Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
Т.Шевченко
Перед нами глибокий проникливий роздум про нашу історичну долю, про наше, українців, місце у світі. Багато народів, великих і малих, зникли з лиця землі, бо не вміли чи не хотіли зберегти свою неповторність, не від усіх залишилися навіть назви. Чи й ми допустимо, щоб наші нащадки обрали собі інших предків, поклонялися чужим кумирам, а все століттями виплекане нашими дідами й прадідами — мова, культура, мрія — кануло у безвість?
Автора цієї книжки 1969 року віддали в перший клас у російську школу: так тоді робила не одна українська сім’я. Пригадую ті часи: я їхав поїздом, у купе були ще бабуся, мати й мала дитина, учениця початкової школи. Бабуся й мати розмовляли між собою українською мовою, а до дитини зверталися тільки російською. Чи це було нормально?
У 1983 році автор закінчив Одеське командне артилерійське училище, де курсантів виховували в дусі відданості новітній Російській імперії — СРСР. Служив офіцером у Німеччині, потім на Зеленому Клині в Росії. Начальство радило йому до свого прізвища додати -ов і поміняти національність: прилучення до “найпередовішої” нації відкривало перед ним осяйні перспективи службового зростання. Таке серед українців траплялося, часом і без згоди людини. Про могутність, неперевершеність і доблесні подвиги цієї нації розповідали в школі (історія СРСР). втовкмачували в навчальних закладах, вкладали у вуха і душу на численних політзаняттях.
Проте Сергій Якович знехтував усіма перспективами й повернувся з сім’єю в рідний край, у свою Балту. Один з героїв роману Валерія Шевчука повертається додому: “Боже мій, — прошепотів він, — невже й справді існує це диво — рідний дім?” Балта — місто Одеської області з багатою історією, характерною для північного Причорномор’я. Південне Поділля, історична Брацлавщина — тут 1362 року було розгромлено татарську орду, тут пізніше вели боротьбу за національне визволення козацькі загони під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Павла Павлюка, Петра Дорошенка.
Що ж не дозволило Сергієві Яковичу користуватися всіма можливими вигодами російського офіцера? Таки історія — історія, у якій ідеться про виживання України в дні лихоліть, та історія ненависті чужинців до нашої незалежності, до всього українського. Бо ж яка нормальна людина може спокійно терпіти, коли паплюжать або гнітять її родину, чи й самій долучатися до цієї ганьби? Кожній порядній людині не байдужа доля й добре ім’я її рідних. А доля кожної людини пов’язана не тільки з долею близької рідні, а й з долею всієї країни, усього народу. Як кажуть у народі, що громаді, те й бабі, те й бабиному синові: згадаймо голодомор-геноцид 1932—1933 років, спрямований проти всіх українців; голокост в часи Другої світової війни, спрямований проти всіх євреїв.
Українці ніколи не зазіхали ні на чиюсь територію, ні на свободу інших народів. Скільки історія й пам’ятає, українці живуть на цій землі, доглядають її й своєю кров’ю та потом щедро скроплюють. Тим часом Кремль розглядає соціокультурне і насамперед геополітичне самовизначення українців виключно в рамках власних “привілейованих” інтересів. Україна в очах російського керівництва й більшості росіян — “історичний казус”, штучне утворення на російській території. Як кажуть, чиє б нявчало, а чиє б мовчало.
Що ж таке Росія насправді? Де її історична територія? Протягом зими 1237–1238 років монголо-татарська орда, що сунула зі Сходу, завоювала Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства й усі північно-східні землі Київської Русі. Тут завойовники вирізали майже все населення міст і переселили в них свої сім’ї з кибиток. У 1239 році монголо-татари оволоділи Переяславом і Черніговом, а в грудні 1240 року штурмом здобули Київ і майже повністю зруйнували місто. Протягом наступного 1241 року завоювали Галицьку й Волинську землі. “Татаро-монголи встановили режим систематичного терору, який основувався на спустошенні та масовій різанині місцевого люду”, — писав колись Карл Маркс. Звідси, з того часу й бере початок “право” Росії на землі сучасної України, наша, як кажуть московити, “общая история” .
Після розгрому 1362 року на Синіх Водах (тепер річка Синюха, що впадає в Південний Буг) монгольська орда закріпилася на Володимиро-Суздальській землі. Язичники монголо-татари (Золота Орда) приймали православ’я, міняли імена на християнські, переймали від попів старослов’янську мову, будували міста-укріплення, ставили церкви. Але менталітет кочовика в них не змінився, рідним домом для них залишилась кочівна кибитка: де ступала їхня нога, там був для них рідний дім, — і цей менталітет вони передали підкореній людності, зберігається він і досі. До 1721 року світ цю державу знав як Московію, на мапах позначав словом Татарія.
