У нас із Юлією Бережко-Камінською вже є спільна «дитина»… Духовна. Адже в далекому 2010 році вийшла друком чергова збірка її віршів «Між видихом і вдихом» із моєю передмовою «Та, хто думає серцем», де я, зокрема, писав: «Літературній моді, здається, Юлія не платить ні шеляга данини, інтуїтивно, завдяки глибині покликання, відчуваючи-розуміючи: вічне завжди модне, бо репродуктивне. Юлія Бережко-Камінська долею волі і волею долі належить до поетів активних, інтернетозаангажованих навіть, але не крикливих, не голослівних, не голонасінних… Загалом — вона мій поет. І як людина, і як майстер, який зі слів, метафор, простору-тиші між ними, творить ритм, риму, голос, пісню… не руйнуючи, а зберігаючи традиційний, шліфований тисячоліттями код саме української, може, навіть ширше — слов’янської духовної душі. Таких із Її покоління зовсім небагато».
Не помилився.
Юлія-Слово зосталася собою і продовжує рости по вертикалі, де глибина — висота, а висота — глибина…
Книжка «Між видихом і вдихом» успішно пішла в люди. Після неї були чудові збірки «Так хочеться жити», «Пошепки і вголос», «Сад. Зриме і незриме», «Невідворотне»… І через дванадцять років з’являється «Гравітація слова».
Однак якщо між тодішнім Юліїним «вдихом і видихом» від щастя творення поетичного світу захоплювало дух, то тепер її слово вийшло на гравітаційний (властивість вагомих суб’єктів притягуватись одне до одного) рівень має шанс стати Логосом далі, бо, як я дізнався, недавно в Універсумі відбувся Квантовий Перехід — протон зменшився на 4 відсотки, тому змінилася вся органіка, густина матерії… А оскільки закони духу, яким безпосередньо підпорядкована і вся вербальна поезія, і поезія Юлії Бережко-Камінської конкретно, не менш точні, ніж закони біофізики, тому при зміні її вібрації змінюється й увесь Всесвіт…
Юлія йде на цю, контрольовану її вільною високою любов’ю, зміну свідомо, виводячи з українським словом різні «танці» — від народних до постмодерних, але не виходячи за крейдяне коло органічності. Її магія нехімічна. А тому, наголошую ще раз, репродуктивна: стимулює, підхоплює до творчості і співтворчості інших поетів, плодить варіанти…
Спробуємо уявити, яким був би цей світ, якби поезія Юлії матеріалізувалася!..
Як і все органічне і репродуктивне — це частина гри Універсуму із самим собою…
І це кайфово!
У глухому середньовіччі Юлію б за це все точно спалили чи втопили…
Я б урятував…
* * *
Але приспустимося на грішну землю.
За свіжі 12 років летючо-енергійна Юлія випустила у світ сім своїх книжок лірики. Усі збірки були помічені культурно-інформаційним простором України, (зокрема книга «Невідворотне» відзначена чотирма всеукраїнськими літературними преміями).
Але якщо в перших збірках Жінки-Музи, Жінки-Берегині, Жінки-Мавки… природно переважала лірика-кохання, то «Гравітація…» — це філософська лірика з любовно-інтимним окремим звучанням… і червоно-чорною ниткою прошита в усій книзі крізь призму розмаїтих настроїв і тональностей, свідомо чи надсвідомо, а може, й підсвідомо, психофілософськи, архетипно, модельно, матрично, молитовно, медитативно…
Однак щоби, власне, медитативність, суцільність і річкова безкінечність текстового Юліїного полотна не почали втомлювати її саму, інтуїтивно відчувши цю екзистенційну небезпеку, авторка у «Гравітації слова» не лише змінює зміст і дух, але й… ламає форму. Такий жест підводного крила притаманний і до снаги лише справжнім Поетам.
Відкриває цю книжку світло-теплий, пахучий, сонячний розділ «Медоноси», який ніби Лоно-Едем, звідки ми всі… і який ми несемо в собі навіть після вигнання з нього… Він починається з води — бо всі ми вийшли з неї і на 80 відсотків є водою, яка підпорядкована закону кругообігу у природі — тому, мабуть, останній розділ Юлія інтуїтивно завершує також темою річкової, стрімкої, гострої, небесної води, безмежного ранкового моря, яке водночас дихає в нас самих, гойдаючи «вічне сонце» душі. Від вірша до вірша авторка передає читача в руки-крила новим відчуттям — то переживанням власного буття серед карпатських гір з усіма їхніми запашними луками, дзвінкими потоками, захмарними вершинами; то подорожам вуличками рідно-го міста, просякнутим ранковими променями, то прогулянкам у саду, де квітнуть троянди і дозрівають яблука. Яке полотно не розкривалося б перед читачем — воно «проґрунтоване» любов’ю до життя — зрілою, теплою, не-голосною — і вдячністю…
Перший розділ ніби натякає: вбирай у себе все прекрасне, наповнюйся по вінця, бо ж попереду — випробування, життя з усіма його зламами, непростим вибором, сумнівами, нестиковками… чорним і білим болем. Попереду, врешті, — осінь і зима… Неминуча розлука. І тобі знадобляться оці медоносні спогади.
