З кожним днем більшає автівок й пішоходів на вулицях Києва, люднішає в маркетах і, навпаки, майже зникають черги в аптеках. День за днем поступово відновлюється життя в містечках на північний захід від столиці – Ірпені, Бучі, Ворзелі, Бородянці, поневічених окупантами.
Згадується вірш Максима Рильського, який він написав у перші дні перебування у визволеному Києві:
ДО ПОГРАБОВАНОГО ДОМУ
До пограбованого дому
Вернувшись гостем мовчазним,
Вклоняюсь болеві людському
І всім могилам дорогим.
Це ти, мій Києве квітчастий,
Моє життя, моя любов!
Я знаю, що не міг ти впасти,
Що смертю смерть ти поборов.
Забудь же швидше сон жахливий,
Звернись лицем у майбуття,
Возсяй алмазом серед ниви!
Убивцям — смерть, тобі — життя!
Київ, 19 листопада 1943 р.
(Збірка «Неопалима купина»)
За спогадами сина Богдана Максимовича Рильського, батько в квітні 1944 році переїхав у Київ на постійне проживання разом із сім’єю ( старший син Георгій, як називали його в сім’ї Жорж, перебував на фронті). «… Почався період «освоєння» розграбованої німцями київської квартири і, звичайно, дачі в Ірпені».
З Ірпенем у нашій родині пов’язані зворушливі спогади, значна частина життя. Ще в кінці 20-х років Максим Тадейович із дружиною Катериною Миколаївною знімав тут кімнату на відпочинку, багато разів бував у славнозвісному будинку творчості – колишньої дачі фабриканта Чоколова. В 1929 році писав Павлові Тичині:
«…Живу в сосновім Ірпені,
Як в тихому затоні,
Потроху пишеться мені
В ліро-епічнім тоні».
Природньо, згодом виникла ідея придбати в Ірпені будиночок із ділянкою під дачу, що й було здійснено в 1937 році за адресою, вулиця Центральна, 5, потім під номером 17.
Із книги спогадів сина Богдана «Мандрівка в молодість батька»: « Будинок був незакінчений — стояв без штукатурки, під дранку, дах укритий лише толем, із недобудованою верандою… потім почалася добудова». ( див. фото оселі до і після війни). Будинок мав дві більші кімнати й одну зовсім маленьку. Влітку під житло використовували веранду».
«… Як розповідав Жорж, ірпінський будиночок війна не зачепила. Тільки з речей, залишених там, нічого не збереглося. Лише згодом віднайшовся рояль. Хтось із сусідів забрав його з будинку, а потім повернув».
Не йшлося про якісь комфортні зручності стосовно й київської квартири по вулиці Леніна, 68. «Квартири у письменницькому будинку були розграбовані німцями, стояли порожніми… У перший рік після повернення до Києва не було електрики ( користувалися однією карбідною лампою), не працював, зрозуміло, ліфт, а жили на п’ятому поверсі, не діяли водогін і каналізація. Першу зиму тулилися всі в одній кімнаті – спальні, де було поставлено грубку…».
Хоча зовні ірпінський будинок у війну не постраждав, дідусь був глибоко вражений тим, що в окупацію тут «звили гніздо» поліцаї. На його думку, садибу було спаплюжено. Ця моральна обставина в якійсь мірі позначилася на рішенні обрати іншу ділянку під обійстя, і в 1951 році родина переїхала на постійне проживання в новозбудовану оселю в Києві, на Голосіївському узліссі. А тоді, в 1944 році Максим Тадейович вилив свій біль від побаченого в рядки вірша «Напис», уривок із якого пропонуємо:
НАПИС
В моїм будиночку, в зеленім Ірпені,
Була поліція. Запроданці брудні
Творили над людьми нелюдську тут розправу,
Все глибше грузнучи в липучу твань криваву…
…Як спомин про страшні, про зловорожі дні,
Не стерто напису у мене на стіні:
«такого-то числа такого-то убито…»
Яку трагедію в тім написі відбито,
Хто був незнаний той, чи написав він сам,
На страту ідучи, прощавшися з життям,
Ту епітафію, чи друг його й товариш,-
Не знати. Та ножем страшніше не удариш
У серце, як отим незграбним олівцем
Мене уражено! -…
…Спи, брате дорогий, товаришу і сину!
Безсмертен будеш ти, бо вмер за Україну.
Твій напис глибоко ми в серці бережем,
Катів караючи залізом і вогнем!
На нашій вулиці настало, друже, свято!
Знов будем ми свій сад ретельно доглядати,
Жита посіємо по рідних облогах,
І, твій шануючи безвісний, скромний прах,
Дерева молоді на цій землі посадим,
І обів’ємо дім веселим виноградом!
На жаль, будинок на вулиці Центральній до наших часів не дожив. Шкода. Хто тут тільки не побував у 30-ті, в кінці сорокових років! Справжня інтелектуальна Мекка літературного Києва тих часів! Але занадто дорогою виявилася ірпінська земля в нових ринкових умовах.
Пам’ять залишиться у відродженому вже після нинішньої війни красені–місті. Про Максима Рильського нагадуватиме назва Центральної бібліотеки Ірпеня, якій рік тому на клопотання музею та родини поета місцевою владою було надано ім’я поета.
На фото: вигляд будинку до і після війни