1721 року, 300 років тому, Петро І, щоб назвою обґрунтувати свої зазіхання на спадщину Київської Русі, звелів Московію йменувати Росією (Русь по-грецькому). Таким чином було вкрадено в наших предків назву країни, були вкрадені в інших народів навіть державні символи: герб, кольори прапора, гімн; вкрадено давню історію Київської Русі, чужі здобутки культури, видатні імена. Назву поміняно, а суть залишилася та сама.
Кожна держава по-своєму злочинна: за своїм призначенням вона спирається на насильство, щоб підтримувати внутрішній лад і забезпечувати захист від зовнішніх зазіхань. Китай відгородився потужною довжелезною стіною від неспокійних сусідів, наші предки споруджували Змієві вали. Російська ж ментальність кочовиків не визнає кордонів, а зазіхання на чуже, підступність і злочинність її не знає меж.
Як перший “збирач російських земель” у російську історію увійшов московський князь Іван Калита (рік народження невідомий — помер 1340). “Політика Івана Калити полягала ось у чому: граючи роль жалюгідної маріонетки хана, заручитися його прихильністю, щоб потім обернути його проти суперників-князів і проти своїх підданців. Щоб досягти цієї мети, він мав утертися в довіру до татар, цинічно підлещуючись, часто наїжджаючи до Золотої Орди, уклінно сватаючись до монгольських князівен, демонструючи безмежну відданість інтересам хана, не цураючись будь-яких засобів для виконання його наказів, доносячи на власних родичів, поєднуючи в собі роль татарського ката, лакузи і старшого раба. Він забивав баки ханові, постійно викриваючи таємні змови”, — писав свого часу Карл Маркс у “Таємницях дипломатичної історії ХІХ століття”.
Доноси й підлабузництво залишилися панівними й у комуністичній Російській імперії. Захоплювати чуже — ця вдача однаково властива й сучасним правителям Московії: Абхазія, Південна Осетія, Крим, Донбас.
Ось як московський цар Іван ІV Грозний, вихованець Золотої Орди, у 1569-1570 роках повівся з новгородцями, які відрізнялися і мовою, і звичаями від московитів і тяжіли до Києва: “Було страчено із застосуванням різних тортур безліч городян, у тому числі жінок і дітей. За повідомленням Російської повісті про розгром Новгорода, Іван ІV повелів обливати новгородців запальною сумішшю і потім, обгорілих і ще живих, скидати у Волхов; декотрих волокли за саньми, “а жён их, мужеск и женск пол младенцы” “взяху за руце и за нозе опако назад, младенцев к матерем своим и вязаху, и с великия высоты повеле государь метати их в воду”. Священників і монахів після різних знущань забивали дрючками і скидали туди само… Новгородський літописець розповідає, що були дні, коли число вбитих сягало півтори тисячі; дні, у які було вбито 500-600 осіб, вважалися щасливими”, — так свідчать історики, навіть російські. Екзекуція тривала три тижні. Цинічну жорстокість нащадків монголо-татар добре ілюструє характерний епізод: “У Сиркова було забрано 12 000 рублів сріблом. На завершення Грозний звелів поставити купця по коліна в казан і зварив на повільному вогні”. Місто було розграбоване. Новгородців частину знищено, частину розселено по Московії.
Усіх злочинів монголо-татарських нащадків щодо сусідів і, зокрема, українців перерахувати неможливо. Це великою мірою зробив Сергій Мартинюк у своїй книжці. Проте не можна не згадати тут найжорстокішого злочину московитів, якому прощення не може бути, — знищення голодомором у 1932-1933 роках близько 10 мільйонів українців (це не у війні стільки загинуло, це просто знищено!) і поквапне переселення росіян у вимерлі села. Міста й без того вже були обсаджені ними. Про мету цього злочину в травні 1933 року писав консул Італії в Харкові Серджо Граденіго: “Теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер. І, можливо, у дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, позаяк Україна стане звичайною російською провінцією“. Це марення не дає спокою й теперішнім правителям Московії.
Не з любові до українців керівники московської імперії закривали в Україні українські школи, навчання у вищих навчальних закладах переводили на російську мову. Мета — сяк чи так знищити український народ як націю.