* * *
Якщо загалом поезія Юлії Бережко-Камінської — класично строга, то саме в «Гравітації слова» міцно збитий каркас традиційного віршотворення в багатьох творах авторка навмисно почала розхитувати, даючи можливість голосу та інтонаціям вивільнитися — і зазвучати по-іншому, несподівано для самої себе, проявити нові ритмічні мотиви білого танцю зі словом, яке парується і розмножується іноді не за канонами силабо-тонічного віршування, а за музикою поезії, якій притаманний ритм. Але в цьому ритмі вже більше «повітря» і можливостей для маневрування у багатовимірному часопросторі, де окремі вірші близькі до музичних імпровізацій («Хотіла б я піснею стати…» — за Лесею Українкою) зачинаються з пошуку ритмічного малюнку, інтуїтивного «намацування» його космічно-інтимного, полюсного пульсу, — ніби авторка прислухається до зовнішніх і внутрішніх звуків, змішує їх і йде, летить за ними, «по ходу» вже вловлюючи серцебиття дитинного поетичного твору, як-от:
Накриває ніч, і мій дім — моє диво земне,
Осяяне медовими плафонами,
Пропахчене мускатним горіхом,
Не відпускає мене…
Зорі тріпочуть тільцями сонними,
Вітер пробує першу кригу,
Місяць виманює — вийди, поглянь,
Мої кратери — ніби очі…
нутро мого дому заокруглює грані, —
Як в утробі — тепло і тихо.
Отче,
Просто неба у цьому світі
Так хвилююче несказанно,
Коли вітер — морозний вітер —
Ніччю дихає в океани,
І таке щось тривке ворушить,
Перекочує по-живому,
Що як вийти навстріч із дому —
Безкінечність торкає душу,
Проникає в усі відсіки
Літ непам’яті, несвободи,
Коли інші сочились ріки
І зароджувались народи…
Все — ізвідкись, кудись, для чогось
У незвіданій коловерті.
Доме, спи і тримай облогу
Ночі, вічності та безсмертя.
…Хочеться перервати цитування, щоби передихну-ти — але зась: у Юлиних віршах реально нема смислових крапок, це суцільне твориво, суцільний акт любові…
Попри дарування свободи ритмові у багатьох віршах, поет-маг уперто не зраджує риму, хоч іноді глибше ховає їх, застосовуючи додаткове внутрішнє римування, розбиваючи рядки на довільні інтонаційні інтервали, посилюючи їх алітераціями, асоціативним римуванням… Але гравітація, гравітація рими і слова міцно тримають каркас!
Тобто гра відтінками значень слова досягає логістичної віртуозності, де вже владарюють вічність і безкрайність, де вже олімпують такі ж відчайдухи, як Юля.
Але поезія у всіх часах і народах була і є (напевно, і буде…) не для всіх…
Справжніх Читачів поезії в кожного народу саме стільки, як і її творців, незалежно від кількості народонаселення.
Такий-от духовний закон.
Підкоряючись йому, поезієчитач, як і поезієтворець, — інтегральні складники однієї духовно-душевно-фізіологічної формули: поезія — це багатошарова робота співтворення на рівні підсвідомості. А творення віршів — це вид медитації, коли вимикається «раціо» і перед внутрішнім зором постає те, що не може проявитися серед суєти житейського гамору, біганини…
Тому Тиші у «Гравітації слова» присвячено окремий розділ, де Тиша ословлена як Матерія, в якій уже закладено Все, але цьому Всьому потрібно допомогти проявитися для всіх, кому дано відчути і розгледіти співгру поета із Всевишнім — Верховним Поетом! Сотворити з темної матерії, із цього «нічого» новий світ, вдихнувши в нього життя. І це життя одухотворює-обожествляє того, хто це творить, читає (а, значить, співтворить), вивчає на-пам’ять, пише передмову…
Отож, пеленаючи, виціловуючи кожне окреме взяте нею слово, Юлія кодує, заворожує ним життя з його іскрами-миттєвостями та епохами-багаттями, де немає слів-баластів, слів-скалок, що загнані в пальці душі, болючі для творця, хоча й не завжди помітні читачеві. Тобто при позірній магнетичній свободі, легкості, стихійності творення текстів, поетичне Древо Юлії Бережко-Камінської відредаговане, впорядковане із різким відсіченням «сухих гілок», щоби були правильними наголоси, відмінки, логіка образів, щоб не спотикався ритм, не фальшивив епітет тощо.
