сонце й те чомусь сіре, у сірість забарвлений ліс.
Дозрівають вже сливи. Бо дні, хоч і сірі, та все-таки літні.
Та чому я не можу вдивлятись в минуле без сліз?
Я ж забула, забула…
Як мантру шепчу, як молитву, щоднини.
Кажуть: час все лікує, як серце кладе в саркофаг.
Та вдивляюсь у сірість, а бачу прекрасну картину:
Сонце персиком, в променях ліс, нектар слив на губах.
БУСЛИК
Стоїть буслик у долині на одній нозі:
«Чи не змерзли твої ніжки в холодній росі?
А чи крила притомились?
Довго ж ти літав.
Бо не день й не одну нічку здалеку вертав».
– Ой не змерзли мої ніжки –
звик я до роси.
Просто став собі навшпиньки –
млію від краси.
Із гнізда дивився довго,
Та й злетів сюди.
Щоб оглянути з дороги
Луки і сади.
Цвіт весни біліє всюди.
Став, і аж завмер.
Клекіт чують усі люди:
«Вдома я тепер!»