Панування ідеології і практики монголо-татарського соціалізму (як влучно назвав це з’явище автор книжки) протягом так званих радянських 70 років потворно позначилося на психології значної частини українського суспільства. Особисту, не схвалену керівництвом ініціативу безоглядно осаджували, самобутню думку піддавали жорсткій цензурі, а то й карали за неї, кожен порух людини відстежувався: партія думала, партія вирішувала, партія дбала. Проте рядові члени партії були тільки піднаглядними слухняними виконавцями вказівок зверху. Тож високі керівники, просякнуті великодержавним російським шовінізмом, думали, вирішували і дбали відповідно до своїх особистих та групових інтересів, менталітету Золотої Орди та можливостей власного розуму. Панувала криводушність і брехня. Народ мусив німувати, сприймаючи патологію як нормальний стан, і це входило у звичку.
На жаль, багато чого хибного й схибленого залягло у свідомості українських людей від доби “розвинутого” монголо-татарського соціалізму — синдром московського рабства. І позбутися їм його важко: зріднилися з ним, чужий менталітет буває заразливий, особливо для слабодухих. Розмальоване чуже видається чудовим, хоч коли приглянешся — булька, ще й отруйна. І досі декому з українців, як і монголо татарському племені, ненависні петлюрівці, бандерівці, націоналісти. А хто ж, жертвуючи своїм життям, боровся за незалежність України і таки виборов її, бо не дав нам, українцям, забути, хто ми є?
Григорій Тютюнник описав вир в однойменному романі: “Багато страшних легенд складено про той вир, і Тимко хоч і не вірив у них, проте кожного разу, коли плив Ташанню, обминав страшне місце. Але зараз якось зовсім забув про нього і опам’ятався лише тоді, коли човен рвонуло вбік, він перевернувся і холодна вода стьобонула Тимка по самі ніздрі, закрутила його, всмоктуючи в чорну глибину, що в’юнилася під ногами густими русалчиними косами. Тимко шалено загрібся руками й ногами, але одежа на ньому намокла і в’язала кожен рух, човен віднесло течією, так що Тимко вже не мав ніякої надії врятуватися на ньому і, напружуючи всі свої сили, з жахом відчуваючи, як вони тануть з кожним рухом, пробивався вплав до берега”.
На нескінченній ріці часу теж бувають вири. Для наших предків таким виром були 1237-1241 роки. Один з найвидатніших російських істориків кінця XIX ст., автор п’ятитомного “Курса русской истории” В.Ключевський так висловився про цю трагедію: “Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої великої руської держави… Офіційною мовою стала б не суміш старослов’янської та фінської мов, а слов’янсько-українська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською”.
Ще один фатальний вир на історичному шляху наших предків стався в 50-і роки ХVІІ століття, коли Богдан Хмельницький з безвиході кинувся в прірву азійського монголо-татарського деспотизму. Падіння це триває й досі. Не всміхнулася доля нашому народові й у буремні 1918-1921 роки. Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія стали незалежними державами, а Україна ще 70 років мусила терпіти монголо-татарське свавілля, позначене трьома голодоморами й винищенням української інтелектуальної та економічної еліти.
У кожної людини на її життєвому шляху теж трапляються вири. Наші найближчі діди й прадіди не раз були поставлені в такі умови, що мусили відмовлятися від свого роду-племені, аби вижити, аби забезпечити тоді своїм дітям людські умови існування. Звинувачувати їх не будемо: які це були умови, емоційно й переконливо розкрив Сергій Мартинюк, автор книжки “Горджусь, що я українець”.
Чи ж і далі нам зрікатися себе, своєї мови, своєї культури і, отже, свого народу, як цього хочуть колишні колонізатори та їхні нащадки? Україна — держава українців, призначена для відродження нас, українців, як нації, нашої мови, культури, звичаїв, економіки. Ні поляки, ні росіяни, ні євреї не клали свої голови за її незалежність, їм вона, наша незалежність, була і є байдужа, а може, й не потрібна чи й ворожа. Наші святощі їм чужі. Тож не вони мають нам диктувати, як ми повинні будувати свою державу, що захищати, а що відкинути. Ми можемо лише подякувати тим представникам інших націй, які не заважають або й сприяють нашому відродженню, бо такі теж є.
Наш берег після всіх вирів — самостійна Україна, яка забезпечує духовний і матеріальний добробут українців. Для цього в неї є невичерпний потенціал: не тільки чорнозем, а й талановиті люди — тільки б на Україну вони працювали, на її розвиток, розквіт і збагачення. Інакше нам судилося нидіти на задвірках світової історії — нікому-бо не цікавий народ-плагіатор, без своєї оригінальної культури, неповторної мови, власної розиненої науки, творчих особистостей, могутньої економіки. Поважаймо себе, то й нас будуть поважати.
Зрозуміти себе, нашу неповторність і мету нашого існування в світі повинна допомогти книжка Сергія Мартинюка “Горджусь, що я українець”, написана жваво, щиро, не по-казенному.
Іван Ющук,
професор, заслужений діяч науки і техніки України,
член Національної спілки письменників України