Тому при враженні від «Гравітації слова» як від єдиного експресового потоку впорядкованого хаосу, потоку над- і підсвідомості кожен її сегмент (вірш) має свій запах, смак, відтінки кольорів, його енергію-матерію можна взяти на дотик… Але не розумом (бо розум, як уважає Юлія, не здатен до глибини осягнути поезію), а душею — хоч би як банально це не прозвучало.
* * *
Сивим, обжитим материком проступає тема роду, яка вперше оприявлена авторкою в її попередній книжці «Невідворотне» («Я озираюся — гуде за мною рід»), а «Гравітації слова» корінево розкрилася на цілий розділ. Але образи жінок (матері, бабусі, прабабусі) для Alter ego перестали уособлювати конкретних найближчих її родичок, а разом із образами орачів-сіячів, воїнів, майстрів, праматерів… виросли до рівня архетипів, як і старий горіх став для Поета Деревом Роду, що дає землі не просто горіхи, а покоління своїх дітей, виношуючи їх і відпускаючи.
Горіх Юлії Бережко-Камінської, як і личить субобразу Світового Дерева, окосмічнюється, тягнеться до зір гіллям і корінням. Його коріння крилатіє, а крила-гілля подібні на коріння зір, цілого Космосу, який весь час присутній — над нами і в нас разом, будучи й тією Тишею, в яку ми входимо у процесі творчості в нашому внутрішньому світі.
А горіхи падають і падають,
Ні листка вже не лишилось, ні
Осені, що правдою й неправдою
Передзимні вигрівала дні.
Мчить життя шалене автострадою,
Дощ останні трави перетовк,
А горіхи падають і падають,
Наче їх не менше, ніж зірок.
/…/ Бачить той горіх небесні видива,
Ніби він — сіяч на цілий світ,
І у нього — видимо-невидимо
Непорожніх шкаралуп і літ!
Разом із тим крізь тему Роду проходить тема Еволюції як Шляху. Усе росте, пружинить, розвивається, розкривається, розгалужується, пізнає себе разом із ліричним героєм, який перебуває в пошуку, в нервово-гармонійному намацуванні свого Шляху, тримаючись за «ниточки світла», витягуючи себе, своїх героїв і читачів із холодної пітьми порожнечі відчаю. Це — постійне розгортання Всесвіту Словом, наповнення його Звучанням попри непоширення звуку у вакуумі… Це туга за чимось непояснимим, але закладеним у наших душах…
Це — ГРАВІТАЦІЯ СЛОВА…
* * *
Завершується книжка, як і починалася, водою, яка, вкотре здійснивши природний кругообіг, протягом якого ставала туманом, дощем, льодом, потічком і повноводою рікою, безмежжям океану, парою, сльозою… стала високою, — тобто розділом «Високі води», яка прийшла, як через пустелю людська душа, після Тиші, після відкриття в собі глибинних зв’язків зі своїм Родом і Космосом, після посушливих, гарячих вітрів, що обпікають…
Висока вода може наробити біди, стати новим Потопом. Але Високі Води «Гравітації слова» навпаки, укріплять наші духовні береги, наповнять духовні ріки, дадуть нове життя душевним «турбінам», наситять киснем крилате коріння наших мрій, зметуть зі Шляху все зайве, штучне, нечесне, несуттєве. А коли звершиться все, що наболіло, ця вода-сльоза самоочиститься і нестиме Добро, Силу, Красу, Любов у всіх своїх трьох станах, де навіть лід буває теплим, якщо він гравітаційний…».
Стою я і слухаю весни пташині,
Слова мені — сиротами по спині,
Безмов’я мені — мечем,
музика грає в словах і між ними,
Відточує ритми,
Відсвічує рими
І медом полинним тече… —
перегукується авторка із близькою їй за нервом творчості й життєтворчості Лесі Українки «Стояла я і слухала весну…».
* * *
Отож, перед Вами, шановний Читачу, «Гравітація слова». Притягальність слова. Магнетичність магматичного слова Поета, яка «дійшла свого зросту і сили» (за Павлом Тичиною).
Загалом же ця поезія дуже жіноча — як християнізований язичеський ритуал приготування і замішування тіста на весільний коровай чи прощальний хліб, який ось-ось піде в піч разом з усім учорашнім світом…
Соколино-лебедина висота печалі підібраних слів робить їх схожими на неоязичеські молитви, заклинання, голосіння Тишею…
Зі словом, як із вогнем, варто бути особливо обережним, бо не знаєш, що воно може спопелити, якщо високо піднятися. Але коли цей вогонь — «Божа іскра», — то він здатен зцілювати, очищати, зігрівати зсередини, освітлювати тунель вічності, дарувати причетним справжній, не імітований, «живий вогник душі».
Саме такий гравітаційний катарсис і шукає — в собі й у творчості інших авторів Юлія Бережко-Камінська.