Коли б хто сказав, що потелефонував до славнозвісного видання і відповіла б не секретарка, – не повірив би. «Яка там приймальня, коли нас у редакції всього двоє!». І це у тій, що майже сто літ вчила, показувала і виводила у світові знаменитості українських літераторів! Потішившись славою, вони, лауреати й автори багатотомних видань, почули, що вона минуща, тому знов приходили і раз, і вдруге, і так далі до газети, щоб освіжити свої імена простим, та он як необхідним поточним друком. Тепер її, редакції газетної газети (за етимологією: монета, скарб, себто матерія), уже нема. Як тільки і куди лиш не кидалась вона, щоб зберегти себе автентичною, як чекала «Літературна Україна» (не юридична особа, а ідейно-культурна субстанція – не мовиться, що національно-рафінована) вияву чесної любові до себе і профі, й аматорів, і шанувальників способом їхньої практичної дії – нічого не вийшло.
Певно, десь і з печальною думкою про своє мабутнє мусила не втриматись від публікування перед перепочинком за межами друкарні відкритих плачів визначних українців до новоневігласного чільника про хоча б утримання (!) законним й обов’яковим державним коштом культури нації з їхніми підписами внизу, під іменем цього, вперше возведеного вселенським дивом такого до такого рівня, чиновника. Його ж попередник, внісши в історію України яскраві рядки своїх старань, не зволив чомусь відновити періодику не просто знакових, а знаменних для України літературно-художніх журналів, жоден із яких цього року книжкою ще не вийшов. Може, тому, що той гарант усього вкраїнського переніс помітний, якби художній, креатиН у назву свого всесвітньо тиражованого продукту, в якій, усе ж, одна голосна буква наче аж рада була б змінити себе на іншу. Коли б «ЛУ» знов удалася до звернень, принизливих і визнаних життям нікчемними, то, можливо, спершу, після заголовку, великими літерами написала б, хто звертається, а меншими – до кого, у самому ж кінці, після останнього слова тексту, поставила б тільки крапку, а не ще й список визначних осіб, ніби вишикуваних у шерензі перед Офісом. Але така звичка демонстрації волі авторитетів зі своїх крісел навряд чи суспільству вже згодиться. Отже, жодна влада України ще нічого не зробила для невмирущості речників її слова, себто джерел духовності її самої. Тоді хто зробить, щоб вона переставала журитися, не маючи змоги розгорнути ні одного свого літературного журналу, а ось уже – і такої газети.
Якось, розповідали, приймаючи до Спілки поетку (як звучить – так хай і значить), комісія спитала, чи передплачує вона «ЛУ». А навіщо, відповіла претендентка на посвідку таку ж, як у авторів «Собору», «Пісні про рушник», «Марусі Чурай», – у нас демократія. І посоромилась, мабуть, далі відкривати свою політичну ерудицію та сказати: ваша ж газета – не орган цека. Комісія, мабуть, розгубилась про себе, та й, навіть не переглянувшись, прийняла – як і чи не кожного другого, схожого на неї. Тому й зрозуміло, що «ЛУ» – газета письменників України, а не СПУ, як у минулому.
Зате вона, хоч і не своїми звичними шляхами біля вишень і білих хат, під каштанами й по Личаківській, по “Unter den Linden” i “…street”, усе ж іде у світ і розходиться по ньому кожного дня та й не раз – то мінімальними ФБ-формами, то ширшою на своїм сайті – і помалу такою вживається в сучасності. Особливо новітнє у неї те, що не тільки пропонує матеріали, а й зразу бачить, як їх оцінюють. Теперішню її також можна читати і сидьма, і лежачи, й переслати опубліковане своє, вирізане з неї, не кільком, а хоч і тисячам адресатів. Правда, в цьому її електронному часі не меншає звичайної читацької нудьги за нею тою, паперовою.
Доки доведеться чути власний сором за згасання зорі красного слова разом із процвітанням десятків, а то й більше, тисяч українських мільйонерів на одній землі – відповісти може кожен собі сам, подумавши, чому дорівнює річна (!) передплата: одному буденному візажу, одній поїздці на таксі, одному квитку на гальорці, п’ятьом коробкам середніх сигарет, пляшці ходового коньяку, одному… Але такий, нехай і безкінечний, перелік не перевершить своєю ціною її одну.
Андрій Ситай
м. Рівне